1) Новий Рік по-кримськи або Hispaniola 25 років потому
2) Шашлик по-татарськи або свято українського вагонобудування
3) Ікра, шампанське, променад або «все деньги пропиты и розданы нищим»
4) «Мне 55 лет и я в полушубке» або чому/чим Крим не Одеса
5) Стережіться місцевих кафе або легкий зимовий шарм Криму
6) Зі снігів в обійми південного берегу Криму або контрасний душ для мозку
7) Крим на Новий Рік як альтернатива морді в салаті олів’є (“Морда в салаті в Ялті як альтернатива морді в салаті у Львові» - не про нас)
Якщо серед цих назв нема достойної, то вона вже не з’явиться.
Можна ще щось на кшталт: «У Ялти більше спільного з Ніццою, ніж в назви салату олів’є (Olivier) з Францією”.
Так от, як би там не було, мова піде про Новий рік як про час події, і про Крим як про її місце, що напевне вже стало зрозумілим. Бідний Крим і гадки не мав, що він міг для нас і не відбутись, за це він має завдячувати зовсім не низьким цінам на екскурсійні тури в Європу. Ніхто б і не подумав. А чи подумав в цей час я, коли назвав наш південний півострів як варіант зустрічі НР достеменно теж невідомо. Просто випадкове відхилення в хаотичному потоці свідомості чи таки справжня риб’яча інтуїція, зараз сказати важко, але Оля варіант погодила, а отже рішення можна вважати колегіальним, виваженим, продуманим і заздалегідь спланованим. Але хоч як би заздалегідь в нас не з’явилась ця ідея, транспортне питання вирішували вже зовсім впритул до дядька dead line-а. Тобто ще трохи і їхати довелось би на прикладних. В принципі це в нашому стилі. Я маю на увазі робити все чи не в останній момент, особливо, коли це стосується подорожей, а не про нашу манеру подорожувати прикладними. Але ми це зробили.
а) в нас є своя людина в залізничних касах
б) ми навели мороку на провідника і їхали в його купе
в) ми їхали в поїзді, пересуваючись по всіх вагонах і пропонуючи пасажирам «пиво, водичку, йогурти, печиво, морозиво»
г) так мало статись і нам просто пощастило купити квитки
Можливо відповідь і очевидна, а може у вас і виникають варіанти, але не буду годувати чрево такої нежиттєздатної інтриги, бо ж в наступних рядках все одно стане зрозумілим.
Отже, офіс-менеджер Марічка люб’язно подбала про наші квитки, в нас 14-й вагон туди і той же назад. Їхати добу. 2 рюкзаки наповнені їжею, 2 пляшками шампанського, баночкою ікри, мінімумом одягу (хвала досвіду), дорожніми нардами, 3-ма книжками і ще чимось. Останній (для нас у цьому році) робочий день 29 грудня сплив (нехай живе робочий день!), ми спаковані, помиті, мурахи в передчутті невідомого перед дорогою зникають, бо для нас вона власне вже починається. Прощавай таксисте, «работник часного извоза», здравствуй же наш 14-й вагон потягу Львів-Сімферополь. Вагон приємно здивував рівнем чистоти, а ще більше приємно здивувала відсутність попутників у купе. Чи довго нам було радіти ми не знали, але кожна наступна станція вселяла надію і дарувала додатковий комфорт. Ну чим не спальний вагон. СВ не СВ, але на перших порах було не до спання, і навіть за книжками рука не тягнулась. Ну ще б – двоє молодих людей нарешті вирвались з суєти робочих одноманітних днів, попереду доба дороги, 4 дні на місці, а за вікном ще знайомі оку засніжені пейзажі, та які його тим не менше милують. Станція змінювала станцію, ми міняли праву нижню полку на ліву, загалом «праздное буржуйское путешествия», не вистачало тільки витягнути ікру з шампанським і розлити його в неіснуючі в поїзді кришталеві фужери. Все просувалось просто чудовою, але чомусь таки хотілось того коньяку, який ми в дорогу не взяли. Забули, не вистачило місця, зайвий тягар і так тари вистачає, причин багато, але відповідь одна – так просто мало бути – дорога мала бути безалкогольною. Але доїжджаючи до станції Жмеринка я про це ще не знав. Так от Жмеринка. Це слово треба вимовляти протяжно – Жмееееринка. По графіку стоянка на цій станції 22 хвилини – найдовша. Провідник каже, що стоятимемо трохи менше. Одягаюсь, взуваюсь, виходжу – і тут вона, стрічай мене, Жмеринко, «я твой случайный пассажир, меня никто тута не ждал». Начуваний, знаєте, був, але, як то кажуть, краще бути начуваним і набаченим, ніж просто начуваним. О це так справжній транспортний вузол, куди там Франкфурту, Амстердаму, Де Голю, Дубаї чи іншим пресловутим транзитним аеропортам до неї. Який шалений шарм, достойний бути описаним у творах Ільфа і Петрова. Велика Ж, або «Ж» з великої букви. Надворі погожий морозний день, на пероні лунає хіт «Жмеринко моя», і тут з’являються вони - бабульки, бабуськи, жіночки. Це не представники послуг громадського харчування, чи торгівлі чи якоїсь іншої сфери послуг. Це цілий пласт радянської і пострадянської свідомості, це не плід переходу до ринкової економіки чи аборт назад до планової, таке враження, що вони існуватимуть завжди. І будуть, тому що:
- Пиво есть?
