— Ромчику, ну дивись, сюди дивись! То яка буква?
— М-м.
— Правильно, молодець!
— А то яка?
— А .
— Ну бачиш, молодець, знаєш. А разом як буде?
— ?
— Ма! Буде разом. Зрозумів?
Ромчик невинним поглядом дивився бабусі в очі і кивав голівкою, але було добре видно, що нічого він так і не зрозумів.
— Ну скажи швидко разом дві букви «м» і «а», давай, Ромцю.
— М, а , — швидко, як міг, проговорив Рома, так само безпосередньо дивлячись на бабусю.
— Ой Божечку мій святий, ну що то за дитина? Шостий рік пішов, он вже в школу на другий рік, а воно склади скласти на тямить, та його ж у школу не візьмуть. І не дурне ж. Все знає, все понімає, все розкаже а дві букви докупи не складе. Та Саша в три роки вже читав сам...
Саша, то мій старший, йому вже вісім. А читати він і справді навчився в три. Доглядала дітей моя мама. Коли Саша народився, вона була вже на пенсії. Дружина, коли виходила на роботу, хотіла віддати його в садочок, та мама... Це для неї була б не просто трагедія — смерть!
І віддавала бабуся Катя внукам всю ту любов, що колись, за тяжкою роботою, не мала часу віддати мені. Сашу вона, граючись, дійсно навчила читати у три роки. Складала букви з олівців, далі склади, слова, кубики, книжечки... Той сидів і слухав і все сприймав, як губка воду. Він завжди був спокійний і уважний. А цей... Вітер. Народився Рома першого квітня, і з того часу всіх смішить і над всіма «знущається»...
— Рома, розкажи віршика про Мішку косолапого!
— Добре. Мішка косолапий іде по лісі і співає пісню, а йому шишка тріснула по лобі... Все. А ні, ще ногою тупнув!
— Ой Божечку, та Саша тих віршиків сотню знав і розказував, а то ні віршика, ні читати...
— Та давайте вже обідати, борщ закипів. Прийде ще його пора, навчиться.
Це вже моя дружина почала брязькати тарілками. Тоді у нас дома ще жила традиція обідати всією сім̒єю за одним столом. Ми з Танею приходили з роботи, мої батьки припиняли всі справи по господарству і родина сідала за стіл. Обідали, обговорювали новини, складали плани...
— От у нашої Оксани на роботі мала теж на другий рік у школу йде, і теж ніяк читати не навчиться. Я вам скажу, що ці нові букварі якісь дебіли пишуть, — це Таня моя. Вона, особливо коли сердиться, слова не дуже добирає.
— Переписують одне й те саме з року в рік. Візьміть той буквар, що там: «нива, лани». Ну раніше, більшість у селі жила, то і писали на сільську тематику. А зараз, ну яка міська дитина знає, що таке та «нива і лани». А коли не розуміє, то як воно читати навчиться?
Моя мама теж починає сердитись. Вона, хоч і має сім класів освіти, але розуму у неї не відбереш...
— Ну чого ж не знають, що тут складного. Ромчику, а ти знаєш, що таке «нива»?
— Знаю.
Рома відповідав, як завжди спокійно, впевнено, і з почуттям власної гідності.
— А що це таке?
— Джип.
— Що?
Бабуся завмерла з відкритим ротом
— Ну жигуль такий з приводом на всі колеса, у нього ще міжосьовий диференціал блокується.
Першим розреготався я, за мною всі інші
— Інженером буде!
