Коли ж ми будемо мати любов
Ми будемо вільні
Моторролла
Життя солодкий трунок, що тече довкола. Люди, розмови, телебачення та реклама, все це непомітно огортає та засмоктує, просякає твої вчинки, думки, слова та саму душу. Просякає настільки сильно, що помічаєш це лише тоді, коли отрута взяла своє і ти віддаєш богові душу. Частина людей труїться ще за дитинства, і отримує імунітет до цього. Зазвичай вони найбільш асоціальна частка суспільства, його парії можна сказати. Ті, для кого не важливий курс валют, погода, модні тенденції та суспільство загалом.
Зазвичай це алкоголіки, мізантропи, наркомани, душевно хворі, філософи або ж усе в одному флаконі.
А ж ні той, ні той. Так би мовити посередині, ні риба, ні м'ясо. Сухе перекотиполе.
Я жив тим, що соціум вважає вірним життям. Школа, гуртки за хобі, заняття з музики, малювання. Тепер трохи пригальмуємо.
Вперше я зустрів її у чотирнадцять років. Я, найкращий учень в класі, відмінник навчання, який по ночах споглядає полюційні мрії про блондинисту однокласницю, єдиним хистом якої були вже сформовані груди, та вона. Дівка на пару років старше за мене, з коротким, розкуйовдженим волоссям, в розтріпаних джинсах та косухі, і демісезонних кедах, які здається пережили бомбування Нагасакі.
Енергія, дикий та шалений потік якої просто збивав з ніг, захлиснув мене. Я був розумним хлопчиком, я знав ледь не про все у цьому житті, проте я не знав ніц із того, що цікавило її. Керуак, Берроуз та Хакслі, і я, який знав лише про нещасного Хемінгвея, та й то за шкільною програмою.
Вона вразила мене в саму глиб серця. Вона була просто без голови, а я її втратив. Міг годинами слухати те, що вона розповідала, пити пиво, гуляти по малолюдних місцях, курити дешеві цигарки, на які завжди не вистачало грошей. І весь час бачити один одного. Мені було замало років, щоб зрозуміти, наскільки це ненадовго. Здавалося, що життя триватиме вічно, що завше будуть такі часи, що я прийшов до чогось доброго та сталого, ледь не вперше за своє дурне життя.
Можливо саме так все і відбувалося насправді. Ми були поруч достатньо довго та серйозно. Мені стало п'ятнадцять, потім шістнадцять. Я скінчив десятий клас і мріяв якомога швидше поїхати з нею кудись з цього дурного та затхлого міста. Але літо нестримно йшло до кінця, мені лишався ще рік в школі, їй ще рік до диплому бакалавра в нашому мілкому інституті.
В серпні того року, в самому кінці його, ми валялися в траві, на полі, віддаючись вітру та зелені, що легко пестили наші тіла, і розмовляли.
Я спитав щось таке просте, що турбує зазвичай людей в моєму тодішньому віці. Щось про те, яким буде наше майбутнє. А вона відповіла, що ніколи про нього не думала, бо її завжди цікавило те, що тут і зараз. Я тоді трохи образився, вважаючи, її якоюсь несерйозною, і перестав розпитувати будь про що.
А потім, за пару днів після цього вона загинула. Ввечері вийшла до магазину за хлібом чи пивом, і отримала три ножові поранення від якогось рецидивіста, що тільки відкинувся та позарився на її гаманець. Хтось з її однокурсників, можливо навіть з тих, яких я знав, бачив це, проте ніхто не спробував допомогти.
Я довідався про це зранку, коли батько за сніданком розповів про це поміж інших домашніх клопотів. Він сказав це з такою байдужістю, мовляв немає чого по вечорах шлятися по темних місцях, і з такою впевненістю, ніби з ним би таке ніколи не трапилося.
Я ладен був сказати тоді йому все, все, що думаю, про його пихатість, про замкненість в своєму мілкому спокійному світі, і інший, значно бурхливіший та цікавіший світ, що існує довкола, і який вона мені відкрила. Проте змовчав. В нашому, хоч і маленькому містечку, було місце для таємниць, і ця була такою, що нею хотілося ділитися з батьками в останню чергу. Десь опісля душпастира та сатани. А першому з них я не планував сповідуватись навіть перед смертю, в існування другого не вірив. Все це лишилося добрим і м'яким спогадом, який був занадто дорогим, щоб ділитися хоч з ким з цього життя.
