У касах попереднього продажу квитків, біля пам’ятника одному вигаданому герою “громадянської війни”, що у Києві, завжди більше сподіваєшся на везіння, аніж на гарантовану залізницею купівлю простого купейного квитка. Особливо перед святами. А ще більше цього сподівання у тобі, коли це якісь дуже значні свята, ось як, наприклад, Новий Рік, Різдво, чи Паска. Трапляється, що і посеред звичайного тижня зчиняється таке збіговисько бажаючих виїхати зі столиці, що мимохідь подумаєш про якусь неоголошену катастрофу. Можливо, це просто збіг обставин, але ситуації цей збіг обставин не полегшує, як його не називай. Більше того, ми не в стані пояснити ні соб,і ні комусь іншому всю наслідково – причинну природу тої, чи іншої ситуації, тому й кажемо: - це був збіг обставин, або за збігом обставин сталося те - то й таке - то. А що може статися від збігу обставин у залізничних касах? Ну, багато що може статися. Та все, що не стається у тих касах, по суті вже є збігом обставин. Тоді скажете, - навіщо себе обмежувати якимись касами попереднього продажу залізничних квитків, коли взагалі все життя є нічим іншим, як простим збігом обставин і, знаєте, ви матимете рацію.
Часто як буває? Трапляється, що станеш в чергу за квитками, а перед тобою чоловік з десять, і ти сам розумієш, що скільки б не бракувало тобі вільного часу, а вистояти все одно доведеться. Ти, звичайно, попробуєш позаймати чергу ще й у інших віконцях, - “А може там швидше черга йтиме?” Та стояти все одно треба.
Черга була з чоловік так із п’ятнадцяти, я стояв уже четвертим. Отже, стоїш ти отак в черзі і щоб не нудитися тупим вистоюванням, “цинкуєш” очима навкруги за всім, що тут відбувається. А народ довкола такий різношерстноманітний та страх який цікавий. Ось переді мною парочка стоїть. Він такий солідний, з барсеткою в руці і вона йому під стать, красива чорнобрива з рум’янцем, років по тридцять їм буде кожному. Сім’я. Солідне таке українське подружжя. Стоять і стиха про щось секретничають. Вірніше, вона йому щось вперто втелішує, а він лиш мовчки киває головою. Як я його розумію. Там, в іншому боці, групка молодих наголо стрижених пацанів увесь час штовхають один одного і регочуться, чим викликають незадоволення геть у всіх стоїків – черговиків, переважно пенсіонерів – мандрівників, ще місцями трапляються молоді жіночки – самітниці, всім своїм видом засвідчують, що самотність у них запрограмована ще до народження, дядьки – селяни, дядьки – міщани, тітки з внучками за ручку та мої брати по крові – відрядники-підрядники, а також прості туристи. Вся ця людь переминається з ноги на ногу, приндить в мобілку, шмигає носами, покашлює в кулак, гримає на дітлахів і добравшись до віконця, улесливо замовляє квитка.
Можливо я роздивлявся б іще прискіпливіше, з різними припущеннями і уявленнями про характер, статок, долю зрештою, але я чомусь повернуся, щоб поглянути скільки ж люду назбиралося у моїй черз і тут, за плечима й головами багатьох бажаючих втекти з Києва, я зустрічаю поглядом двох дівчат, що бігцем наближалися мерщій зайняти чергу. Так якось, наче показово вигинаючись в бедрах і вимахуючи тендітними руцями, - навмисно шаркаючи підошвами своїх чобіт, щоб геть усі довкола вже знали, що місце, до якого вони так шпарко поспішають, вже насправді ними давно забито, що вони “тут стояли від самого потопу”.
- Ой, мужчіна, а ми за вамі будєм. Харашо? – защебетали вони навперебій до старшого чоловічка, що стояв у самому кінці черги, у шапці, із колись білого, а тепер вже досить потертого, й місцями назавжди зниклого кролячого хутра та в сірому плащі, облізлому на плечах й плямами вуличної грязюки на полах.
- Добре, - промовив він без жодної міміки, як робот - харашо!
Навіть трохи так інтонаційно, перекривлюючи це “харашо” відповів він, але без зайвого акцентування власної емоції, однак я встиг завважити, що не подобалося йому це “харашо”.
