Сусідка стояла біля Надії Петрівни і в нерішучості жмакала поділ свого фартуха. А та сиділа на обніжку і гірко плакала. Сусідці було ніяково, бо вийшовши на город, щоб забрати свою козу Терешку, яка смачно і завзято хрумала капустяне листя на грядці, випадково стала свідком неприємної сцени.
- Ти грішна, грішна! - кричала Лариса, дочка Надії Петрівни.
В чому була грішна Надія Петрівна сусідка недочула. Лариса, помітивши її, кинула спопеляючий погляд на Надію Петрівну і вихором помчала у хату. А Надія Петрівна, ніби раптом не стало держави у ногах, не сіла, а якось важко і незграбно, опустилася на обніжок, і з її очей полилися сльози. Сусідка гарячково шукала і не знаходила слів, які могли б хоч якось заспокоїти Надію Петрівну. Було незвичним ще й те, що ніхто ніколи не бачив, щоб сильна і вольова Надія Петрівна плакала. Це вона завжди комусь допомагала, когось відстоювала, захищала. Вона легко могла поставити на місце будь-якого нахабу і не боялася говорити правду у вічі. А щойно дочка своїми нищівними словами ніби притисла її до землі.
Надія Петрівна сиділа знічена, безвільна, а сльози лилися і лилися нестримним потоком, застилаючи зір і не звільняли від душевного болю.
Так уже склалося, вона і сама не могла збагнути, чому, але стосунки з дочкою завжди були не такими, як їй хотілося. А тій завжди здавалося, що мати якась не така. Коли ще була меншою, їй не подобалися материні руки. У їхніх сусідів кожного літа відпочивала відома столична актриса. У тієї була витончена фігурка, довга за пояс коса, яку вона носила не підколюючи, хоча їй було вже за тридцять років, і дуже елегантні тендітні руки. Лариса, дивлячись на них, уявляла, які вони гладенькі і ніжні на дотик, немов найтонший шовк. Їй дуже кортіло доторкнутися до них, щоб переконатися в цьому. А в матері були зовсім не елегантні пальці і великі руки. Вона ними косила траву, рубала дрова, тягала воду з колодязя.
Перший чоловік Надії Петрівни помер ще молодим. Тоді їй здавалося, що життя для неї закінчилося, і якби не донечка, маленька Лариса, яку вона жартома називала ірискою, хтозна як і пережила б те горе. Згодом вийшла вдруге заміж. Цей чоловік, вітчим Лариси, був на відповідальній роботі, завжди зайнятий, вдома появлявся тільки пізно ввечері, тож все господарство було на Надії Петрівні. Від природи наділена міцним здоров’ям, вона не перечила цьому, а сприймала, як належне. Лариса росла і з кожним роком ставала красивішою, допомагати матері теж, як і вітчим, не поспішала.
Надії Петрівні іноді так хотілося відчути себе слабкою тендітною жінкою, зігрітою увагою і теплом. Хотілося почути від чоловіка теплі, такі, щоб зігріли душу слова, відчути з його боку суто чоловічу увагу до себе, побачити в очах захоплення нею. Знала, що гарна. Бувало, коли приймали чергових гостей з району, і підпиле начальство забувши про стриманість і пристойність, кидало на неї дуже вже красномовні палкі погляди, тоді й чоловік, помітивши це, здивовано підіймав очі, і зачудовано, ніби бачить уперше, дивився на дружину. В такі хвилини в його погляді вона ловила саме те, чого і прагнула її жіноча природа. Але цього їй було замало. Хотілося, щоб помічав він і її внутрішню сутність, а не тільки вроду. Та казенна натура партійного працівника не могла того зауважити, а тим більше, зрозуміти, бо її власник був наділений заземленою, без високих злетів і красивих помислів душею. А розходилися гості, і знову щоденні господарські справи та робота повертали в буденну сірість і вироблену вже роками не любов, ні - в прозаїчну подружню звичку.
Надія Петрівна до пенсії працювала вчителькою. Характер у неї був рішучий, вольовий. Та й предмет, який викладала підходив більше чоловікам. Була учителькою фізики. Коли заходила до класу, у строгому темно-синьому костюмі, який красиво облягав її фігуру, завжди з акуратною зачіскою, з ледь підведеними червоною помадою губами, і її карі очі охоплювали поглядом, здавалося, кожного з учнів, у класі відразу ж наступала тиша. І мало хто знав, навіть не здогадувався, що в душі вона була не тільки фізиком, а й глибоким ліриком - любила музику, поезію, а її улюбленим поетом був Пушкін. Багато знала напам’ять. Колись давно, ще у студентські роки, після того, як виступила на читацькій конференції, декан філологічного факультету підізвав її до себе:
- А чи не помилилися ви, дівчино, у виборі спеціальності? – запитав. Не знала, що відповісти, бо і фізику, й літературу любила однаково.
Пройшли роки. Чоловік помер, і тепер Надія Петрівна жила сама. Лариса мешкала у великому місті і до матері навідувалася дуже рідко.