Тим більше, нічого іншого доброго в ньому не лишилося.
Можливо той добрий хлопчик, якого знали вчителі в школі, сусіди, та колеги батьків, помер коли познайомився з нею, а можливо тоді, коли вона перестала дихати. Суть не в тому, цей хлопчик здох і якісь бляді танцювали на його могилі. Коли вона померла, я не пішов на похорони. Не було сенсу. Ні мої батьки, ні її не знали про нас двох нічого. Та й душа не лежала до того, щоб спостерігати, як любу тобі людину закопують в землю, а люди, що не розуміли та зневажали за життя, кажуть про те, яка це була добра та гарна людина. Я сидів сам вдома, пив якесь дешеве бухло та дивився по колу про те, як Пінкі виривається за межі стіни, її останній подарунок, на мої нещасні шістнадцять років.
А потім хтось, а можливо навіть я сам, відпустив гальма та вкрутив газ до кінця. І життя понеслося миготливими стовпами обабіч мене.
Адже як сказав хтось давно, життя в шістнадцять тільки починається. Сердечні рани гояться дуже швидко, лишаючись мілкою патиною швидко згрубілому насосі для крові. Я швидко перестав пити, у всякому разі пити так багато, касета із "the wall" стерлася та була викинута.
Від неї ж не лишилося нічого, окрім пари слів, сказаних в одну з митей наших пристрасних любощів, яким як завжди я не приділяв жодної уваги в момент, коли вони були сказані, які я почув дуже запізно, після того як вони прозвучали. - "Я не відпущу тебе ніколи в житті".
Я міг переспати з тією самою колишньою однокласницею, про яку мріяв у п'ятнадцять. Зустрів її вже в дев'ятнадцять, коли покинув своє сімейне гніздо та як оперений птах рушив у власне карколомне піке. Ми випадково перетнулися в столиці, де я навчався, а вона якогось біса приїхала. Вона ніц не змінилася всередині, все так улесливо м'яко, на грані флірту спілкувалася зі мною, неоднозначно натякаючи на близькість, на нашу спорідненість в шкільному минулому. Проте я побачив, як вона осунулась та розрослася за цей час, і зрозумів, що вона не викликає зараз в моєму згрублому серці нічого, окрім жалощів. Але я не був наскільки жалісливим, щоб вдовольняти її статевий потяг, хай навіть в честь давно мертвого для мене минулого. Ми трохи поспілкувалися і зникли в різних напрямках. Мабуть лише опісля цієї зустрічі, я усвідомив, що шкільне минуле вмерло для мене.
Так я і вступив у самостійне життя, самотній, злий та байдужий, і з мертвим минулим за плечима.
Декілька років я продукував і розвивав власний алкоголізм, ненависть до всіх людей довкола, та інші шкідливі звички. Якось довчився до старших курсів університету, відпустив бороду та поголив макітру налисо, мабуть надихаючись якимось відео зізі топ, через призму алкогольних випарів. Довкола з'являлися та зникали якісь дівчата, які пробували мене змінити, чи прилаштуватися під мій огидний спосіб життя та паскудний світогляд. Не знаю, що було гірше, перше чи друге, я все рівно зникав з їх життя з спритністю, вартою диверсанта розвідника вермахту. Люди, які мене пам'ятали з часів школи, помітили, що я вже давно не відмінник, і взагалі не схожий на хлопчика, який колись вчився з ними разом. Більшість робили вигляд, що нічого страшного, інші ж, незначний відсоток більш менш сміливих, казали про це. Врешті решт стало наскільки бридко, що одного дня я перестав їздити додому, викинув старий мобільник, та залишив записаними два номери з старих знайомих, та три із тих, з ким перетнувся за час навчання в університеті. Всі інші могли до нестями телефонувати в трубку, що плавала десь посеред лайна, в туалеті класу вигрібна яма, в якомусь з сіл бахчисарайського району автономної республіки Крим.