- Есть!
- А к пиву есть что-то?
- Да! Водка!
«Риба… варенички.. пирожки…». Любе і різне. Варенички дбайливо підкидаються і сортируються до прозорого целофанового пакетика. Казка! «Де купити коньяк? Так це о там, синку, за поворотом на право, трохи вниз пройти». Часу було ніби достатньо але, не знайшовши коньячку в найближчих трьох провулочках, я вирішив не ризикувати залишитись на цій станції, бо ж це не Ріо де Жанейро, а, правильно, набагато гірше.
Стоячи ще перед вагоном неминуче попав під атаку бабульок. Якщо не купиш, то хоч поговорять. «Тебе до тридцати или после? Ну прям как мой сын». Цікаво чи вони ще по руці не ворожать.
Через декілька зупинок нас стало в купе троє. Василь виявився водієм міксера (бетономішалки) компанії «КИЕВМОСТСТРОЙ». Направлявся до Криму в робочих цілях. Взагалі їх туди командирують щоп’ятнадцять днів. Укріпляти схили на мисі Сарич. Робота може бути важкою, а може, що по декілька днів простої і тоді по горло можливості вдовольнитись всіма принадами південного берегу. Дістали ми свої наїдки і як гречні попутчики запропонували Василеві розділити нашу трапезу. Він відразу пристав на пропозицію і за легендою мав взяти щось змочити горло, але провідника не було, а потім не хотілось. Короче кажучи, дорога просто мала, як я казав, бути безалкогольною.
Далі ми придавались «печатному слову», що називається, дорвались. Витривалішим виявився я. Оля ж дорвалась до первісної мрії – поспати. Але в поїзді, як то кажуть, сам Бог велів. Та й чтиво в мене було відповідне: по дорозі на наш багатий на страждальну історію півострів читав про бідовий італійський острів Сицилію. Історію про нього, що власне починалась ще з часів до того як він став італійським. Тоді коли обірванець Гарібальді відбив його від королівства Бурбонів, які управляли ним з Неаполя. Прийшов, звільнив, і відправився на свій острів Капера, маючи при собі хіба своє пончо, трохи їжі та насіння для саду. Короче Рим виставив йому пляшку та пончик. Такі герої в нас час більше не рулять (другий варіант: мда, нічого нового в цьому світі вже не буде).
На якій станції зайшла власниця четвертого щасливого квитка в нашому купе невідомо, за вікном темно, в купе гаряче, «здравстуйте!», «добрий вечір!», перевернусь на інше плече.
Сигарета перед сном в тамбурі, дим в міжвагоння, курити ж бо забороння, «Это не Днепропетровск?», «Не, для Днепра рано, Днепропетровск ночью» - о то я знавець, ніби постійно ним їздив, а він то сам з Ялти, а таке питає. А я розумний, в вагоні в коридорі розклад руху. За вікном просто кучугури снігу. Спати.
Збудило від сну пронизливе світло, яке проникло через вікно в купе. Не будильник, мелодію якого скільки б не міняв, все одно не прокидає і все одно набридає. А світло, якого аж ніяк не очікували, особливо спросоння. Яскраве сонячне світло, таке забуте і невпізнанне і якесь не таке як в нас. Можливо тому, що в нас ми його по справжньому бачили декілька місяців назад. Ніхто звісно на рівні ноги з полки не зірвався, але сонце стало основним фігурантом нашого вранішнього дрімання. Тут і не знаючи розкладу, зрозумієш, що вже Крим. Василь і «четверта» спілкуються перед входом в купе, виявляється вона може говорити українською. Це чи не останні українські слова почуті нами за наступні 4 дні, не враховуючі наших…Виходимо – приїхали.