Було їм років по двадцять. Одна чорнявка, дуже намальована, з такими, знаєте, терновими оченятами і чорного тону губною помадою на устах. Щось справді траурно - потустороннє проступало в усьому її вигляді. На додачу, ще й довгі накладні нігті, теж чорнотою вкриті. Така, якась цвинтарно- ритуальна претензія на звання - “Вамп Жінка!” Певен, що вона сама таке про себе надумала. Довга, розчахнута на грудях турецька дублянка, чорні джинси і чорні чобітки "на платформ"і, і обов’язково голий животик з золотим пірсінгом, зима чи літо, не має значення, це модно і все тим сказано, а над ним, щось блискуче на чорному трикотажі, організоване у якісь латинські букви. Оскільки вона була дуже енергійна і весь час крутилася, то слово, яке було блискучими лусочками скомпоноване у неї на грудях, мені прочитати так і не вдалося, тому що дублянка увесь час закривала його своїми вилогами, однак груденята там конкретно небезпечного калібру. Думаю, що “упряжка” на них теж дуже оригінальна, бо аж крізь інкрустований трикотаж добре проступають гострі дзьобики, що ми, чоловіки від одного їх доторку здатні втратити розум. Чоловіки зі мною погодяться, а жінки сприймуть це як... Ну, придумайте зрештою самі як. Друга була білявкою, чесне слово, що не придумую, реальна білявка. Така ось парочка, - абсолютно класична. У білявки пряме довге волосся, платиновий блонд, вірніше фальш блонд, з темними корінцями на проборі, обличчя вродливе, без особливих нюансів, от лиш трохи є в ньому щось невловимо вульгарного. Особливо, коли бачить, що за нею спостерігають чоловіки. Блакитні тіні, сірі очі, блідо рожева помада, білі пазурі, золотистого кольору балонова куртка з капюшоном, обрамленим ворсистим хутром, розписні різним шитвом і бісером джинси, блакитні чобітки - термоси, теплі, такі балонові з білими підошвами, - ось, значиться, така собі білявочка.
Обидві були захекані, тому хвилини зо дві вони мовчали, лише важко дихали, і час від часу переглядаючись, чомусь пирскали сміхом, чим і викликали щораз, то більшу увагу присутніх, особливо чоловіків. Чолов’яга із барсеткою і красунею - жоною, теж звернув на них увагу і навіть кілька разів поспіль і щоразу то пильніше, придивлявся до чорнявки. Це його смак, - чорнявки. Ну, любить чолов’яга чорнявок і очевидно, ще й із тенденцією у бік юності, бо жона його, котрій і самій нічогісінько не бракувало, відразу зметикувала, що різниця у віці з цією “мокрощьолкою,” до якої так несподівано проявилася увага мужа, не на її користь. Вона, як тільки зметикувала, то відразу, зблиснувши бровами – шаблями, дала ліктем під ребра чоловічкові так професійно, я б сказав “по-хокейному,” що у того відразу пропало будь-яке бажання не тільки оглядати юнь, а взагалі, навіть і їхати, куди планувалося, а то й того гірше.
Бритоголові пацани зреагували на дівчат голосним грубим іржанням і враз стало якось більше гармидеру. Я притулився до підвіконня коло закритого на перерву віконця каси номер 23, на склі якого по жовтому чорним, було розписано, коли саме і скільки разів, й по скільки хвилин триватиме перерва у касира. Тож, кинувши оком на дану інформацію, я притиснувся ближче до каси номер 22 і навмисне показово розслаблено так, поглядав собі на цю молодесеньку солодку парочку.
“Щьолки” мали перевагу в активній провокативній ігристості над усім присутнім жіноцтвом. Вони увесь час пирскали сміхом і зиркали гарячими оченятами на чоловіків, наче заграючи з кожним. Згодом майже всі чоловіки розворушилися, намагаючись якнайчастіше поглядати на дівуль так, що стояли вже до вікон кас переважно спинами.
Попереду, у касі номер 22, вже добре відоме нам подружжя, приступило до процесу купівлі квитків, вірніше квитки замовляла жіночка, а чоловік, якось так винувато бубонів собі під носа і подавав їй купюри, чим нагадав мені одразу дві речі; перше - як класно, що ніхто мене не гецає під ребра, а друге те, що скоро і самому треба готувати гроші і паспорт.
Чорнявка таки кілька разів зиркнула на мене посміхаючись, тож я побачив, що траур “Вамп-женщини” насправді може мати неабияку звабливу природу.
- Пацанка.., - промимрив собі під носа і теж посміхнувся їй у відповідь.
Зрештою, цей епізод був не надто важливим, щоб на ньому так довго розсиджуватися, отже із затиснутим у руці квитком і з піднятим гумором, що все-таки вдалося взяти нижню полицю, кинувши прощальний погляд на чорно-білу юнь і не звертаючи зайвої уваги більше ні на кого, я вийшов на вулицю й попрямував до метро “Університет.”
Було морозно, падав рідкий лапатий сніг. Вже добре сутеніло й автівки світили ближнім і дальнім світлом. Мені ще треба було заскочити на роботу, щоб взяти невеличку цифрову відеокамеру, я завжди знімаю невеличкі сюжети про зйомки, що в них беру участь, так, для власної колекції. Тому я і вискочив на “Хрещатику”.
Вже затемна дістався до метро на “Театральній,” щоб увійти до вагону, битком набитого людом, як оселедцями. Аби потрапити до середини,треба було таки добряче потиснути тих, що поналипали у дверях. А у вагоні відразу навалюється на тебе увесь гармидер з рекламних оголошень, постерів, різних роликів, що демонструються на телемоніторах; якісь звірі, товари, гороскопи, щасливе обличчя мера та інших знаменитостей політикуму, фешину та різноманітної гламурної братії та сестрії в першу чергу, звичайно. До цього додається реаліті шоу різного типу продавців; батарейок, дитячих книжечок з казками, багаторазових пакетів, стельок до взуття, а разом з ними кашляючих і шмаркаючих, ходячих смертників – грипозників у масках, і ти намагаєшся не те що не дихати, а навіть не дивитися ні на кого, чекаючи, аби лишень скоріше твоя Лівобережна станція роздерла навстіж двері вагону і витягла тебе з цього карцеру на морозний перон ночі.