Як мене туди занесло? Ця історія почалася з того, що я перестав бачити своє майбутнє. В будь якій формі. Я вчився, мав якісь приробітки. Це був період непоганих зарплат за дурні й нескладні навіть для такого пропитого як я, і на той момент ще не дипломованого студента. Проте я не знав, який сенс у всьому цьому. Тому я вступив у чергову фазу регулярного вживання алкоголю. Простіше кажучи напивався, а потім їхав кудись тинятися. Отак одного разу я оклигав в районі одного з клубів нашої знамененосної столиці, де зазвичай відбувалися концерти різних відомих і не дуже рок груп. Я мав би насторожитися від надмірної концентрації патлатих, волохатих, вдягнених у шкіру та говноступи, хлопчиків та дівчаток. Я на той час вже давно виглядав супроти них як старий скінхед. Проте я не завважив на це.
Досі думаю, що та зустріч була дещо казковою. Хай навіть урбаністично-казковою, як для цього життя. На підльоті до клубу я побачив миловидну дівчину, що з небаченою для її тіла люттю лупила хлопчину. Той декілька разів спробував ухилитися, а потім зніс її ударом ноги та почав гамселити. Не знаю, що зіграло тоді в моїй крові, чи то вроджена генетика, чи можливо залишки гуманістичного виховання, чи може просто достатня кількість алкоголю. Власне кажучи кров скипіла, стала схожа на плазму, на напалм, що обпік зсередини.
Я не мав ніякого бажання влазити в чиїсь особисті стосунки, проте видовище того, як хтось б’є очевидно слабшого за себе стимулювало мої дії. Я не знаю, наскільки довго бив хлопчину, який виявився насправді доволі тендітним супроти когось іншого чоловічої статі. Не знаю і хто бив мене та пробував відтягнути. Пам’ятаю одну з митей, коли він опустив руки і його зуби дрібкою полетіли в сторони, неначе символ капітуляції. Майже відразу звалили з ніг і мене, потім трохи протопталися по нирках і врешті відтягли непритомного патлатого, так і лишивши нас лежати на землі.
Лежати було добре, зазвичай холодний сніг приємно охолоджував розпечене бійкою тіло. Я спостерігав за далекими і тонкими в морозному небі зорями, уявляючи, як довкола мене утворюється проталина від тепла. Уявляв себе такою надгігантською антропоморфною зорею посеред всього лайна, яким зазвичай вкриті тротуари на окраїнах міста. А потім вона підійшла і глянула на мене зверху, осяяна ліхтарним світлом, наче німбом, і спитала:
- Хто ти є.
І я не знайшов, що відповісти, лише посміхнувся, як міг. Мабуть посмішка ця виглядала не дуже переконливо через дещо пом’яте лице, проте вона була щирою. Ми побрели якогось біса не до метро, чи інших транспортних засобів, а просто блукати куди несуть ноги. Вона пробувала щось спитати, довідатися, хто я, і чому моя зовнішність не відповідає міфічному принцу на білому коні. Я ж проте був на подив лаконічним. В кінці кінців вона не стрималася, і запитала, чи бува я не скінхед? От тоді мене і прорвало:
- Бонхед? Бонх...я вжив не літературну, проте лаконічну назву чоловічого статевого органу.
Так ми і познайомилися. Дивно, по дурному, проте весело. Почали спілкуватися, бачити один одного частіше, ніж когось іншого. Ми блукали цим дурним містом, дивилися, як двірники зранку виходять на роботу, а вночі останні таксі їдуть додому.
Пиячили в диких та покинутих місцях, шукали, де місто викривляється так, що можна знайти невеличкий клапоть світу для нас двох. Не знаю, що я такого знайшов саме в ній. Мабуть це питання, що всю історію людства мучить його чоловічих представників найбільше. Чому я закохався саме в цю людину?
В ній було щось таке, що не входило в слова, не мало серед них аналогів. Проте вона змогла розтопити мою душу, про яку я сам вже давно думав, що загубив п’яним к бісу. І я відчував, що врешті решт моє життя не таке вже й погане, що в ньому є не тільки суїцид альні звички та вчинки, а бодай щось добре. І я чи не вперше за довгий час почувався щасливим. Коли я дивився, як вона засипає, як ворушиться в сні, як інколи щось бурмоче, як спирається на мене та міцно замотується в ковдру, я бачив саме ту людину.
