Біля водопаду - ні душі. М’яке, вечірнє освітлення перетворило місцину у справжню казку. В окремішню країну, у відрубаний, не належний нікому час, який проживає увесь Божий світ перед самим смерком, коли Сонце своїми косими променями-пензлями покриває усе довкола лиснючим лаком, від якого світ нараз набуває пречудової, святкової ілюмінованої барви – Його різноплановим світловим проекціям могли б повчитись театральні освітлювачі й декоратори. Кольори незвідані, не артикульовані, гейби не приналежні до того світу, святкові, жагучі і заразом смутні. Уздрівши це видиво Серце, знеможене летом, забігане щасливою гонитвою, відбиває кволий ритм, аби лиш чули, що воно живе... Живе в лунатичному сні тієї миті, коли світ перед смерком, стає небезпечно красивим... Найкращі наші почуття пнуться з грудей, аби бодай мить пожити у тому вимріяному світі де, можливо, сам Бог хоче прочинити перед нами барви вічності...
Розумом усвідомлюю - то лиш гра світла, десяток, другий хвилин і чар спаде, та все ж ой як багато готовий віддати за ці хвилини! Дивна сила і натхнення миті, хоч короткої, зате реальної! В ній німіє серце, яке в цю саме хвилину попросту неспроможне не відкрити, не впустити у себе лавину хай нещирих, нетривалих, та таких прекрасних почуттів. Безвольне перед красою тіло затрачає спосібність будь-якого опору. Відкривається гейби тильна хвіртка того загадкового світу не позначеного на карті і в суті своїй нереального. Фата Моргана!
Уже й не тямлю - зустрілись ми в житті минулому, чи майбутньому? Нереальному для обох, але в такому, де неможлива відмова, за якими лиш смерть і заціпенілість неназваної насолоди.
Швидкий, і якийсь несправжній, той театральний присмерк. Глибока лазур неба, і під нею гірське озеро ледь притрушене молодою зеленню, напахченою невимовним смутком речей назавше, і смертельно гарних. Іще хвилину, й раптом стає урочисто, самотньо, мов у вечірньому лісі. У кожне деревце, кожен камінчик вступає якась дивна сила і натхнення... Містерія – темна, неохопна стихія, саме те слово, яке нічого не пояснює, і тлумачить усе... Краєвид покривається траурним крепом вечора. Нестримний у своїй ґвалтовній ферментації, він збурює увесь видимий простір. Знаєш, у цю мить, пристанеш на все – не перечитимеш, не пручатимешся навіть ґвалту, то мить казкового блаженства. Насправді, уже ніщо не цікавить мене... Здається, пізнаєш суть усіх речей, байдуже, що далі та дорога не провадить. Це як сон, в якому можна собі дозволити те, що не мислиме в реальному житті. Наступає Час Геніального Озаріння. Усвідомлюємо, що на якусь мить нам удалось сягнути по той бік реальності в її початок, чи кінець. Саме тут осердя всього, інкубатор усіх подальших історій, тут їхня матриця, з якої виростають як несміливі дитячі фантазії, так і старечі марева. Який сильний магнетизм у тих видивах! Солодке та таке безборонне і наївне невігластво, бажане...як солодке умовляння вечірнього присмерку.
