Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 27692, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.139.86.65')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

НЕСКІНЧЕННІСТЬ

© олег тарасович драч, 03-02-2011


- Ну, чього ти? Я вже стара, синку, мені вже скоро дев’яносто літ.

Стара Марія озиралася своїми світлими, ще крапельку зблакитненими очима і тяжко віддихаючи по кожній висловленій фразі, знаходила таки ще сили скласти наступну і наступну.

- Вмирати всім треба... Ще не народивсі той, хто уникнув власного кінцє... Я не боюсі смерти, давно вже її дожидаюсі.
- Мамо, що ви таке кажете? За життя треба боротисі, треба триматисі. Ви нам усім так потрібні!
- Та – так я знаю, я все життє вам усім була потрібнов і чулам цсю свою потрібність завжди і вдєчна вам за то. Але теперка... Тепер, я вже потрібна собі самій, пробач, сину... Життє... Яке воно прекрасне, їк подивиссі на него з високости прожитих років, так єкби на самому світанку ти на найвищій горі.., і з самої високости озираєш всю долину і малі гірські верхи, що’с ними пройшов. Не всьо було гладко, було по-різному і гірко бувало честіше ніж солодко, то правда.., але ти пройшов свій шлях до кінцє, ось ти на самій горі, теперка, на самому вершечку.  Далі тілько небо...
- Мамо! Перестаньте так говорити. Що за фільозофія на вас напала.
- Не напала, а пробудиласі, синку...
- Та, що ви справді, мамо, перестаньте все ще не так погано як здаєтьсі! Прошу вас, не треба дорогенька моя!
- Тепер вже не буде  ні погано, ні добре... Тепер буде всьо по-інакшому... У цьому світі буде так, їк було, але лиш для тих, хто тут залишаєсі... М’не вже ту скоро не стане. І не тре синку так банувати. Ти ж сам кажеш, же смерти нема.
- Так, мамо, я все знаю, але ви не повинні так говорити, ви нам потрібні. Так, ви нам потрібні.
- Нащо?.. Пощо вам зайвий клопіт?.. Що я ще вам не дала такого, щоб ви мали спокій зі мнов?...
- Та не в цьому річ! Я ваш син і як син молю вас, - не думайте про смерть, ви ще поживите нам на радість тай онукам вашим.
- Я змучилам сі, прости мене, коли що не так було, сину...
- За що вас прощати? Мамо! Я все життя люблю вас і вдячний що жию...

Северин плакав від сум’яття в душі, безпорадності у передчутті маминої смерті.

- Запамітай мої слова; жий так, їк хтів бис бачити своє життє з самої гори, з самого верху, з самого останнього його погляду. Тоди ти житимеш, а не будеш лиш існувати. А тепер дай-но ми хвилину чисту, я б трохи подрімалам...
- Мамо... Мамо...

Северин тримав руку матері і сильно стискав її двома долонями. Пальці його відчували як м’якне стареча рука, а очі бачили, як на обличчі розгладжуються глибокі зморшки.
Стара лежала на ліжку обкладена подушками, щоб могла бачити всіх присутніх. Северин стояв на колінах перед ліжком, за ним стояла дружина його Оксана і їх п’ятнадцяти річний син Микола. Над ліжком висів старий побитий міллю гуцульський ліжник зі строкатими кольоровими зиґзаґами, що завжди Северинові асоціювалися скоріше з індіанськими орнаментами, аніж із карпатськими верхами, поверх ліжника було почеплено великого заскленого і в рамцях з явора, образа, на якому було зображено Спаса, що приклавши долоні до грудей вказував на своє серце, обрамлене у гострий терновий вінець. Спаситель усміхався з картини і зараз у цю мить Северинові здавалося, що він раптом нарешті зрозумів його значення, котре ось чи не п’ятдесят літ не пробивалося до його свідомості. Серце у терновому вінку тепер було в нього самого, у Северинових грудях. Як гостро зробилося чутно все, що колись трапилося з ним і все, що він сам зробив із своїм серцем. Як багато болю на серці його, як багато болю на серцях його близьких, рідних, тай не тільки рідних і близьких, а й всіх, кого раніше навіть і не згадував, аж тепер, враз побачив. Скільки болю відчув він в цю мить.
Раптом, Мати глибоко зітхнула і більше не зронила ні звуку, ані поруху. Оксана заплакала тихо заводячи, Микола стояв похиливши голову на груди і лиш котилася йому сльоза по носі, а друга зависла кулькою на волосіні мохерового светрика в’язаного бабиними руками з старої дідової “французької камізельки.”

