Слюсар автосервісу розповідав: „По життю я був авіамеханіком. Пілот літав, а я готував йому машину. Ми були хорошою парою, він − то просто ас, ну й я не так собі, скло протерти…
Я завжди мріяв політати. Пасажиром то літав − після профілактики перевіряв машину в ходу, а от щоб самому за штурвалом… Умовляв його, та він не зважувався порушити правила. Але то був особливий день, зранку я відвіз дружину до пологового, а вже перед зльотом мені зателефонували, що народився син. І пілот дозволив… Я перебрав керування на себе. Це було незрівнянне відчуття: машина дослухалася до найменшого поруху, ніби вгадувала мої бажання!
Досі не знаю, що я вчинив не так… Присягаюся, я все робив правильно! Але машина завалилась на крило, він перехопив штурвал та запізно… Останнє, що я почув, це була команда катапультуватися… А пілот не встиг… Державна комісія довго розбиралася, але я втаїв, що штурвалив сам – злякався… Одразу подав на звільнення…
Але це ще не кінець історії… мій син, якому я дав ім’я загиблого товариша… З кожним днем, з кожним місяцем і з кожним роком він усе виразніше й виразніше робився схожим на мого пілота! До дрібниць, до родимочки на шиї! Це не те, на що ви подумали. У той час, коли моя дружина завагітніла, пілот відпочивав із сім’єю на морі, а відпустки в них довгі… Ні, якби так, може мені було б навіть легше, але ж ні!
Це було катування. Щодня я дивився на невинного малого, а бачив його… дружині не казав нічого, а сам помалу зсовувався з глузду! Якось забрів до церкви. Поставив свічку, нескладно помолився, вижебруючи в Господа прощення. Але від того личко мого сина не стало іншим. Це він, − думав я про пілота. Це його душа переселилася в мого щойнонародженого сина, аби ціле життя дорікати мені потім за нерозумний вчинок. Що мені робити!?
Тихенько намірився вже, було, піти з родини, але якось зустрів на вулиці його вдову. Вона ледь кивнула, але я догнав її й усе розповів. Усе, вперше! Вона трохи поплакала, а потім сказала, що хотіла б побачити… Я влаштував їм зустріч, ніби випадково… вона пригорнула хлопця… Ми швидко заприязнилися, вдова часто приходила до нас у гості, бавилася з малим, а коли його збирали в школу затялася, що саме тітонька купить першачкові портфеля. Вона мене простила і дивно, звідтоді хлопець наче втратив оту свою несамовиту схожість…
Зараз він виріс, вивчився, приїхав до вашого міста на роботу, ну й ми з дружиною за ним. А вдова залишилася там. Щороку в день загибелі пілота я їжджу до неї і ми ходимо на його могилу. Тільки ми вдвох, мої син і дружина ніколи там не були, їм не треба. В цей час вони святкують день народження…“