Ставимо ноги на тверду поверхню, вперше за добу нічого під нами не рухається, перші кроки даються легко, рюкзаки за плечима не обтяжують, ніжність свіжих пелюсток троянди, що дарують прибувшій з нами пасажирці, і господарююче на пероні сонце, чітко дають зрозуміти - ми не в Лемберзі. Це щось значно південніше. Перехід з залізничного перону на станцію відправлення маршруток до Ялти зовсім не складає труднощів, зовсім тобі не перший в житті перехід зі станції на станцію в паризькому метро, тим паче в тому ж вагонному коридорі була схема цього переходу (Сімферопольського, не Паризького).
Робимо перший вклад в розмірі 40 гривень в кримську економіку – і ми вже легітимні пасажири маршрутки, що слідує за маршрутом Сімферополь-Ялта. По дорозі було б непогано зідзвонитись з нашою ялтинською Валентиною, яка люб’язно за 250 грн на добу виявила згоду зробити нас господарями її квартири. Чудової, відремонтованої, близько до моря і центру розташованої. Але ще такої віртуальної поки ми їдемо в маршрутці. Валю Оля знайшла через Інтернет, а Валя погодилась прийняти нас через те, що ми хотіли на чотири ночі, а не на одну, як багато інших шукачів місця під сонцем, втікачів від міста під снігом. Нас мають зустріти на автовокзалі. Приємна звістка. На запитання Олі як ми її впізнаємо, чуємо: «Мне 55 лет и я в полушубке». Не знаю як вам, мені після цих слів явно затягнуло Одесою. На диво ми швидко знайшлись, теплая встреча, переходимо дорогу. Мені відразу стає зрозумілим, що ми наближаємось саме до позашляховика Nissan, що на протилежній стороні вулиці. Хороша бабушка-Cavalli, думаю. Хоча стоп, це персонаж з нашої поїздки в Чорногорію. Курча-мама, дольче габана, тепер її представлення «мне 55 лет и я в полушубке» сприймається по-іншому. Можна навіть продовжити: «я в полушубке, катаюсь на Ниссане, лежу на диване, лет мне 55, я баба-ягодка опять». Ну Але ж не буде ж вона такою довгою фразою представлятись, правильно, та й не схожа вона на Missy Elliot, щоб речитатив читати. Рюкзачки кидаємо в багажник, самі вмощуємось туди же. Жарт. Монстрів туристичної галузі в багажнику не перевозять. Спеціалізовані запитання доповнюють звичну розмову квартиросдателей з квартиросъемщиками на курорті. З розмови стає відомо, що Мішенька, котрий власне звернув наш (тобто нажаль ЇХ) крейсер з Київської вулиці, на якій утворились значні затори, «предпраздничные дни все же», студіював у Львові. Хороший знак, подумалось мені. «Помню еще ходил на танцы в Стрыйський парк», «Что ты, Мишенька, да они ж не знают даже, наверное, что это такое», «Ну и как сейчас туризм?», «Да нормально, ездят немного меньше, а может и также, но стоимость тура средняя стала дешевле…. я более по стандартным направления, а у Юры там покруче, острова всякие». Да, Оля, думаю, твої би слова та й Богові у вуха.
У Львів люблять приїжджати. Подобається наша кухня, їх місцеві кафешки з високими, як скеля, на якій знаходиться Ластівчине гніздо, цінами, відвідувати не радять. Ялта, мовляв, взагалі місто не для бідних. Дякуємо вам, звичайно, за комплімент, старі театрали: «мы еще когда приезжаем, то всегда в Оперный ходим, обязательно». Приїхали. «Там набережная, там центр, в конце улице гостинница «Ялта». Хоча господарі слідом за нами піднялись в квартиру поверхом вище, побачимо ми їх вже в наступному році безпосередньо перед chek-out-ом.
Ну от ми і у квартирі. Треба було бачити як я зазирав в кожен кут в пошуках обіцяного каміну. Не виявилось його ні у ванній, ні за дверима... Зрештою, який там може бути камін! Ми відкрили в слід за кватиркою ціле вікно. Сонце! А значить вітамін D нам забезпечений. Жодного тобі вітерця. Я курив на балконі в футболці і в капцях на босу ногу. Ура!!! Приїхали!
Поповнивши наші запаси продуктами з гастронома (вони в них досі є, як і пам’ятник Леніну!), ми поснідали чи то пообідали. Приїзд відмітили коньяком Коктебель. Брав його в магазині неохоче, але вже за якихось пів дня мені не захочеться нічого іншого крім кримського. Омлетик заполірований канапочками з печінкою тріски надав нам сили для подальшої прогулянки по набережній.
