Впертим виявився горіх, що розрісся на Севериновому подвір’ї. Не здавався він осені, наче навмисне стримуючи своїм зеленим, широким і м’ясистим листям її впевнену правицю, що вже добряче вдарила багрянцем і солодким медовим жовтанцем кожен лист садових дерев і винограду. Лише темно-зелена шкаралупа на ядрах-горіхах розтріскалася і час од часу цокне до кам’яного долу, жовтаво-коричневий вилупок з легким мохнатим напилком, підскочить відбившись від каменю і ще в повітрі розкриється навпіл. Частіше трапляється, що у одній половині опиниться вся серцевина його. Блискуча від стиглості у глибоких, темно-коричневих рельєфах складок і схожа на людський мозок, завжди вражаючи своєю оголеною безпорадністю. Ця мізкоподібна маса, аж проситься до рук, щоб подарувати свою ніжну, ще гірко-солодкаву смакоту. І не втримається чоловік, щоб не підібрати і розлущивши не вибрати всього плоду і не з’їсти його розцмокуючись на всі усюди.
Северин сидів недалеко від горіха, зовсім роздягненим і грівся у проміннях сонця не по осінньому гарячого, навіть, спекотного дня і спостерігав за синичкою, що прилаштувалася побіля такого розкаваленого горішка і видзьобувала м’ясисту серцевинку, увесь час озираючись, мов крала її у когось. Він ще раніше завважив цю дивну властивість у пташок озиратися навкруги, чи не заховався де небуть який котяра, чи псяюра, ласий до пташиного серцевиння. Синичка довго не витримала цієї боротьби із власним страхом, раптово, різко схопилася і стригнувши у повітрі крильцями, фу-р-р-р, полетіла, немов втікаючи від Северинового погляду. Горішок ще кілька разів колихнувся і немов розчарований розлукою із синичкою, розгублено закляк із здивовано розкритим глибоким видзьобаним ротом – дуплом, немов запитуючись у Северина; - “Ну що?” Северин відповів йому, подумки звичайно; - “Що-що? Синиччине капшо...”
- Сусіде! Ти вдома? – Запиталася сусідка Оксана, через дерев’яний сірий паркан, надаючи голосові своєму вокального відтінку. Поміж штахети, крізь вузькі щілини, ледь прозирали контури її немолодої фігури.
- А що трапилося? – забаритонив Северин.
- Помер Папа Римський.
- Ну, царство небесне йому... Те ж мені... Кожної миті вмирає хтось.
- Так то ж хтось, а то, - Папа Римський. А він мені снився тому два дні. Уявляєш?
- Що аж настільки серйозно?
Северин, дістав з пачки цигарку і прикурив від сірника. Він навіть не озирався в сторону паркана з-за якого сусідка Оксана продовжувала;
- Та ну тебе, ти якийсь нечуйний, Северине. У тебе увесь час якісь дівчата у хаті по ночах стогнуть, спати нам не дають, не думаєш ти ні про кого іншого окрім як про себе! Ти що так і про всіх інших людей думаєш?
- Як?
- Ну, по своєму!
- Та як же я можу не по своєму думати? Ти ж по своєму думаєш про моїх дівчат. Заздриш, чи що?
- Та тю на тебе! Дуже мені треба! Була б одна, то зрозуміла річ, було б краще.
- Краще кому? Тобі?
- Всім краще!
- Ах так, ти ж про Папу Римського...
- Та причому тут твій папа?
- Та не мій, а “римський, чи може все-таки твій?”
- Ну тебе, я серйозно з тобою, а ти як завжди.
- Оксано, чого тобі від мене треба? Бачиш я відпочиваю.
- Нероба! Ти ж увесь час, день у день, нічого не робиш, поглянь на свій город, там усе бур’яном поросло! Люди урожай збирають, а ти?
- А мій врожай – мої думки. Хто на що вчився, Оксано. А ти за Папою Римським чого тужиш.
- Так людина ж добра була. Стояла на своєму все життя. Міцний, як горіх, не те що деякі!
- Добра людина залишається доброю навічно, а коли добра людина перестає бути доброю, тобто стає злою, чи скупою, чи ще так якоюсь не добротою вимажеться, тоді й кажуть люди, що “Була.” Ось ти раніше насправді більш добрішою була до мене, Оксано.
Оксана нарешті визирнула поверх паркана, ставши на четверту сходинку сходів, що ведуть попри сам Северинів паркан до надбудови над її верандою. Оксана мить помовчала озираючись то в один бік то в другий.
- А ось ти, яким був, - таким і залишився.
- І яким я був, тобто яким залишився?
- Черствим, як сухар!