Чобітки... Так, це були ті самі чобітки "на платформі" тої самої весело – траурної чорнявки - вамп, що разом з білявкою стояла за квитками. Коли я підняв очі, вона вже чекала цієї зустрічі. Глипнула раз - другий, якось несподівано так привітно й відкрито - беззахисно, немов хотіла поділитися чимось глибоко приватним, так.., що я навіть розгубився на мить. Трапляється, така безпосередність у малої дитини, що наївним і абсолютно беззахисним своїм поглядом виб’є тебе зі звичного закупореного стану і ти відразу відчуваєш всю свою фальшиву важність, таку собі брехливу серйозність, щойно ти це усвідомиш, і раптовий сором пробурить дірище у твоєму серці. І ти тоді починаєш себе так похапцем, з усією ретельністю професійного конспіратора, прикривати різноманітними завченими рухами, озиратися, поглядати навкругитак, наче щось стало тобі зараз вкрай ой як важливо побачити, чи розгледіти. А дитя дивиться на тебе просто, без усякого навмисного наміру, а ти вже не можеш зупинитися і ти стаєш ще більш глупішим, претензійно глупим таким, що здається уже всі оточуючі помітили цю твою дурнувату ситуацію і те, як ти щораз, то не вдаліше викручуєшся з неї, що їм від цього всім теж стає неабияк незручно за тебе, через те що вони мимохіть, а таки стали свідками цього твого конфузу. Тобі вже хочеться аж вовком завити, щоб ці тортури зупинилися. І ти навіть насправді виєш, неголосно, так, майже нечутно, але виєш.
Від цих думок я таки почервонів мабуть, бо коли пересилив себе і глянув на неї у всеозброєнні такого впевненого в собі чолов’яги, то вона враз зніяковіла, відвернула погляд, і я знову помітив її траурність. Мені стало жаль, що я такий затиснутий пасажирами і власною упередженістю до того що відбулося між нами, що аж зовсім не маю мужності не те що підійти до неї і принаймні просто привітатися, а хоча б привітно посміхнутися .
“Ще дуже мала,” - виправдовував себе подумки, коли безжальні пасажирські тіла, мов шприцом, витиснули мене назовні, просто повз неї, і я опинився на пероні Лівобережної. Поїзд гримнув дверима, голос сповістив, що притулятися, ой як вкрай небезпечно, але із явним запізненням, бо всі одразу ще тісніше попритулялися одне до одного і до всього. до чого там було можливо притулитися, що я аж фізично відчув таке нестерпне, до болю гостре бажання притулитися до цієї чорнявки, обняти її так гаряче і водночас так ніжно - ніжно, притиснутися до її грудей. Я аж зупинився. Коли озирнувся, то встиг лише вловити її притиснену до вікна дверей, розпластану самотністю постать, що тривожно - болісно бриніла на весь цей п’ятивагонний ешелон потягу метро, котрий звичним своїм завиванням, вже розголошував усьому світу про пустку її серця. Вагон промиготів світлом вікон, немов скануючи всіх присутніх на пероні, на прощання простукав останньою парою коліс, і тільки дві червоні цятки ліхтарів задрижали у пітьмі, мов очиці змерзлого злорадного звіра, котрий щось поцупив.
“Ех! От, якби мені не їхати нікуди,” - почав я себе втішати, - “тоді.., а що тоді? Що? Тобі мало траплялося ось таких вагонних зустрічей? Чи мало ти бачиш розгублених самотніх красунь, що нишпорять Хрещатиком у вихідні з ностальгічною надією зустріти когось, такого очікуваного, вимріяного і несподіваного та водночас такого рідного й знаного, що вона його завжди пам’ятає, здається, одвічно з дочасності свого життя - буття. Скільки їх одиноких, вирваних із домашнього гнізда мріями про столичне щастя, про сім’ю, про дитину, родину, пропадають тут... Ось, поглянь, скільки їх тут довкола тебе, у цім проході під цим метро... Стоять, продають всілякий мотлох, і все ще, за звичкою подеколи, вишукують такими ж беззахисними очима все того єдиного. Так видно цю безнадію... Неозброєним оком видно.
Ось продає жіночка журнали – газети, у неї вже й погляд дещо пригаслий, вже років із п’ять, мабуть, у Києві, а може й більше. І видно, що нічого їй не судилося впіймати за цей час. Приїхала з якогось Франківська, чи Котовська, або ж Херсона до столиці. Можливо на початку їй і справді вдалося зустріти чоловічка, доброго, роботящого і навіть не питущого, а потім виявилося, що він має жінку, дітей... Потім, ще одного, навіть ділового такого, грошовитого, а потім, там виявилися якісь темні справи, якісь махінації, борги, переслідування, постійні наїзди, дзвінки по ночах, погрожування, а там і несподівана трагедія – його убили... Та багато чого могла пережити ця пересічна україночка. Тому знімає вона десь на Троєщині, чи Дарниці однокімнатну квартиру, може не сама, а скоріше на двох, а то й на трьох із такими ж, як і вона впертими мрійницями, що ночують почергово, щоб котрась одна із них могла зловити нового претендента, хоч до ліжка, на блисну її жагучого, теплого й ніжного тіла, у якому вовком виє від самотності давно вже не горде серденько.