Все таки дуже дивує око, що тут ще ВСЕ все ще таке ЗЕЛЕНЕ. Початок (чи то кінець – залежить звідки глянути) набережної: з одного боку пам’ятник Леніну – вічному борцю з світовим імперіалізмом, з протилежного – McDonalds –символічний пам’ятник глобалізованому капіталізму. Ну от ви і мирно співіснуєте. Передвиборчі палатки Яника десь порівно перемішані з Тігіпківськими. Є ще пару лайт-боксів «президента-защитника» Богословської.
Дамочки в шубках поруч з людьми без верхнього одягу, деякі взагалі гуляють у футболках.
В фірмовому магазині «Масандра» беремо червоне сухе. Серед цих субтропіків заходить воно нам неначе в суху землю. І навіть без всякого сиру. Затишний парк приймає нас на добрих півтори години. Перед нами пам’ятник Чехову. Він звичайно не сидить – хто ж його посадить – але поза така: корпус податий до переду, схрещені в зап’ястях руки опираються на «ногу на ногу». Скрита задумлива поза. Да, Антон Палич, ти тут жив і творив, правильно, чого б і ні. Ще в Ялті є пам’ятник, де він поруч з скульптурним ансамблем «дамочка с собачкой». Зображені рівнозначно: автор і його фантазія. Але з іншого боку чого вартий автор без його фантазії?
Перед тим як над Ялтою навис вечір, а це близько четвертої дня, небо грало різними барвами. Вздовж горизонту простягалась вузька жовта смуга, ближче до лінії моря виднілась рожева смужка. А якщо спустити погляд до грішної землі, то душа жителя помірної широти возрадується – алея пальм, інших зелених дерев, веде нас з парку в сторону набережної. Клумби вкриті ніжним килимом зеленої трави. На вулиці Леніна в клумбі бачимо «Анютины глазки». Фотографуємо на телефон і ммс-кою пересилаємо Ані в Чернівці разом з вітаннями з «наступающим» Новим Роком (як це взагалі буде українською – «з Новим Роком, що наступає»?).
Набережна попри назву її вулиць вражає її європейськістю. Бутіки та ресторанчики гармонійно увійшли в зовнішній вигляд вулиць. Помешкання Софії Ротару не бачили, її самої теж, але її Villa Sofia є більш ніж достойною прикрасою променади. Публіка, що прогулюється тут, теж справляє поважне враження. Є передчуття що 1-го січня вулиці не будуть «прикрашені» купою сміття, як наприклад у Львові чи ба в Києві.
В магазині «Масандра» ми бачили 3 види сухого червоного… Тобто ми повертались туди ще 2 рази. Ми не могли відкласти на наступний день те, що могли зробити ще цього вечора – ми скуштували всі 3 різновиди. Смачні, легкі і чисті. Благородно хвилюють свідомість, вивільняють мовний апарат, не створюючи в ньому дефектів. Мама по телефону питає де знаходиться наша квартира, розказує де ми жили, коли були зі мною півторарічним в Ялті. В мене тоді був бронхіт з астматичним нахилом чи щось в цьому роді. Клімат Криму виявився для мене чудодійним, він мене буквально врятував. Мама розповідає куди ми ходили на пляж. Ще згадує як приїхала сюди одного разу до своєї однокласниці (Рижого мами), яка проходила практику на пивзаводі. І от так просто потрапляла на цей завод. Ще й проїзд мабуть коштував копійки, та й все напевне здавалось таким простим, зрозумілим і передбачуваним.