Поховали матір на старому кладовищі, побіля батька. Поминки були скромні, прийшли лиш нечисленні родичі, та сусіди. Пом’янули рабу божу “традиційно,” промовивши “Очинаш,” всі перехрестилися, Северин подякував за співчуття присутніх, висловив  сподівання, що Христос прийме матір до себе, як душу добру і що там у тому далекому вічному бутті, всі колись стрінуться, як щасливі душі, з серцями вільними від пут тернових. Присутні закивали головами підтримуючи цю мудру і сповнену любові промову, кожен перехрестився і випив до дна.
Сиділи потім мовчки, їли тихо. Северин дивився на присутніх і відчував, що багато хто з цих стареньких жіночок і дядьків не протягнуть і трьох років, а то й менше. Вдивлявся він у кожне обличчя, наче вперше йому відкривався зміст цих старечих зморщених фізіономій, цих знайомих і зовсім тепер незнаних людей, що наче освітлені сходом сонця верхи прикарпатські, ставали зовсім іншими, - новими і рідними водночас, такими, що він начебто знав одвічно. Це було насправді дивним Северинові. Смерть матері пробудила у ньому відчуття, які звикло сплять у людині.
- Чому чиясь смерть завжди пробуджує це відчуття? – думалося йому. Він поглянув на свою руку, що тримала келишка з горілкою і вперше побачив, як разюче схожа вона на батькову. Северин обводив очима кожного, мов намагався запам’ятати їх вигляд і що раз, то гостріше, чулося йому, що всі ці люди є ним самим, а він є всіма ними. Кожен рух, кожен вираз обличчя, кожне тихе слово зливалися ув один образ людини із серцем оповитим терням. Северин розчулився і сльози бухнули йому градом. Оксана приголубила його голову до грудей своїх і кріпко обняла обома руками його сутулі плечі. Северин відчував, що то він сам не тільки себе самого обійняв, а кожного з присутніх. Йому стало тепер так ясно зрозуміло, що людина, мов снігом, розпорошена по всій Землі, така самотня істота у своїй неполіченій многоликості, і від того йому хотілося плакати ще більше і він плакав вже не стримуючись, мов дитина, лиш завважив тільки, що незвично чужим і грубим голосом проривались крізь жінчину кофтину, його стогін і схлипування.

“На роботі” Северин “виставив,” як годиться. Йому поспівчували, попідбадьорювали, попідтримували, жінки розчулено кивали головами і згадавши про свої власні болі й жалі, зронили не одну сльозу. Випивши по третій, всі заговорили про своє. Жваво і часто з усмішками взялися “перемивати кості” черговій темі – котроїсь із працівниць, та й не одною обійшлися. Северин випив добряче і все тільки роздивлявся навкруги, знову звертаючи на мисль, що всі присутні тут, лиш тільки здаються йому сторонніми, а насправді всі вони є такими як і він, тобто ним, Северином, його віддзеркаленням. Бо це він їх бачить, а не хто інший. Це його забавляло не на жарт. Кожного він тепер так добре розумів, наче знав про все, що в “його,” чи “її” житті коїться, мов відкрив у собі якийсь дар до сприйняття потаємної інформації сокритої від усіх інших, а досяжної тільки йому одному.
На перекур вийшли “на вулицю.” Северин, клацнувши бензиновою запальничкою, дав прикурити бухгалтерці Ніні, секретарці Олені, водієві директора, - Василеві, а далі прикурив і сам. Говорили хто про що, про зиму, що довго забарилася і вже пора їй дощам зі снігом прийти, Василь радив Северинові купити нову ґуму на колеса, Ніна жалілася на казначейство, Олена ж, дивилася на Северина якось напружено і лиш мовчки посмоктувала тоненьку білу цигарку прозвану в народі “мишачий тампокс.” Северин підморгнув їй.

- Слухайте дівчата анекдот! Підходить Бог до Адама і каже; – “Тепер ти зможеш пісяти стоячи!” Адам дивиться і бачить, що справді пісяє стоячи. Відбіг, став на камінь, пісяє з каменя, потім заліз на дерево і пісяє з дерева, потім став над урвищем і пісяє з гори униз. Дивиться Господь на все це, далі закликав до себе Єву, і каже; – ”Слухай, Єво, хотів я тобі дати розуму та бачу, що Адам увесь Рай обісцить!” Ха! – Ха! – Ха!
- Сєверине, а ти як збираєшся до дому їхати?  - раптом серйозно запиталася Олена.
- А що?
- Ти ж того...  Випив?
- Ну?
- Що ну?
- А во, Вася відвезе.
- Вася сам сьогодні пішкодрала піде!
- Нє нада ля – ля! – промимрив не виймаючи з рота цигарку Вася. – Всьо нормально, Сєво, я відвезу тебе. А нє, то може хочеш, тебе Лєна підвезе. Га? А що, нехай справді підвезе тебе до дому на твоєму драндулєті. Лєн? А ти довезеш Северина, чи завезеш? Га?
- Яке твоє діло? – спалахнула Олена. – Я може краще за тебе машину воджу.
- А хто спорить? Ти у нас на всі руки майстриня! – Правда, Сєво?
- Ну чого ти причепився! – гиркнула бухгалтерка Ніна. – Лєна, до речі, не пила зовсім! Відвезе вона тебе Северине Сергійовичу, будь спок!
- Ну, тоді ми ще по одній і гайда, - запропонував Северин і взявши Олену під руку попровадив її до дверей.