Блін, зараз заплачу, от почнеш так, ні з того ні з сього копирсатися, мов фельдшер у рані. А чому? Всього лиш відповідний подразник, - дівчисько у метро.
От що ти за людина? Ти ж сам нікого нічим не рятуєш. Ти ж сам полюєш на тій самій стежині життя. Так само вдивляєшся ув очі кожній незнайомці, посміхаєшся, подаєш надію, а потім, ранком перелазишиш через її розчароване тіло, п’єш її каву, зажовуєш її бутербродом і втікаєш у ранішню пітьму новодення. Втікаєш у дикі кам’яні джунглі столичного заповідника самотніх сердець, прикидаючись таким затребуваним, реалізованим і перспективним, що аж блювати хочеться. А що? Хіба не так? Ну от зараз, ти знову, черговий раз попрощаєшся зі своєю черговою Натою, чи Лідою, чи Катьою, і потягнеш свого чемоданчика на коліщатках, як равлик хатку, з усім своїм нехитрим скарбом самітника, потягнеш на вокзал, а там, на потяг і у відрядження у місто Одесу, на зйомки у нікому не потрібному серіалі про багатих нових руських, що з жиру бісяться у своєму по вінця фаршированому “ма-а-сковскаму” житті. Ти будеш переодягатися у дорогий костюм, позичений компанією для зйомок у відомому фірмовому бутіку, ти керуватимеш дорогим авто, що сам його навряд чи коли-небуть купиш, бо ціна йому з пів мільйона, і вдаватимеш із себе такого, жирно фаршированого чувака, “главаря,” мафіозі, що так просто наказує когось замочити, а когось помилувати. Ти гратимешся у такого бога воплоті, що ним ти не родився і вже точно ніколи не станеш. І котрась із тих, що полює на Хрещатику, побачивши тебе на екрані телека у самотині свого життя, буде мріяти тобою, снити тобою, навіть мастурбувати і плакати від усвідомлення твоєї недосяжності. Яка все-таки брехня, ця річ життя! Бр-р-р!
Вагон одеського потягу видався холодним. При всій своїй новизні, тепер багато нових вагонів, таких “а ля модерн,” світлі, у пластику під євро формат, мовляв; - “ми теж вміємо дизайнути, коли треба.” З біотуалетом, з хорошим сервісом, навіть з обідами. Справді, прогрес “нечаянно” нагрянув... Закинувши під лаву валізяку, я швидко переодягнувся у щось спортивне, відкоркував пляшку пива, прихоплену з собою ще на вході у метро, бо так дешевше, розгорнув роздрукований текст ролі і примостившись біля вікна, пробував в’їхати в цю мудистику, що мав її завтра оправдати своїм ще не згаслим і до кінця не пропитим акторським талантом.
В таку мить, завжди думаєш; - “ А було б добре, щоб ніхто більше у твоє купе не зайшов.” Такий егоїзм прокидається у кожного, хто зайшов і розклався у купе першим, ми всі подібні саме ось цими малими егоїзмами. Або ще: - “А було б добре, щоб до тебе підсіла якась гарнюня.” Не важливо якого віку і не важливо, якою б її ти собі не вимріював, просто так, підсіла у купе до тебе гарненька жіночка, мила така, так приємно поспілкувалася з тобою, ви знайшли багато спільного, багато бачили на екранах, читали на сторінках книг, багато бачили у мандрах, ти її так добре розумієш, особливо всі її сімейні обставини, про які вона тобі відразу ж розпащалакає за законом купейної сповіді, і ти відчуєш себе таким важливим у той час, просто не замінним, бо ти тоді справді є не замінним, ти тоді обраний долею, бути цій жіночці другом, братом і священиком в одно часі. Ти є “вуха,” котрі ми всі постійно шукаємо, щоб виговоритися найболючішим і сокровеннішим. І ніякого сексу. Жодних натяків на цю брудну заштамповану жовтою пресою і заклішовану бульварщиною банальщину. Ні! Ти витримаєш цей чистий обряд, ти відслужиш цю месу, ти звільниш людину від болю й полегшиш їй життя, хоч на коротку мить її подорожі, а подаруєш приємний їй спогад, можливо на довгі роки, що є ще такі моменти у цьому житті, коли зустріч із самотнім чоловіком у порожньому купе засвідчує присутність у ньому справжнього, мудрого, надійного, чоловічого, словом всього того, що є вищим за увесь цей гармидер буденщини. Кожному хочеться бути якщо не героєм, то принаймні подібним на героя, хоча б у власних очах.
- Йесс! Потяг рушив і я сам на ціле купе! Ур...
Двері роз’їхалися і увійшла провідниця. Якась така вся рівна, така пряма, як вистругана дошка. Не визначено-проявленого віку і з таким, “нейтральним жіночим началом.” Вірніше, без усілякого начала і кінця відповідно. Прісна, як маца. Як я, за звичкою, не намагався себе переконати, що все-таки у ній щось є, на цей раз у мене нічого не вийшло. Ну, просто розчарування одне.