Наступного дня, 31 грудня, вирішили поїхати до Ласточкиного гнезда. Перед тим прогулюючись по набережній натрапляємо на мою Іспаньйолу. В нас вдома є така фотографія, де я з батьками біля цього бутафорного кораблика. Дуже вже він мені закарбувався в пам’яті. Не надто схожий з тим, що на знимці, але навіть Іспаньйола змінюється за четверть століття, чи не так? По дорозі до Ласточкиного гнезда нас «розважає» одна в міру галаслива весела компанія з дітьми. Я про себе намагаюсь вгадати звідки вони могли б бути. Найбільше автівок я взагалі бачив з номерними знаками АК і АР, тобто місцевих, проскакують АА – «привет, столица», попадаються в очі досить часто з російськими номерами. Так і не знаю звідки вони, ну але точно не зі Львова – так підказує мені моя інтуїція і їх великий и могучий. Сходимо на умовній зупинці «Ласточкино гнездо», його зубчасті верхівки вже добре видно. З нами мамочка з двома дітьми. Ми за нею, але вона теж не знає як власне пройти до тієї Ластівки. Знаходимо якусь стежечку, спускаючись вниз нею наштовхуємось на молоду пару, що фотографують зі штативом «пташину фортечку», посміхаючись зізнаються, що теж не знають як до неї пройти. Але ніщо не здатне зараз захмарити наш безтурботний настрій, навіть проходження до мети навмання, тим паче що це проходження правильне. Навіть сліпий дощик і хмарне небо. Натягуємо капюшони і оплачуємо вхідні квитки. За здачею 70 грн кажуть зайти на зворотньому шляху. В сезон звісно на таке ніхто б не погодився, але зараз коли тут всього декілька відвідувачів ми вирішуємо випробувати білетерів на моральну стійкість. Походивши навколо мініатюрної фортеці по балкону і зробивши декілька аматорських фото на наш Canon, розуміємо, що це в принципі вже і є програма максимум по дозвіллю, яка тут зараз можлива. Погляд з балкону вниз на обривисті скелі і море, яке об них хлюпається, пришвидшує наше розставання з «гніздом» - хоч боязні висоти нема, але від виду вниз достатньо моторошно, поручні балкону низькі, зріст в нас високий….. Виходимо. Супровідні послуги для туристів у вигляді стандартної сувенірки для купування, крикливої мавпочки для фотографування і кольорових смужечок для їх пов’язування на дереві бажання (бажання по 2 грн) залишаємо для інших туристів. А здачу не залишаємо, забираємо її. Без бою. І під шепіт прибою рухаємось далі. Виходячи тією з стежкою чуємо від перехожих туристів: «нет, ну это же совсем другое дело, летом тут не протиснутся». Вийшовши на дорогу, де ми зійшли з маршрутки, ми в не затяжному роздумуванні чи не поїсти нам тут. Вирішили тут не їсти. Слідом за нами виходить пара молодих людей, він мрійливо вдивляється на вивіску придорожнього ресторану, вона теж дивиться, але не так довго і відводить його від «гріха». Ми впізнаємо в них себе і, сміючись, заходимо до маршрутки, якою маємо дістатись до Воронцовського палацу. Через декілька хвилин їзди чуємо голосне і пронизливе «ааастанавітєсь!». Водій пригальмовує - «вы ж не предупреждали, что тут надо будет остановиться», інша пассажирка: «водитель почему вы не читаете мысли пассажиров?». «Істеричка» виходить, у всіх на устах ледь помітна посмішка, у водія, як на диво, теж. Він тільки здивовано зводить плечима і посміхається! В нього нема очікуваної мною істерики. Як все таки клімат впливає на характер.
Палац графа Воронцова – кінцева зупинка маршруту - обрамлений чудовим парковим комплексом. Ходиш і намилуватись не можеш. І які все ж таки благородні дурниці робили колись – лазили до коханих через вікно, зводили на їх честь парки… Ой, а яких дурниць вони тільки не робили в самих цих парках… Походивши по ньому і ще більше нагулявши апетит нарешті обідаємо. Думали надворі серед буйної розкоші графського лісу, та дощик заганяє нас всередину.
Взагалі парк дуже вражає. Є тут і пінії, і кипариси, і пальми, всього близько 200 видів. Любимо ходити і в наш Стрийський Парк, куди, якщо пам’ятаєте наш ялтинський Мішенька полюбляв ходити на танці. Рідко це нам вдається, але подобається він нам влітку - коли там лебеді, весільні пари, і взимку – коли сніг, дітлахи на санках, і навіть великі бовдури на сноубордах. Він більший - 56 га, і республіканського значення, і небіда, що пальм там немає. Але якщо нас запитати чи подобаються нам взагалі парки, чи сподобався нам Алупкинський парк, і чи був цей день позитивним, ми відповімо потрійним стверджуванням з пісні Scorpions „Holiday“:
AA-А АГААА-А АГАА-ААААА А АГА-А-А-А
По дорозі назад заснули і як виявилось не ми одні, на кінцевій слова водія: «Люди, выходите! Приехали!»…
Треба долучитись до передноворічних закупів. Помідори 30 грн, проте кримські по 10. Жовті, але смачні. Печериці по 40 грн. Ціна складає враження, що це галюциногенні гриби привезені з Амстердама.
Вдома передчасно повечеряли, і взявши з собою брют Ackermann i канапки з ікрою вийшли на набережну. Не плутати Ackermann з місцевим Інкерман і з німецьким туроператором Neckermann.
Люду було достатньо багато, нічого оригінального в загальній картинці нема – всі з пляшками, у багатьох якісь смішні капелюшки, наготові салюти, вже масово стріляють петарди… І тут нарешті «бем-бем»…
Teper pochalys’ i plyashky z shampanskym dopovnyuvaty zagalnyy feyerverk.S Novym Godom! S novym shchastyem! Usi odyn odnogo vitayut’ - tut vse yak vsyudy z riznyceyu, shcho tut more.