Ми кохалися, нестримно та щораз неначе вперше і востаннє. Якимось дивом я таки закінчив університет і вирішив згаяти літо на неї, а не на пошуки постійного місця роботи. Ми взяли якісь похідні манатки, набили ними рюкзаки та рушили до Криму.
День переходу по горах та ніч нестримного кохання під зорями, які здавалося можна було вхопити руками. Ми так змучили один одного, що здавалося наші тіла зрослися в одне. Саме тоді я втопив свого телефону, вирішивши символічно розірвати зв'язок із минулим життям. А потім, коли ми в чергове видерлися на гору, щоб заночувати, і курили на верхівці, я сказав ïй, що хочу дитину. Знаючи ïï характер, подібний до гримучої ртуті, я очікував будь якої реакції, від істерики, до глузливого сміху. Та вона тільки здвигнула плечима і сказала: добре. Потім, після довгої паузи, продовжила: - тільки якщо ти весь час будеш поруч зі мною.
Мені було добре від думки, що я змарную своє життя не просто так. Що дав життя своєму нащадку, що вкладу в нього все те гарне, що живе в мені. Чорт, я нарешті зрозумів, що в мені таки є щось добре, не одна лише сліпа лють, але і хоч якась доброта всередині.
Під ранок мені приснився повішеник. Промені сонця освітлювали його, і не було достоту видно, хто це. Ворони кружляли довкола його тіла, проте якогось біса не могли сісти нівечити мертве тіло. Я наближався все ближче, і в кінці кінців побачив, що тіло було жіночим. Ще мить, і я зумів розгледіти лице, незнайоме мені, але дуже вже схоже на знайоме. Вона розплющила очі, і диявольськими, незрозумілими зусиллями, не зважаючи на петлю, що міцно обіймала шию, сказала: Я завжди буду біля тебе, я ніколи не покину тебе.
Я прокинувся неначе весь поламаний, неначе мене всю ніч лупили ногами. Сонце, як і вві сні яскраво било в вічі. Ми спали в одному спальному мішку, я тихо повернувся, глянув і побачив, що вона все ще мирно сопе, споглядаючи якісь вранішні сни. На мить мені здалося, що все добре, проте чим довше я вдивлявся в її, таке знайоме і близьке мені лице, то все більше переконувався, що воно схоже на повішеника з мого сну. І, чорт візьми, я не знав, як зрозуміти цей сон.
А далі життя закружляло довкола ще швидшим темпом. Я думав, що хтось надовго натиснув на гальма, проте ручка газу вкручувалася все більше вперед і вперед, і кінця краю їй не було видно. Життя занадто дурна, нелогічна, невпорядкована, хаотична, незрозуміла, швидка, і завше смертельна штука. Щораз, коли ти думаєш, що впорядкував його, що знайшов ту нішу, в якій можеш жити і не займатися пошуком чергових альпіністських сходжень, щоразу все розвалюється, і ти знову рухаєшся до нових вершин.
Вона померла. Під час пологів. І я залишився сам на сам із маленькою дівчинкою на руках та величезною пусткою в душі. Чесно сказати, я не знав як жити. Я не знав, що робити. В моєму житті зникла купа речей, проте з’явилася ще більша кількість абсолютно неочікуваних. І чорт візьми, життя помчалося з небаченою досі швидкістю, лише зрідка пригальмовуючи, щоб дати мить на роздуми.
Я усвідомив, що в проміжку між кризою пертуберантного періоду та кризою середнього віку чоловіків очікує ще достобіса проблем. Здається, що все життя полягає саме в них. Чи вірніше у розв’язанні цих криз.
Я довго думав про своє життя, про все те, що відбулося за ці роки, про жінок, з якими я мав стосунки, про жінок, які дійсно щось для мене важили, і для яких я теж не був сторонньою людиною. І врешті решт зрозумів, що все воно тривало лише для того, щоб дати життя цій єдиній особі, яка зараз лежить у своєму ліжечку і репетує. І коли я дивлюся на неї, коли я бачу в її немовлячому лиці ті самі риси, що були поруч зі мною все життя, я розумію, що вона ніколи не покине мене.
І що заради цього варто прожити життя.
