Добіг кінця грудень... Уже й січень наступив, а зима все ще була сама на себе не схожа: тепла, лагідна, милосердна. Спокійно і мирно бродили по подвір’ю кури, длубаючи щось у прибитій морозцем траві. Дехто з господарів підмітав у садибах, а хтось згрібав докупи не прибране з осені сміття. І про якісь там зміни в погоді вже й думати не хотілося. Розслабилися й заспокоїлись. Так би і до весни... Аж раптом завіяло, замело, захурделило. Сипонуло колючим снігом, дихнуло непривітним зловісним холодом. Зіщулилося все живе. Збентежені кури поховалися в курники, собаки – в будки, а для котів настав час перевірити любов своїх господарів. Декого з цих муркотливих улюбленців і надвір не випускають, тримають у теплі.
Стоять величаві туї. Високі й стрункі, їхні силуети чимось схожі на постаті людей, які засунули руки до кишень, щоб зігріти їх, і нахилилися вперед, увібравши голови в плечі. Вони ледь-ледь погойдуються від подиху вітру і ніби промовляють тужно: “Ой-йо-йой”.
Не видно і не чути птахів. Навіть веселі зграйки пурхотливих шибеників-горобців і ті розпалися, не витримали морозу. Один чи два з’являться на подвір’ї, схоплять щось поживне й відразу зникають.
Жовто заходить сонце. Його світло холодне і якесь пусте. Зимно, морозно, незатишно. Здається, природа випробовує терпіння людей.
Та ось погляд зупиняється на оселях. І, о диво! Вони дихають, живуть, усміхаються. Із димарів стрімко й весело здіймаються в ясну морозну височінь стовпи сизого диму. З тим димом вириваються на волю найрізноманітніші запахи – тут млинців, а он там – смаженої риби, а ще далі пирогів, печені... Все це наповнює відчуттям спокою, затишку, гармонії.
На мальовничому пагорбі височить Вознесенська церква. Її видно звідусіль, куди не підеш. Сонячні промені, уже не холодні, а теплі і лагідні, магічним рожевим світлом торкаються куполу церкви, дзвіниці і разом з казковими глибокими тінями блукають схилами пагорба. Лине й котиться над цією неземною красою срібно-кришталевий дзвін. Хочеться стояти і слухати, стояти і слухати, а ще увібрати і запам’ятати всю цю красу кожною часточкою свого єства.
Покрита сніговою ковдрою земля, сиво-блакитна морозна далечінь, безмежна глибина неба – картина, гідна пензля великого майстра. Вона ніби звучить потужним мажорним акордом – вистоїмо, не здамося, переможемо!