Vzagali v mene bula ideya ves’ text pro podiyi pislya Novogo Roku pysaty latynkoyu, потім передумав – труднощі в читанні можуть в когось виникнути. A potim podumav, xto zh ce bude chytaty? Budu pysaty yak khochetsya.
Так от зараз більше хочеться українською, так і може хтось це читатиме.
Зранку в нас екскурсія на Ай Петрі.
З огляду на перший день року організаторами було прийняте мудре рішення щодо початку екскурсії. Замість звичної десятої ранку, ця, перша в році, починалась об одинадцятій.
Ми ледь віднайшли той самий екскурсійний кіоск, де ми власне придбали квитки на екскурсії. Всі ж вони однакові, і за півтори дня ми ще не надто вивчили набережну до деталей. Знайшли. Нас відводять з набережної вверх на Садову, де нас чекає екскурсовод. Приємний, немолодий, але підтягнутий, був в гарному гуморі. Єдине представився в бусіку, коли всі явились, аж Алєксандром Владіміровічом. Щось мені цей зайвий офіціоз різнув тоді вухо, але його милозвучний тембр голосу, що виливався через гучномовці, і чимось мені нагадував спортивного коментатора (суто по тембру, не по манері), а також цікава оповідь все загладила і обіцяла гарний початок дня і року. Розповідав він починаючи від вищих матерій, таких як будинок Чехова і музей Чехова, коли ми ще були в Малой Ялте, до більш приземлених речей, таких як протяжність Севастопольського шоссе, на яке ми виїхали згодом. Поряд з хорошим настроєм в дорозі проскавували в нас думки чи побачимо ми щось з того Ай Петрі. Як виявилось потім не безпідставно. Туман… Прибувши на плато, Оля відразу дає мені свої коментарі, що тут все зовсім не так як було, раніше були лише автентичні татарські хібари, а тепер, мовляв, понабудовували. Олічка, так завжди відбувається, це вони так розвивають свій бізнесок. Радо зустрічають нашого екскурсовода: «Оооо, дядя Саша!», ну ще б, приїхав їх «кормилец». Ще пару слів про туманність Андромеди. Ще до того, як ми потрапили на саме плато, ми сідали у кабінний витяг типу гондола. По дорозі на яйлу гід і надалі не замовкав і розповідав, розповідав, розповідав… Трохи піднявшись бачимо на сосні оголошення: «Сдам квартиру, недорого, номер телефона:..». Олександр Владимирович отжег з цього приводу: «Койка-ветка 100 грн, койка-дупло 200 грн». Далі коли наш «дядя Саша», відповідаючи на запитання «не бывали ли у вас на стройке несчастные случаи» по типу чи витримає канат, аргументує, що канати нові, австрійські, ми потрапили в прошарок туману, який був густий як молоко І тут його фраза нас ледь не ввігнала в транс: «А сейчас, если вы посмотрите налево…» - типова фраза гідів „посмотрите налево, посмотрите направо», яка передбачає обсервування якогось об’єкту, отримання естетичної насолоди від його споглядання, в даному випадку хоч вліво, хоч вправо, скрізь туман видно лише один той славнозвісний австрійський канат Весело, весело ми піднімались по канатній дорозі Місхор-Ай Петрі. А на горі самого Ай-Петрі із-за туману на перших порах видно не було. Від прогулянки по плато на конику типу таксі відмовляємо люб’язним тутешнім татарам і насолоджуємось унікальним природним комплексом самотужки. Тобто самойдушки. Крокуючи по заповіднику, Оля намагається мені донести думку про те, що блага цивілізації потрібно використовувати лише так, щоб вивільнювати більше часу для свого розвитку, а не робити культ з цих благ. В цьому місці слова про якісь блага цивілізації звучали якось відсторонено, погляду було ніде об них зашпортатись. І зовсім незабаром приближався час нашої попередньо замовленого обіду.
Шашлик, від якого ми так багато чекали, та й плов, не справили враження чогось такого вже автентичного і неймовірного. Оля навіть поставила під сумнів бараняче походження шашлику. Обійшовши обійстя всієї татарської громади, бачимо, що були, були місця і цікавіші – з величезними пательнями, які прямо на вулиці апетитно зазивали туристів до середини. Але в дяді Саші була угода не з ними. Якраз в цей час – о чудо! – проясняється небо, нам відкриваються піки самого Ай Петрі, і відповідно панорама на всю Велику Ялту.