- Білет ваш, прошу. Ви тут самі?
- Так... з неохоти зізнався я, так наче був кінцевою інстанцією в істинності цієї ситуації.
- Добре, ви до Одеси?
- Ну так, Там, у квитку, все написано.
- Чай? Каву? Пиво, я бачу маєте своє...
- Так, дякую. Пробачте, ви мене трохи раніше розбудіть, а то мені треба ...
Вона кивнула “добре” і вийшла. Думка, що все таки буду сам у порожньому купе підбадьорювала. Потяг вже визволився від лабіринтів вокзальної рейкової плутанини і пробравшись поміж приміські відстійники, вихоплював з темряви світлом вікон довжелезні гаражні стіни, розмальовані тепер вже нікого не шокуючими матюками, а лиш дратуючими розписами, типу того, що “Україна вже дев’ятнадцять років у лайні” та що якийсь Іван поскидає геть усіх ідолів, чи те, що Янік будєт, а Юлька виявляється, - самі вже знаєте що, а “прищавий,” теж відповідно до всього цього сміття, що розкидалося впродовж уже зазначених дев’ятнадцяти років незалежності, був є і буде месією, як і всі інші тьоті й дяді, ті що завжди в шоколаді, при всій тотальній залежності від її величності кризи... Крейзі країна. Юкрейзія, одним словом. Клас! Треба буде якось сходити сюди і балончиком на стіні написати; “Юкрейзія,” якщо це, звісно, не стане на той час вже політичним злочином.
- Мужчіна, здесь свабодна?
Від несподіванки я аж зірвався з місця, як злодій зловлений на гарячому. Перше, що збагнув, - так класно було самому, а тут блін, на тобі, як завжди!?
Думаєте, я навмисне отак манівцями відтягував цю подію? Нічого подібного! Подія завжди стається несподівано. Це було так несподівано, що я навіть рота розкрив. Геп! І все.
Це була, як ви самі вже здогадалися, та сама чорнявка, що я бачив її у касах, а потім у вагоні метро. Вона теж затримала свої очі на мені, так наче наводячи різкість.
- А, ну вот.., нєожиданна так. Ви, навєрноє, в Адесу?
- Так, - з надією відповів я.
- А я, до Шевченко. Нє проспать би.
Вона мала тільки невеличку жіночу сумку на плечі, яку одразу поклала на верхню полку. Зняла з себе свою дублянку й блиснувши голим животиком, повісила її на “плечиках”, що теліпалися на стінці біля дверей, втомлено присіла на лаві навпроти, біля вікна за столиком, похапцем поправляючи складки светра під яким на малу, невпинну мить колихнулися її груди і, немов пташата дзьобиками, розпростерли блискучий транспарант - “Crazy Woman,” котрий мало не вголос прочитав я. Запанувала тиша. Якась така важкувата тиша, я б сказав.
- Додому? – запитався я, намагаючись бути максимально простим.
- Да, тєпєрь уже дамой, - відповіла вона зітхаючи. В цьому зітханні була непідробна справжність. Я насторожився.
- Що так важко? Додому завжди приємно повертатися, от навпаки...
- Да,как сказать. Биваєт што і домой... – вона замовкла. На очах її здається ледь виступили сльози, але вона так швидко взяла себе у руки, що я позаздрив її психотехніці.
- Ви роздягайтесь, а я поки вийду. – промовив я, щоб якось підтримати її і перевести розмову в іншу емоційну площину.
- А мнє нє ва што. Сидите, ви мєня нє напрягаєтє.
За вікном було темно. У купе теж раптом переключилося світло на тьмяніше. Ми сиділи мовчки. Зпід підлоги глухо гупали колеса, і тіла наші колихалися, наче хтось невидимий підштовхував нас до розмови.
- Може хочете чаю, то я зараз замовлю?
- Спасибо, я сегодня так набульбєнілась чяю што.., - вона недоказала, просто знову замовкнула.
- А подружка ваша? Вона, що киянка?
- Ана нє подружка мая...
- Да? Ну, вона ж була з вами... Сестра?
- Ой, да што ви ей богу?
Я зніяковів. Справді, якось так накинувсязі своїми розпитуваннями на дівчину. Настрій падав, як Гастелло на фашистський ешелон. Раптом вона подивилася на мене і запиталася:
- Скажітє, а я красівая?
Від несподіваного повороту я навіть розгубився. Пауза розросталася, як бензинова пляма на воді. Пробуючи щось-якось відповісти, я вже почав було формулювати якусь заточку, але це одразу ж видалося банальністю і хоч як не пробував щось зліпити, ну хоч якусь, блін, тупу відповідь, так нічим і не розродився. Тут мені пригадалося перше акторське правило супроти затиску – розслабитися. Отож, попробував відпружитися, наскільки це могло взагалі в такій стуації вдатися і мовчки дивитися у вікно. Очевидно, це було дуже кумедною картиною, бо вона аж хихикнула.
- Нєт, ви нє падумайте там чєвота такова... Проста скажітє... Вас как завут?