І раніше не дуже теплі стосунки з дочкою, зовсім зіпсувалися, після того, як та стала віруючою. Тепер, коли приїздила до матері, намагалася і її навернути у віру. Все наполегливіше натякала на те, що Надії Петрівні треба покаятися та замолювати свої гріхи, бо, як говорила, кожна людина в чомусь грішна. Тепер кожного разу, коли приїздила до матері, тих її гріхів знаходила все більше і більше.
Першим і найтяжчим гріхом Лариса вважала те, що мати була невіруючою. Надія Петрівна не могла отак відразу відмовитися від своїх переконань і прийняти віру у Бога. Вона читала книги, які привозила дочка, знаходила там багато такого, що було співзвучне з її поглядами, проте віруючою себе не вважала.
Дочка Надії Петрівни, теж пенсіонерка, але ще не стара на вигляд, симпатична і моложава жінка, по приїзді любила прогулюватись селом. Коли приїздила з сином, ходили разом, але частіше вона приїздила без нього і прогулювалася одна. Одягала лляний брючний костюм, легенькі черевики і довго ходила вулицями, парком, милувалася природою. Заходила й до церкви. Повернувшись додому, картала Надію Петрівну, що вона там не буває, і що це - гріх. А Надія Петрівна вважала, що віра в Бога – це інтимне почуття, і часом не розуміла тих людей, які не будучи праведними у житті, з байдужим виразом на обличчі вистоювали всі служби у церкві, а повернувшись додому, так само, як і до цього пліткували, когось проклинали та заздрили. І, що дивно, це їм не заважало зараховувати себе до віруючих. Надія Петрівна вважала себе ще не готовою до того, щоб піти до церкви, була переконана, що для цього потрібно піднятися до того високого і небуденного, що дало б їй змогу без тіні фальші сказати самій собі, що вона зробила такий крок цілком щиро. Підсвідомо вона вже готувала себе до цього. Для неї це було дуже серйозно і відповідально.
Надія Петрівна на свої вісімдесят не виглядала старенькою і немічною, була ставна, як на свої роки, з ледь помітною сивиною у волоссі й живим блиском ув очах. Мабуть, природою вона була запрограмована на довголіття. У неї був міцний організм і вона могла розумно організувати свій побут, щоб жити спокійним і розміреним життям Завжди в акуратному одязі, з гарною зачіскою, вона ще могла сама себе обходити і справлятися зі всіма роботами в хаті та на городі. Але бувало, що в неї піднімався тиск і хвилювало серце. Тому виробила певний режим дня, якого дотримувалася дуже чітко. Увечері вона не дивилася телевізор, не телефонувала знайомим, Ті знали про це, намагалися її не турбувати вечорами. Перед сном Надія Петрівна любила почитати хорошу книгу, от з цією звичкою не могла розстатися за жодних обставин.
Все було б добре, та все частіше Надія Петрівна почала ловити себе на думці, що боїться відвідинів Лариси. Та сповіщала по телефону про свій приїзд, і в Надії Петрівни зростала неприємна тривога в душі. Думка про побачення з дочкою, відколи та стала віруючою, не зігрівала, а навпаки неприємно холодила. І Надія Петрівна, яка завжди була впевнена, що нічого не може бути страшнішого за ті жахи, яких вона зазнала в концентраційному таборі в роки війни, тепер боялася своєї віруючої дочки. Але там були фашисти, а тут…
Одного разу трапилося так, що вона сама попросила Ларису приїхати. Піднявся тиск. Як не намагалася побороти недугу, але стан здоров’я не поліпшувався. Лікар сказав, що їй треба відлежатися і серйозно полікуватися. Отоді і зателефонувала дочці.
- Молися Богу, він допоможе, та гріхи свої замолюй, - почула у відповідь. – Я не приїду.
Отоді вперше на очі Надії Петрівни навернулися сльози, проте вона зусиллям волі пригасила образу і подумала, що так, може, й краще. Знову слухати, що грішна? Грішна, бо не вірить в Бога, не ходить до церкви, читає не ті книги, не знає молитов, дивиться телевізор …
А цього разу добавився ще один гріх.
- Ти грішна, грішна! – кричала Лариса. – Тобі треба було мною більше опікуватися, а ти заміж вийшла. В тебе вже я була!
Це було так давно, оте друге заміжжя. Воно й щастя не принесло і душу не зігріло.
Надія Петрівна сиділа на обніжку. Сльози котилися самі собою. Погляд зачепився за зламану травинку та так і прикипів до неї. Сиділа довго. Думок ніяких не було, вони всі розплескалися від гіркої образи і безнадії. А ті, ніби, враз матеріалізувалися і давили так безжалісно, так немилосердно, що вже не хотілося ані жити, ані пручатися їм. Холодні цупкі лещатами стисли серце і наповнили його пекучим болем.
Увечері Надія Петрівна злягла. Дочка того не знала. Обурена, вона пішла до знайомої, там і заночувала. Вранці, не зайшовши попрощатися, поїхала додому.
Через кілька днів сусіди сповістили Ларису про смерть матері.