Що сказати, вид красивий, а те, що тут найвітряніше місце в Україні, так це не біда. Зате яке тут повітря чисте!!! Ммммм… Смакота. Не вірите??!
Зелені наростки на дереві, які є мохом, являються доказом цього. Бо ж він розвивається в умовах тільки найчистішого повітря.
Дорогою назад дядя Саша, не замовкаючи, розповідав цікаві факти про Крим в цілому, ЮБК конкретніше, і про кожну окрему сосну на повороті в деталях. Неймовірний екскурсовод!
Ще одною зупинкою дорогою назад був водоспад Учан-Су.
Так Олі зірвало дах від Учан Су.
Якщо уявити собі брансбойт…ні, не те, це технічне, цивілізаційне.. А тут жива сила природи. Якщо уявити собі, що всі крани в квартирі відкриті, і ви затопили з 60-го поверху всі до одного до низу.. ні це за сумно… а тут тільки радість і захват, і незбагненність Божого творіння.
Якщо підійти до кінця площадки (ближче вже до нього не підступити, хіба переступити за огорожу), то і на об’єкт фотографування і на об’єктив будуть активно потрапляти краплі води з водоспаду. Незрозуміла потуга, для якої нема перешкод! І засилля моїх «якщо» в тексті як кажуть росіяни «не к месту в таком месте», яке не передбачає умовностей. 98 м висота цього чуда, з яким ми стояли обличчям в обличчя. Невражаючий показник, скажете ви. Але це майже в 2 рази більша висота, ніж Ніагара! І всього на 30м менше ніж водоспад Вікторія. Упустимо момент їх ширини і об’єму води, що падає вниз…Не вистачає Учан-Су хіба містифікації довкола нього, напр. такої назви як Garganta del Diablo (горло д’явола) як в одного з найкрупніших в системі Ігуасу і гарної легенди про те як Бог хотів одружитись на аборигенці, але вона дала драпака зі своїм коханим на каное і, розгнівавшись, Бог розрізав ріку, створивши водоспади, прирікаючи тим самим коханців на вічне падіння… Та проте такі речі в бразильців в крові, тут вони мастаки на всі язики – чого їх мильні опери вартують - а така потуга як Ігуассу напрошується сама собою. Александр Владимирович розповідав все одно правильні речі, та найголовніше, що всередині нас щось зафонтанувало і на якусь коротку мить споглядаючи цю красу відчуваєш стан вільного падіння, а перекладається назва водоспаду як Летюча Вода. А ще одним плюсом нашого перебування в Криму власне в цю пору було те, що влітку це був би собі скромний потічок дзюр-дзюр – нічого особливого (хай не образиться на мене водоспад Джур-Джур, я тут його зовсім не мав на увазі). Хоча найцікавішим Учан-Су є весною, коли тануть сніги, та в кінці осені. Тоді шум його води можна чути за кілометр.
Повні вражень та з виснаженою батареєю в фотоапараті ми приїхали додому.
(Добуті за допомогою google цікаві факти мають бути неабияким бальзамом на душу географу Оліній мамі)
Ввечері вирішили зробити прогулянку. Весь наш час ми провели біля моря.
Нас на набережній, наче магнітом притягнуло. Ми стояли біля перил і не могли відвести погляд від цієї стихії. В цей вечір вона щось дуже розійшлась. Стояло багато пар, вони тримались за руку. Проходжувались веселі компанії, пройти без уваги повз вони не могли. Найвідірваніші спускались на нижню «палубу», де їх накривало з головою, це було передбачувано, але на це і йшли. Одинока дівчина сидить на лавці по парковому - не спираючись на спинку, а НА спинці. Всі 2 години (як виявилось потім), що були там ми. Думалось, що хоче сказати ця вода, що хлюпається, вливається, виливається, наштовхується на берег. Про що шепоче, про що кричить, що оповідає нам з відчаєм своєю поставленою морською інтонацією?... Які вони різні всі ці моря-океани, різний розмір, різний колір, глибина, їх морські жителі і все решта, але таке враження, що говорять вони однією мовою, і все знають. Та людині цю мову не зрозуміти. Вже ні. І коли стоять втикають на воду і слухають, це пригадують як колись жили в гармонії з океаном і ніби стара пам’ять пробиває, генетична, доісторична, доцивілізаційна.
День наступний. А значить печемо ми в печери.
Попри наші сподівання Верховна Надзвичайна Повноважна Рада з Туризму АР Крим виділила нам для гіда-супроводжуючого НЕ дядю Сашу. Як виявилось потім тому що для О.В. це було б за просто. Роль зводилась більше до організатора-супроводжуючого, а на місці нас чекали спеціалізовані гіди-спеліологи.