- Северином.
- Сєвєрінам?
- Северин, Сєва, якщо коротко.
- Сєва, скажи, можна на ти? Мєня, - Альона... Ладна?
- Да.
- Скажи мнє,я красивая?
- Да.
- Ну я сєрйозна, прошу тєбя?
- Ти красива дівчина, Альоно. Ти, що думаєш, я навмисне прошу себе вмовляти. Ти класна дівчина. Подивися у вікно, ось бачиш, які гарні очі, який красивий ніс, рот симетричний до форми обличчя...
А сам про себе думаю, - що я верзу?
- Спасіба.
- Та нема за що.
Увійшла раптом провідниця. Принесла постіль, кинула на полиці.
- Дівчино, може ви хочете пересісти в інше купе, тут у мене є ще три повністю вільні, чого вам тіснитися?
Я поглянув на цю шкапу так виразно із усією любов’ю до загальноукраїнської залізничної обслуги, що вона відразу осіклася.
- Чаю не бажаєте?
- Нєт. – безбарвно відповіла Альона.
- Ну, ну... – процідила крізь губу “фанера” і вийшла.
Ми знову у мовчанці. Альона встала і взялася стелити собі постіль. Я мовчки підвівся і вийшов у коридор. У вагоні було тихо. Таке враження, що окрім нас і тої пробортвідниці не було більш нікого. Я стояв досить довго, хвилин з десять,коли двері відчинилися і Альона промовила:
- Ви чево? Захадітє. Стєлітє сєбє.
Постелився швидко. Так швидко, як тільки міг. Заінтригований її поведінкою, постоявши у коридорі, де перший шок мій пройшов, я знову відчув, що оживаю.
- Ви так бистра?
- У мене досвід, я увесь час у відрядженнях, от за багато років і виробилася звичка.
Вона не роздягаючись лягла поверх застеленої постелі.
- Сєва, ви простітє мєня, за бєстактность...
- Та що там. Я розумію. Я працюю з людьми, у мене є студенти... Зрештою... Це не так важливо насправді. У вас щось сталося?
- Сталося. Ви Северине... Як вас по батькові?
- Олегович. Але це не має зараз значення, звіть мене просто Северином.
- Пробачте, дякую. Ви так гарно українською, а я комплексую.
- Та, нічого, спершу так часто буває...
- Ось ви, Северине, кажете що викладаєте. Я знаєте, відчувала, що ви не проста людина. Ще там у вагоні метро. Я ж не “дурочка,” теж розуміюсь дещо на людях... правда, відносно себе не завжди виходить.
- А ви не переживайте так. Життя буває несподівано багате на всілякі чудасії.
- Ви з західної України?
- Зі Львова.
- Гарне місто, таке європейське. Я була там два рази.
- А ви ?
- Я із Черкас.
- То ж то й дивлюся, така справжня українка, черкащанка...
- Ой, ви мою мамку не бачили!
- Я бував у Черкасах на гастролях, коли ще у театрі працював. Гарно у вас там влітку... І взимку теж... В мене там навіть була одна.., знайома, Звали її Надею, часом не мати ваша?
- Та ні, так не буває. Ви навмисне мене так підбадьорюєте?
- А що, вашу маму Надією звуть?
- Ганною. Я хотіла сказати, що так не буває в житті, щоб все випадково зійшлося, але подумала і... В мене якраз все випадково склалося, якось так... Ця дівчина, ну та, що зі мною була, що в черзі ми з нею стояли. Вона... Тут треба спочатку...
Вона підвелася з полиці, присіла за столиком і дивлячись мені у вічі запиталася.
- Як ви гадаєте Северине, - в мене можна закохатися?
Знову. Аж онімів на мить. В голові булькнуло; - “Ну що за притичина? До чого вона все це?” Її погляд був упертим., як виклик, як випад фехтувальника. Треба було відповідати захистом або нападом по - одеськи запитанням на запитання;
- Знаєте, Олено, кожна людина вартує того, щоб її кохали. Вас, що ніхто ніколи не кохав?
- Я... Просто...
