Шумлять від вітру високі ялини. У старій просіці зрубу, серед рясних кущів малини чути голоси;
- Іване, перестань! Ха! Ну?...
- Я хочу ще раз!
- Я не хочу! Ха! Нє – а... Ну перестань... Я зараз закричу!
- Ось цю, що зліва... тільки устами... Дай... Дивись яка вона...
- Не можна язиком! Ми ж домовлялися! Ха-ха-ха! Мені лоскотно! Ха-ха!
- Потерпи трішки...
- Ти мене любиш?
- Я...
Іван зводить голову, його уста та підборіддя червоні. Раптом йому в обличчя сипнула жменя стиглих малин. Дівоча рука розмазюкала їх по Івановому лиці.
- Тепер ти подібний на дідька! Ха-ха! Кого ти дідьку з’їв?!
- Я тебе...
- А ти, здатен?!!! Жидівку? А ди! Ха-ха-ха!!!
Хеля рвучко схопилася і майнула поміж колючі віття малини.
Перевернулася кав’ярка повна ягід, вони котяться по вим’ятій траві.
Червоне від соку малини, Іванове обличчя блискає білками очей, колюче віття чіпляє його за пасма волосся, сотнями голочок, мов спрут лапає за рукави, плечі, коліна, за ходаки...
Хеля біжить петляючи поміж пні та кущі малини. Вона озирається на ходу і голосно скрикнувши заходиться сміхом. Малинник скінчився і тепер вона біжить серед високих буків та вкритих мохом валунів. ЇЇ міцні черевики зривають мох з каменя, ковзають торішнім листям.
Іван добіг до сосни, оперся рукою і важко дихає.
- Я тебе...
- Ха-ха-ха! Ти вже старий Іване!!! Іди додому до жінки, вона ті помиє, приголубить і положить ті на піч! Ха-ха!
Іван стер долонею малину з обличчя, сплюнув. Обіперся спиною на сосну. Закрив очі міцно замружившись.
- Я тебе... – прошепотів він і метнувся в бік на перейми.
Шумить вода, б’є, піниться, преться проти нерухомості кам’яних валунів. Глибоке провалля вилискує сріблом потоку, його переметнуло мохнате від часу дерево, що вгнулося мостом, поєднавши круті береги.
Біля кінця стовбура над проваллям зупинилася Хеля. Важко здіймаються груди, розгублене обличчя. Черевики ступили крок, раптово зупинилися, ковзають з боку в бік. Її погляд пливе над стовбуром понад проваллям і впирається в ноги по тому боці.
- Я ...
Як на скелю - від ніг до обличчя Івана зиркнула Хеля і обпікається об впертий погляд чоловіка.
Міцно ступила Іванова нога на стовбур, він відгукнувся скрипом і колихнувся вітаючись. Іван мов збудився зі сну, з острахом глянув на провалля.
- Що Іване? Страшно тобі? А я ся не бою! Як перейдеш... Ха-ха-ха! А нє – то нє!!! Ха-ха-ха!
- Хелю!
- Що!?
- Я... перейду...!
Іван ступив обома ногами на дерево, кусні моху полетіли в провалля. Важко дихає Іван... Сміється Хеля...
- Диви не впади, бо хто ті буде хтіти, коли поб’єш добро? Ха-ха-ха!
Іван посміхається, ступає крок, другий... стовбур рипить, потік шумить, сосни верхами гудуть, відбиваючи сміх дівчини мов м’ячик...
- Ха-ха-ха! Вважай, бо ще справді перейдеш, а я втікати не буду...
Дрібними кроками Іван дістається майже середини.
- Іванку! Вернися! Ха-ха-ха!
Важко погойдується стовбур, вгинається...
- Я передумала Іванку, я не чекатиму тя, чуєш?! Стій не йди!
Хеля раптом сама ступає і заскакує на “міст”. Дерево скрипить.
- Я ті не пущу Іванку! Чуєш!
Іван мовчки поволі просувається далі. Хеля ступає крок на зустріч...
Вони п’ють очима одне одного.
- Я... тебе...
Раптом стовбур рипнув різко і затріщав. Хеля скрикнула, відсахнувшись відскочила на берег. Іван змахнув руками і дрібними кроками побіг стовбуром... Деревина заскиглила, завила вовком... вигнулася вниз – вверх... і коли в останній мент він скочив, переламалася навпіл та розлетівшись ще у повітрі трухнявою на друзки, вдарила до каміння. На краю берега, вхопившись за щось рукою, завис над проваллям Іван. Коли він звів очі - Хеля тримала його обома руками за рукав.
- Диви, не випусти щастя з рук, Хелю...
На камінь сіла трясогузка, захилитала хвостом і знялася від дівочого сміху.