- Ти так думаєш? – Северин нарешті повернув голову і поглянув на Оксану. – А що, коли ти помиляєшся?
- Інший би засоромився і одягнувся, а ти голяком лежиш!
- Так я ж у себе на подвір’ї, а не на публічному пляжі. Останні теплі сонячні дні. Треба бувати на сонці, батареї свої заряджати.
- Ти вже позаряджав свої? Знову вночі чергова дівуля стогнатиме?
- Ні, не стогнатиме.
- Чого ж це?
- А я їй розкажу про “папу,” попрошу щоб мовчала, одним словом, присвятимо йому тиху ніч. Думаю, що саме тобі, це найбільше і сподобається.
- Але ж ти, Северине, коцнутий на всю голову.
- А ти все дивишся на мене “коцнутого” і не соромишся моєї наготи?
- Було б на що дивитися! Ти просто сексуальний маніяк якийсь. Це тобі має бути соромно, а не мені!
- От ти даремно так, Оксано. Ким я тільки не є у твоїх очах. Просто жах! Як мені тепер жити з цим усім? Якщо не дай бог помру раптово, то таким і залишуся у твоїй пам’яті повік. Уявляєш, пригадаєш мене і стане противно відразу. Дай мені шанс стати кращим.
- Що тобі дати? Я маю кому давати. У мене чоловік є!
- Не чув.
- Що?
- Кажу не чув ні разу, що він - є.
- Ну ти й свиня!
- От, ще й свиня...
- А що ти собі гадаєш!? Говориш різні противні слова!
- Завваж собі, що я не сказав жодного противного слова. Це ти їх собі придумала, Оксано. Ти ж красива й розумна жінка, у тебе чоловік є, а ти все чогось не можеш заспокоїтися. От ще й “Папу Римського” приплела, вірніше його смерть. Що страшно стало? Про свою смерть подумала?
- А тобі що не страшно? Ти про смерть хіба не думаєш.
- Ні, тільки, коли ти мене, ось так дістаєш.
- Ти Северине... – вона раптом заплакала, і сіла на сходинку.
Северин бачив поверх паркану тільки її фарбоване в біле стрижене волосся і руки, що ними вона трималася за голову. Оксана тихо скиглила.
- Що тобі, Оксано? – вже іншим тоном запитався Северин.
- А, - махнула вона рукою. - Що тобі до мене? – схлипуючи відповіла, не здіймаючи голови, Оксана. – Не бачиш, що плачу?
- Я чую. А чого?
- Папу Римського жалко. Такий був добрий чоловік, стільки людям добра різного зробив. Його увесь Світ оплакує. А я от помру хто мене оплакуватиме?
- Я буду оплакувати тебе, Оксано.
- Ти?
- Ну так... як сусіда твій. Як людина, що тебе знала і пам’ятатиму про тебе тільки добре.
Оксана аж розридалася за парканом. Северин накинув на себе халат і підійшов до паркану.
- Чуєш? Оксано, ти того... Не плач. Ну, не всім судилося стати Папою Римським. Мусиш з цим змиритися. Кожен живе своє життя так, як може і головне пам’ятати, що ти завжди можеш змінити своє життя у кожну мить його. Головне не боятися, а жити як живеться. Поглянь довкола себе, як багато добрих людей. Тільки побач їх. Не шукай зла, бо зло є нами творене, як і добро, творене вже самою думкою. Побач добро у кожному і твій світ зміниться. Той Папа Римський якраз таким і був чоловіком. Він творив добро тим, що бачив його у людях, у кожному з нас.
За парканом стало тихо. Северин замовк і чомусь продовжував стояти, опустивши голову. Оксана шморгнула кілька разів носом, протерла очі долонями. Коли вона звела погляд на верх, на паркан раптом всілася синичка, весело защебетала, пурхнула і була такою. Северин теж побачив цю синичку. Він посміхнувся, бо згадав про горішка і притчу “Про пташок небесних.” Він знову подумав про Папу Римського і раптом відчув, що втратив страх за своє життя і за все що з ним, Северином у ньому недоброго трапляється. Якась мудра радість огорнула його серце.
- Дякую тобі Оксано, - промовив він просто і щиро.
- Тобі дякую, - відповіла Оксана, - Заходь до нас, коли що потрібно буде. Володя вже не встає, але пізнає ще мне... деколи...
Оксана зітхнула, повільно звелася на ноги і важко зійшовши сходами на долину, тихо посунула до хати. Северин постояв з мить, далі пішов до свого крісла, підняв щойно впалого горіха, сів і почав його лущити. Горіх не піддавався. Десь знову заскрипіла синичка.
