Велика зала з кам’яною мозаїкою шахівниці, по якій снує маса людей, що як мурахи клопочуться на пиріжку з повидлом. Вони то раптом скупчуються, то знову розбігаються, припадаючи до вікон, за якими сидять телеграфістки і телефоністки, потім курсують до телефонних кабін, потім знову до вікон.
Один з маси, найбільш рухливий, він бігає виглядаючи когось або щось, поглядаючи на годинника, то раптом зупиняється, ніби щось вираховує в голові, то знову поринає в загальний хаос, роззираючись поверх натовпу.
- Двісті двадцять два, двісті двадцять три, двісті двадцять чотири,- телеграфістка зосереджено рахує слова телеграми, за її спиною інша уминає велику булку запиваючи якоюсь рідиною з яскравої пляшки. ЇЇ вгодоване лице упріло, що показує, яка це нелегка справа – їсти.
Навколо цвіркочуть телеграфні апарати і час-од-часу ще зовсім юна та прищувата телефоністка, чи то забула, чи через несправність, полишила мікрофона. Що обійняв її шию, голосно викрикує, запрошуючи абонента до кабіни з апаратом. І рот її рясний від залізних зубів...
У маленьке віконце, що півмісяцем, горбом догори вирізане у склі на якому облуплені і пошкрябані букви складають; “ ПРИЕМ ТЕЛЕГРАММ”, де остання “М” майже повністю зшкрябана, а “Е” перехресно перекреслено фломастером, зазирнула голова в окулярах з рудою борідкою, дуже рідкою, як і вуса з крапельками впрілої роси. Окуляри очевидно не раз ламали, бо вони перев’язані всім, чим можна собі уявити і “вуха” ззаду теж з’єднані старою, в багатьох місцях загудзованою гумкою білизняного походження. Лінзи в окулярах товсті, від чого зіниці їх власника кругленькі і дуже жвавенькі, недаремно в народі їх прозвано чоловічками. Голову вкриває конічна шапка з хутра невідомого природі звіряти.
Власник голови в окулярах, в бороді і шапці з хутра невідомого природі звіра рахує гроші, шепочучи й попльовуючи то на пальці, то через плече, на якому грубими білими нитками пришито латку темного кольору, що як погон кутузівського, чи то пак бонапартівського генерала оздоблює плече вицвілого, невідомого за походженням і назвою одягу, який загальними контурами натякає, що колись була чернеча ряса, років...зі сто тому. Він спльовує, далі хрестить свої гроші.
Чоловік що бігав залою, наблизився до “генеральського погона” і, зазирнув поверх шибки з написом “Приём телеграмм”, весь переповнений бажанням запитати про щось у рахуючої телеграфістки. Він широко відкрив крив рота, що зрештою могло відбутися і за бажання зробитися вищим за дивного звіра шапку, яка раптом загородила йому того, кого він хотів запитати. “Хутряна шапка” хрестила “ всіх і вся ” довкола себе. І саме в цю мить, коли “чоловік, що бігав” видобув із себе перший звук, щось середнє між “О” і “А” , його очі зустрілися з “чоловічками”, господар яких блажливо посміхнувся і осінивши хрестом окаючого чи акаючого почав знову рахувати гроші, хрестячи їх і спльовуючи через “погон”.
- А-а-а-а - відвернувши погляд від ченця, почав чоловік, та враз замовк, бо тепер його погляд зупинився на списаних вщерть аркушах, які лежали перед все ще рахуючою телеграфісткою. Вона була поглинута своєю роботою і впівголоса промовляла;
- Триста тридцять один, триста тридцять два, триста тридцять три...
Ліворуч од неї лежав чималий стосик, з якого вона брала ці списані папірці, а праворуч лежали вже полічені, з поміченою кількістю слів аркуші. Це були звичайні телеграфні бланки, але написане на них було таке дрібне і густе, що на перший погляд вони виглядали, наче замальовані ручкою.
- Чотириста сорок чотири шепоче та. Чоловік глянув на “шапку” ще
раз і, знову та ж сама посмішка щасливого юродивого, і пальці, складені в трійцю перехрестили його здивований погляд.
- Лос-Анджелес! Лос-Анджелес! П’ята кабіна!- вигукує
телеграфістка, виблискуючи залізом.
Люд довкола вирує, як опариші в банці рибалки, у передчутті доброго кльову.
- Лос-Анджелес!!!- кричать залізні зуби.
Відірвавши погляд від листків з написаним, чоловік дивиться знову на ченця, далі робить кілька кроків, відступаючи назад. Чернець йому вклоняється і хрестить його. Чоловік дивиться довкола, далі рішуче підходить до віконечка і нахиляється...
П’ятсот п’ятдесят п’ять,- шепоче телеграфістка не відриваючись від тексту.
- Скільки коштує слово в Америку?- неголосно запитує чоловік.
- Рупь шестьдєсят...- раптом відповідає чернець, спльовуючи через плече і хрестячи двадцятигривенну купюру.
- А-а-а-а,- хотів було чоловік.
- Знаю,- відповіла “шапка”, - вот Біблію пасилаю, Отца і Сина і Духа..., - хрестить ще раз купюру чернець і спльовує через “погон”.
Чоловік розтягнув лице дурненькою посмішкою і закліпав. Телеграфістка підвела раптом сповнені переляку очі, а уста її все ще рахували;
- Сімсот сімдесят один, сімсот сімдесят два, сімсот сімдесят три...
Зробилося урочисто тихо. Величезну залу, крізь височенні вікна прорізав промінь сонця, війнуло ладаном.
- Сімсот сімдесят сім-м-м-м... - лунає солоспівом
- І Сина і Духа святого...- відгукується.