Мало не на півдороги всіх попросили здати свої квитки-ваучери на екскурсію. Мало чого, може тут зайці, може хтось випробувати фортуну вирішив, зайшов в автобус, що везе на екскурсію в печери, попередньо не придбавши квиток. Але так цікаво, от якби не виявилось, його б тут висадили просто? Але питання кого саме, як визначити хто саме заєць, коли квитки всі здані? Всі ці ваучери, якщо так можна сказати, абсолютно різного формату, ніде не вказуюється прізвище… Ех, тут власне почалося. Одного квиточка наш гід таки дорахуватись не могла. Перераховувала як тільки вміла, вголос почали висказуватись версії як вияснити, хтось почав розказувати який в нього був квиток. Та тут я зрозумів, що пасажирка біля мене в час, коли просили здати квиточки, заснула. Ну все, тепер все згідно куплених квитків.
Печера «Мармурова». Як показав наш подальший і деякий попередній печерний досвід, вона була мармурова по своєму характеру, тобто майже гламурною, не спортивною. Просторі шикарні зали, галереї, але перед тим ще був один дзвінок по роботі. Довелось мати вигляд як в сучасного прототипа Іполіта з фільму «Іронія долі-2», який ми дивились на передодні. Він ходив з bluetooth-гарнітурою у вусі і не відразу було зрозуміло з ким він розмовляє – зі своїм живим співрозмовником чи по телефону. Свою «ситуацію» я, на щастя, вирішив і швидше, і без таких втрат як в кіно-героя. Туристів в Австрії переселили згідно здійсненого бронювання і я міг повертатись до групи, яка вже увійшла до печери. Наш гід-спелеолог роблячи інструктаж групі перед входженням в печеру спочатку, здалося, хотів виглядати серйозно, нав’язуючи дисципліну, а потім стало зрозумілим, що він просто справжній квн-щик. Стиль мішанка Міши Галустяна у сценці «тишина должна быть в библиотеке», чорного спелеологічного гумору і якогось власного стилю. Компания АМИК, «ПЕРВЫЙ Канал», і вся прогресивна частина людства страждає від відсутності цього персонажу на великій сцені, тому, якщо у найближчий період Масляков його не перетягне в КВН, раджу бажаючим від душі посміятись їхати в печеру Мармурову.
Як я взнаю пізніше спелеологи взагалі полюбляють присвоювати імена маршрутам в печерах, називати фігури в печерах - галереях. Тут є і слоненя і мамонт, і господар печери, навіть король з королевою. Та коли придивляєшся на форми цих сталактитів і сталагмітів у цих залах вживу, то розумієш, що це не хвора фантазія спелеологів, які проводять тут дуже багато часу і не мають жодної іншої розваги крім цієї. В таких от оглядових (неспортивних) печерах, коли є місце спілкуванню з публікою, особливо кмітливі гіди-спелеологи, задля додаткової розваги пропонують відвідувачам назвати на свій лад певні фігури. Особливо їх потішають дитячі групи, ті довго не задумуються як дорослі (щоб буцім не назвати хибний варіант) і завжди попадають в яблучко. Так одну і ту ж фігуру група з Ст. - Петербурга назвала Ісакієвським Собором, а група з США – Капітолієм.
Ще одну «фігуру» в печері охрестили «подмышка пещеры».
Наступного дня вирішили наостанок (на деньги, что остались) сходити на шашлик. Не знав, що в Ялті м’ясо на кісточці називають шашликом. Отож вийшли ми доволі розчаровані. Хоч все було і без пафосу й гламуру, та вийшло в стилі D&G – дорого и глупо…
Попереду залишалась ще доба їзди в поїзді. Наш вагон, до речі, був для нас великим сюрпризом – щось на кшталт нового потягу Львів-Київ, все нове, на пімпочках, про незаангажованість лятрини сповіщають лампочки. І курити там можна було! Хороший бонус!
Попутчиця Катя - жителька Севастополя. Працює перекладачем, має дачу в Балаклаві. Чує моє серце запросить вона нас на наступний Новий Рік до себе в гості…
Дописую останні рядки вже напередодні наступного Нового року (коли вже точно знаю, що Катя нас запросила до себе) і деякі події з поїздки згадаються смутно. Деякі цікаві і важливі для мене тоді моменти взагалі не потраплять на папір, не стануть надбанням людства…
Але залишиться таке ясне сонячне, таке зелене пальмове, таке глибоке печерне, таке чисте повітряне, таке курильне тамбурне… Таке знайоме й невідоме, таке близьке далеке.. Такі-нетакі наші-ненаші нові-старі острова - півострови…