Вона замовкла і про щось нахмуривши брівки думала. Отак, буває у випадковій паузі, ти маєш можливість надивитися, на видивлятися. А справді, гарна дівка! Може це я так себе вмовляю... Та ні. Ось які красиві уста, чітко так виліплені, нижня губка припухла, аж закликає до поцілунку. Щока біля вушка гладенька з чітко вираженою вигнутою лінією до підборіддя з ледь видимим на світлі, манюнім пушком. Мушля вуха гармонійна і делікатна, на мочці сяє крихітний кульчик, над ним видно ще кілька дірочок, очевидно дівча носить часом по кілька кульчиків відразу. Густе волосся гострим кутом від середини чола розбігається у всебіч. Чоло гладке, ясне. Брівки тоненькі. Очі, з таємничою туманністю, чорні, чорні, - як вугіль. І зблисне у них щось невловиме, з хитринкою і щирістю. Так, Всевишній має незбагненну фантазію щодо творення жіночої краси. Це не можливо пояснити. Здається ж бо, через тебе самого, він – Всевишній, красу цю і пізнає. Раптом вона заговорила. Так, наче і не було цієї паузи:
- Я тут, у Черкасах, зустрічалася з хлопцем, Сашком його звуть. Довго зустрічались ми. Три роки ми з ним зустрічалися. Він до мене переселився. Тобто зняв квартиру для нас, в Черкасах це дешевше, ніж у Києві, і ми з ним разом жили, як муж із жоною. Він оце тільки останні півроку у Києві. Роботу по Інтернету собі знайшов. Ну поїхав, а через півроку вже і фірма там у нього якась, він разом з другом своїм відкрили. Нормально заробляє. Він до мене приїздить на вихідні, а так увесь час у Києві. А це віднедавна почав пропадати цілими тижнями. Каже, - робота, криза. Ну я розумію. Я ж бачу, який він замучений, коли приїздить до Черкас. З лиця спав зовсім. Я кажу йому, що давай я теж у Київ переїду. А він: – “Не треба, нам зараз потрібно гроші економити. Ми тому з Ваською квартиру однокімнатну на двох і знімаємо, щоб якось вижити.” Ну, я розумію, просто життя минає так швидко, ось вже три роки, а мені дитини хочеться. Я ж нормальна жінка. А він все одне і те ж. Робота. Робота... Оце я не витримала і поїхала до нього, до Києва. Думала, бог з цими грошима і батько оце мені каже: - “Їдь, до Саші, ми підкинемо, скільки треба буде.” Я взяла Авісо газету, відмітила там кілька адресів, ну щоб не з порожніми руками, а може Вася сам переїхав би скоріш, то ми там би й залишилися. Але думаю: - “Не буду навіть дзвонити. Приїду і там уже в Києві, він не відкрутиться.” Зібралася, приїхала просто на фірму. Я там бувала в нього раз, чи два, ще коли вони з Васьою жили окремо, ну я приїжджаю, заходжу в офіс... а всі, якось так враз забігали... Я запитуюсь: - “А де Сашка?” А мені там одна старша женщина - бухгалтерша, каже: - А він, - каже – сьогодні дома. Я зразу відчула, що тут щось не так. Я беру таксі і до нього. Дзвоню в двері, раз другий. Потім стукати почала, а двері такі серйозні, броньовані. Через якийсь час чую за дверима хтось питає мене - хто там? Ну я навіть не второпала відразу що це жіночий голос... Карочє, відкриває мені двері якась заспана дівка, дивиться на мене з під лоба і питає мене: - “Хто ти така?” Кажу: - “Я Сашина жона.” А вона заклякла і так з притиском на “я” питає мене: - “А я тоді хто?” Глянула вона на мене пильно, пильно так, а я аж рота розкрила... І тут вона відразу в сльози. Вона.., і я...
Олена закрила обличчя долонею, щоб я не бачив як вона просльозилася. І здригаючи плечима повела далі, борючись із плаваючим тембром голосу;
- Стоїмо на площадці, отак одна перед другою і ревемо... Все одразу пойняли... Ага. З першого слова... Це вона, ця блондинка, Свєта. Ну, вона мене впустила до квартири. Не будемо ж ми так ридать на сходах... Сіли ми, виплакалися. І така злість нас взяла. Я кажу: - “Ходімо до нього в офіс!” Свєта каже: - “А пішли!” Приїжджаємо і прямо до нього в кабінет! Він від несподіванки на нас дивиться і тільки очима кліпає. Заціпило йому, блін! Тільки морду на бік отак скривило... А я стою, сльози з очей... Свєтка теж... Стоїмо і мовчки так дивимося на нього, унічтожающє так. Ну, він почав якось там викручуватися, почав щось пояснювати цій Свєті, потім мені. Тут, правда, Свєтка перша не видержала, підійшла і як запилячить йому по морді. А я з несподіванки ще більше ревіти, і сама не сподіваючись й собі теж накинулась на нього... Так ми зі Свєткою там, теє.., стола такого.., стекляного розбили.., скандал.., такий... Вася прибіг, почав щось погрожувати, а Сашка почав кричать на нього, і вони теж побилися. Тут скло по всій підлозі... Вася в крові. Порізався, чи Сашка йому носа розквасив... Я глянула на Сашку і на все це... Якось так противно враз стало... Став він для мене раптом якимось таким чужим. Сказала йому раптом нєожиданно так, - да пашол ти!., мудак!., ну.., послала, значить я його. Сама вийшла... Йду вулицею і так легко стало. Так, наче на світ народилася. Коли глянь, Свєтка біжить за мною, догнала і каже, що вона теж його послала. Йдемо удвох, горді такі і раптом, така ржачка нас пробила. Як стали реготать, аж по снігу качалися. Добре, що зима така сніжна... Ржемо, я аж усцялася, віриш? Ой пробач!
Вона замовкла і розчервонілася. Дивлюся на неї зачаровано. Вона була зовсім іншою. Розповідь ця, мов зірвала з неї покривало і я побачив таку живу, сіяючу людину, людину, що звільнилася від якогось непомірного тягаря.
- Ну, от і вся історія, - промовила вона повільно, розтягуючи слова.