Пом’янули ще і ще не один раз. Відкоркували ще одну вина і одну горілки. Василь не пив, то ж Северинові довелося не одні непереливки переливати у свою горлянку.

Їхали мовчки. Олена впевнено вела “жигуля” вона була хоч і молода, а все ж досвідчена женщина.

- От, скажи Северине, ти мені пробач, але ти все таки не розмазня. Навіщо ти так набрався?
- Набрався? Ну набрався... А тобі що?
- Мені Оксану жалко.
- Жалко  в дупі у жінки нашого бджоляра!
- Перестань! Я серйозно з тобою говорю.
- Ти? Серйозно? Лєн... Блін, ти завжди така серйозна? І чого ти така серйозна? – Северин нахилився, щоб поцілувати Олену, але та відсахнулася.
- Тримай себе в руках.
- А я всю дорогу тримаю себе в руках! Диви, о... Руки в кишенях, тримають мого, тобто мене...
- Чого ви мужики стаєте такими, коли вип’єте? Просто урод якийсь! Сиди смирно!
- Сидю...
- Руки!
- Га?
- Руки вийми з кишень!
- Ти що? Того? Я просто так сказав, щоб підколоти тебе. А ти купилася? Да?

Северин раптом обійняв Олену і притиснувся до її шиї устами.

- Лєнчик, давай дружить! Ти класна баба і я ще не зовсім дід, га?
- Сєва!!!

Під мостом серед ночі стояла сплющена “копійка,” що вліпилася у опорного стовпа. Щось димілося з під зім’ятого капота і раптом стався вибух. Вся автівки зайнялася і загорілася. Поодинокі автомашини зупинилися, з них повибігали люди, метушилися, кричали, бралися гасити пожежу.

Синьо-фіолетова завіса гір мерехтіла світанковими дрижачими тінями, на небі ще миготіли, мов у плесі ставка зорі, вітер лагідно гладив обличчя молодої жінки і майорів мов прапором її волоссям.  Десь далеко, ген там, аж за обрієм, народжувався новий день. Молодий чоловік стояв біля неї теж обличчям до вітру.

- Не страшно? – Запиталася жінка.
- Ні. Не страшно.
- Розпочнемо ще раз, чи візьмемося за щось нове.
- Ще раз.
- Це вже вкотре?
- Хіба можна полічити? Кожного разу я пробую пробитися до себе, але це так не просто.
- В мене також.
- Та ні, останнім разом тобі багато чого вдалося. Тільки, давай так, щоб не підказувати.
- Ти переконаний, що колись нам вдасться вернутися до себе?
- Переконаний.

Гострий промінь сонця проштрикнув у міжгір’ї ущелину, мов вирвався на волю. Фіолетова синь долини розтялася навпіл гострим жовтогарячим промінням, що розсікло простір, мов лезом меча і розділило чоловіка й жінку тремкою вогняною стіною.
- Ну? – мовила жінка, - я перша. -  Ступила крок і враз розчинилася у повітрі.
- Я за тобою, - прошепотів їй у слід чоловік, і зник у своїй половині.

Чисто вибілена простора кімната. Акушерка поплескала по дупці щойно народжене немовля, котре верескнуло і відразу попісялося.

- Мальчік! Ах какой! Сразу папісалса! – вигукнула акушерка задоволена власною роботою.
- Ну от і зустрілися, - промовила жінка, коли їй поклали на груди мокрого і всього у зморшках малюка.
- Назавьош то как?
- Северином.

На дворі вмить зблиснуло, кинувши крізь вікно на стіни, чудернацькі візерунки тіней, мов якісь таємничі письмена і враз долинув далекий грім. Немовля кричало, вітаючи свою першу весну.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Веселе оповідання про смерть

© вася-вася, 07-02-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.043758153915405 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати