У п’ятницю вечірком, із невідворотністю священного намазу, приходила до нас екзотична гостя – Лександра. Ні, не так – підвозилася прямо під двері. На таксі або ж Теофієм на сімейному авто. Чоловікові вона іноді дозволяла залишатися на увесь вечір. Оте “іноді” – це коли розгойданий маятник подружніх стосунків у Лександри вже минув найнижчу відмітку та рушив угору: від затятого “викушування” й повного ігнорування Теофія, вбивчого мовчання та турляння з одного ліжка – до короткочасних бурхливих любощів.
Отже на порозі з’являлася зухвало-приваблива, войовничо-апетитна жінка. Завжди стильна зачіска та ідеальний макіяж. Квартира наповнювалася незвичним шурхотінням дорогих тканин, шкіри, пахощами вишуканих парфумів.
Далі – відпрацьований із дружиною ритуал. Швидке приготування бодай однієї незвичної страви в додаток до вже знайомих і, нарешті, повільне смакування. Добре вино, м’які крісла, розмови. Стрункі ноги Лександри, в міру насичення, норовили забиратися кудись вище. Шукали додаткових стільців і табуреток.
А розмови... Вони чомусь не добрішали, не ставали “ситими та лагідними”. Залишаючись наодинці з дружиною, Лександра швидко вганяла себе у глибоку колію для перемивання кісточок благовірному.
Ну не такий і все. Десятий рік не такий. Не активний, не достатньо чуйний, “грьобаний” Ланос вчасно не миє. Занадто покірно, як пацан, слухає свою матінку, її настанови. Гострить кухонні ножі раз на півроку. Тоді Лександра ходить із порізаними пальцями. З часом список претензій зростав, ставав витонченішим.
Після посиденьок, отого бродіння “колією”, поверталася додому. Пізно вночі, а то й ранком. Грюкотіла підборами у двері.
– Чого це вони замкнені? Мають чекати... Це ж я прийшла!
Якось я запитав дружину:
– Як можна назвати ваші п’ятничні застілля? Мені це нагадує якесь ритуальне пащекування. Медитативне накручування. Бо після нього вона у реактивному стані вивалює одвірки Теофієвого житла.
– Ні, ти як завжди перебільшуєш. Ну там копнула кілька разів двері... Леся почувається самотньою. Їй кортить вибалакатися. На роботі, он каже, “дратівливий клімаксний серпентарій”, що не для душевних розмов, а я вмію слухати. І потім, нам добре разом.
– А чого вона хоче від Теофія? Нормальний чолов’яга. Працює, не пиячить. А що затятий рибалка? Так зловлену щуку чи лящика додому ж несе. Їй на сковорідку. Ну трохи флегматичний. Опиши, намалюй мені той ідеал, до якого прагне Лександра. Що вона там виліпила у п’ятничних “молитвах” із тобою?
Дружина трохи помовчала у задумі.
– Ну, це має бути щось екзотичне, багате, активне, щедре, сексуальне, лагідне і мужнє водночас. Захоплено поглядати на Лександру, як на прикрасу в дорогій оправі. А ще бути легким, упевненим і ненав’язливим у стосунках. І головне. Кожного дня завойовувати її. “Клеїти”, ніби вперше. Коли ще ні разу, але ось-ось...
– А як це “ще ні разу, але ось-ось”? – запитав я.
– Та не прикидайся, – посміхнулася дружина. – Якщо “ні-ні-ні”, а потім “ось-ось”, то ви, груба мужичня, перетворюєтеся на ніжних, люблячих і тремтливих! Ну і ще, – продовжила, – спокійно сприймати жіночі прибамбаси і ніколи не розпухати, не надуватися, як ота гусінь із мультика про мураху.
– Оце ти загнула! Тоді хай заведе собі коханця. Вони ж бо на початку дуже старанні. А там можна й іншого, як набридне.
– У 34 роки коханця? А втім, можеш підкинути їй цю ідею.
Наступної п’ятниці я підсів до трохи сп’янілої Лександри, у якої босі ноги покоїлися на спинці сусіднього крісла.
– Влаштуймо віртуальний експеримент, Лесю. Уяви. Повний набір райських насолод. Для тіла та шлунку. Прохолодна оаза. Плюскіт джерела під ногами. Затишний палац, як у падишаха. Екзотичні рослини і птахи. Стіл гнеться від смаколиків. Ти бачиш удалині заворожливу синь Середземного моря, а з іншого боку оази – насоси нафтових свердловин, що вперто дзьобають землю. Бачиш молодого араба. І він говорить, що це все твоє: оаза, палац, шмат моря і свердловини. Араб зовні близький до вимріяного тобою ідеалу.
– Чи змогла б ти, Лесю, віддатися йому радісно-безоглядно? Шалено розгойдатися тілами у ритмі отих насосів, що добувають чорне золото?
– Тю! Я не знаю... – зашарілася жінка.
Допоки повільно опускала ноги на підлогу та вправно підхоплювала недопитий келих вина зі столика, встигла опанувати себе. Твердо мовила:
– Якщо почую від нього запах верблюда чи у волоссі побачу лупу, то нічого не вийде.
