Я знову відчуваю поруч цих людей і вкотре мене переповнюють темні бажання. Нові й нові зустрічі з ними змушують мої зуби скреготіти, а кулаки хрустіти від люті. Я завжди тремчу мов бринькнута струна, коли вони наближаються. Мене завжди кидає в піт, коли я згадую про них.
Ось якийсь пролетарій заходить у трамвай і сморід тютюну з перегаром забиває мені легені. Я хочу вивести таких, як він на центральну площу міста, облити їх гасом і зробити чудове багаття, коло якого погрілися б школярики.
Ось якась бабця схилилася над невинним дитинчам і скрегоче над ним: «Скушай булачьку, дєтачька», а потім зітхає і мріє про свій комунізм. Я хочу таким, як вона перекрити відтік каналізації в квартирі, щоб вони вже врешті нажерлися свого КОМУНІЗМУ і припинили псувати голови дітей мого народу.
Ось якась панянка пожбурила обгортку від цукерки собі під ноги на радість муніципальним прибиральникам. Я хочу поховати її живцем у купі гнилого сміття на звалищі за містом, щоб ця жінка досягла врешті, того, чого прагнула своїм жбурлянням.
Ось тротуари встелені бридотними потворами, схожими трохи на людей і трохи на псів. Вони постійно п’яні і в них немає житла. Вони жебраки, а також, - ракові клітини в організмі мого суспільства. Я хочу тихенько підкрастися до одного з них і лупити ногами по його спині і шиї, доки не почую, як хрускіт несподівано перетікає у нудотне чмакання. Вони й так не жили, а існували. Такий акт став би лише визволенням їхніх стомлених душ.
Ось студенти серед білого дня гуляють в парках, по алеях, відвідують різноманітні розважальні заклади і живуть, здавалося б, повноцінним життям. Роблять усе, чого забагнуть, тільки НЕ ХОДЯТЬ НА ПАРИ! Я хочу спіймати кожного прогульника, щоб змусити його працювати тим, ким він стане, не здобувши освіту. А коли смуток, відчай і голодна безвихідь змусять його благати про повернення у тепле приміщення аудиторії, - урізати йому зарплатню і подарувати ще трьох дітей, нехай сповна відчує наслідки безвідповідальності.
Ось якісь дівулі, вкотре нализані, повертаються із клубу в машині із малознайомими «пацаньчікамі». Вони не працюють і не просять грошей у батьків. Та гроші самі приходять до них і подарованого вистачає на нову блюзочку і черговий аборт. Взимку низ їхніх спин видніється з-під коротенької шубки, від них тхне дорогими цигарками та слабоалкогольними напоями, які зникають цистернами в пащеках «прінцес». Я хочу кожній із них вирвати яєчники і набити ними, ще теплими, горлянки цих приречених. Усе одно цей орган тільки заважає спокійному і веселому життю бездумних куро-людей.
Ось якісь вандали тлумляться довкола дитячого майданчика і, керовані надлишком гормонів, трощать його, виломлюють труби і гнуть бляху. Я хочу простромити животи кожному із них шматком відламаного ними щастя, щоб вони відчули, наскільки боляче, коли хтось нищить твоє дитинство.
Ось якась тварюка покинула дитину (на смітнику, в пологовому будинку, на сходах притулку) і зникла (в темряві, серед білого дня, по полудню). Я хочу, щоб вона пережила рак, аби загнутися від СНІДу. Немає права на життя той, хто породжує самотність і образу.
Ось якийсь перевертень у синій формі, вкотре взяв хабара і закрив очі на скоєний кимось злочин. Я хочу, щоб діти цього виродка сконали від туберкульозу в колонії суворого режиму, а сам він, щоб вмер з голоду у бідності після того, як повиплачує марні хабарі.
Ось кровопивці-обранці спантеличено длубаються в носі та чухають, розгодовану людською працею, дупу. Вони просто неспроможні зрозуміти, що треба робити, коли раптом завітали на сесію Верховної Ради. Я хочу напакувати цих мерзотників у їхні джипи разом з усією родиною, яка виховала такий непотріб і жила із його злочинів, а тоді втопити кілька сотень таких джипів у Азовському морі.
А ось і я прокидаюся, збираюся і прямую кудись (на роботу, навчання, …). Пірнаю в передранкові сутінки і крізь мряку, що відступає, бачу всіх їх і мене знову переповнюють темні бажання. Та я проходжу повз тих кого ненавиджу, відкладаю свою злість до наступного ранку, щоб завтра знову пройти повз.
Я – найстрашніше зло, бо дозволив усім їм жити так, як вони живуть. Дозволив їм ходити вулицями моїх міст і селитися в домах моїх будинків. Саме я закрив очі на все те лихе, що вони коять і я змовчав, коли вони наступили мені на мозіль. Тільки я винен в тому, що вони нехтують мною. Тільки на мене лягає відповідальність за все це.
Хто ж мене покарає? Здається, що життя серед них і в одному з ними часі – це вже покарання за невтручання.
P. S. Автор мав на увазі саме те, що ви прочитали.