Вона раптом замовкла, дістала паперову хусточку, делікатно так, промокнула очі і глибоко зітхнула. Зблискував на грудях її напис “CRAZY WOMAN,” мов подаючи мені сигнал. Вагон - гігантська колиска, колихав нас спокоєм серед снігів зимової ночі, на кордоні Київщини і Черкащини. Земля повільно оберталася під його колесами, і час відбивався у стиках рейок, і щось визволене із таїни залишалося позаду нас і щось нове, ще не знайоме, але вперто присутнє, вимальовувалося на обрії майбутнього.
- Свєта мені допомогла... білета купить... ми з нею посиділи в кафе, поговорили одкровєнно так. Вона з ним цілий год жила. Представляєш? Це він мені цілий год брехав, і їй тоже. Я кажу їй: - “ Ти приїдь до мене в гості, в Черкаси, хоч на день,” а вона каже, що коли квартиру зніме, то першим ділом приїде до мене. Ми з нею тепер, тіпа подружками стали. Вона класна, ця Свєтка, красива, я навіть розумію Сашку.
Вона замовкла на мить, і раптом її очі зробилися великі.
- А що, коли вона мене обманула? Що коли вони навмисно все це розіграли, ну такий театр, ну там, в офісі... Вася... стіл... Я щось неладне відчуваю.
- Ти може себе все ще накручуєш. От і ...
- Да... Я накручую себе, я завжди себе накручую...
Ми мовчали. Увімкнувши світло над головою біля вікна, я приліг. Олена сиділа далі мовчки дивлячись у вікно.
- Ти може поспи, тобі ж до Одеси. А я тут вже недовго. Навіщо я постіль брала?
Вагон гойдався в такт думок моїх і помалу заколисав мене.
Прокинувся від того, що мене хтось притиснув до стінки. Коли відкрив очі, то побачив біля себе Олену. Вона була голою. Геть заплакана, вона мовчки обнімала мене, і намагалася цілувати. Враз пригадався мені фільм “Вій”. Відпихаючи її, я в той же час, хотів притиснути до серця, обняти. Однак це було так незграбно...
- Я ... я...я... – пошепки проговорювала вона, як мантру і цілувала мої очі, чоло, руки геть усе до чого могла притулитися устами.
- Перестань! - шепотів я, - ну що ти робиш? Альоно!
- Я хачю тєбя Сєва, шоб ти мєня трахнул! – вже ридма заголосила вона. Я хачю єму на зло! Я буду тєпєрь трахатса со всємі встрєчнимі!
Від сильного ляпаса вона впала поміж лавиць на килим. Обійнявши руками коліна аж трусилася і надривно стогнала.
- Ну чиста тобі відьма, - подумав я вголос, - Олено, пробач! Я не хотів... Ти заспокойся. Ось, випий хоч пива, пару ковтків.
Стало страшно від думки, що вона може зробити скандал на весь поїзд і мені не буде як і чим доказати власну невинність. У таку халепу я ще не потрапляв. Хто її знає, що вона за одна?
- Чуєш, Оленко. Давай, одягнися. Я тобі допоможу.
Вона раптом заспокоїлася, і почала одягатися. Я допомагав їй, як жінці, що з нею провів ніч кохання. Трусики. Джинси. Бюстгальтер. Светр із надписом блискучими лусочками: “CRAZY WOMAN”. Вона була мовчазна і смирна, як маленька дівчинка. Причесавши її, я витер серветкою їй сльози і розмазану по щоках туш. Коли закінчив, вона поцілувала мене в уста, ніжно так, з такою тремтливою чутливістю. Хотів щось сказати, але вона прошепотіла ледь чутно.
- Дякую... Ти справжній мужчина. Жінка, що ти її покохаєш, буде найщасливішою.
Ніжно, як тільки міг я, теж поцілував її уста у відповідь. Раптом я збагнув, що ми прощаємося назавжди. Прощаємося, як рідні люди. І в глибині свідомості відчув, що в мені пробуджується бажання зупинити це прощання, або ж розтягнути його якомога довше і в ту ж саму мить, мов з темряви пробуджувалося густе, як мед і важке, як свинець бажання. Бажання оволодіти нею. Тут і зараз же. Обійнявши, я міцно притиснув її до себе і цілував, цілував... Дівчина відповідала з усе більшим розпалом... Коли раптом, стала м’якою, як лялька і вислизнула мені з рук.
- Нє нада, Сєва!, - промовила вона грудним владним голосом.
Потяг стояв на станції Шевченко недовго. Вона пішла пероном не озираючись і зникла у темряві ночі. Повернувшись у купе я довго ще не міг заснути. Зранку провідниця розбудила мене, і я спросоння не ризикнув навіть брати бритву до рук.
Мене на пероні зустрів асистент по акторах. Ми сіли у “Ланос” і поїхали на локейшн. Вже у костюмерці, коли я переодягався і думав де б прилаштувати свої “ цінні речі,” то виявилося, що ніяк не можу знайти ні камери, ні свого гаманця. Перерив усю торбу. Нічого. І тут мене пробило. Мені враз стало все ясно. Я розсміявся, розреготався на повну катушку. Присутні не могли збагнути, що ж такого трапилося, що ж мене так розсмішило. А я реготав і промовляв:
