- Доброї пори доби нашим шанувальникам. Вітанння глядачам у студії! Рада зустрітися з вами на перегляді онлайну нашого супершоу «Зустрічі з легендами»!!! – симпатична телеведуча зробила наперед заплановану паузу аби глядачі в студії могли за древньою звичкою трохи поаплодувати. Після того продовжила:
- Наш сьогоднішній гість, чи, напевно вірніше буде сказати «гості»…, - шоудіва зробила ще одну паузу аби усіх заінтригувати такою двозначністю. – Отже, вітайте: у нас встудії вітчизняна знаменитість, «легенда» в найпафоснішому розумінні цього слова: письменник-фантаст Орест-Вікторія Захарчук. Скажу по секрету, нашій редакційній групі довелося добряче потрудитися, щоб розшукати Ореста-Вікторію та домовитися про інтерв’ю. Всім добре відомо про надзвичайну скромність подружжя. Крім того, після знаменитої операції по пересадці особистості Орест-Вікторія дуже багато подорожує. Що ж, розпочнемо.
– Доброго дня, Оресте-Вікторіє! – симпатична ведуча онлайну звернулася до героя передачі.
– Вітаю Вас! Вітання всім хто дивиться програму та всім моїм читачам,– привітався зеленоокий молодий чоловік у білому костюмі.
– Зачитаю Вам найрейтинговіше питання, яке задають юзери: «Розка¬жіть, як ви написали своє знамените оповідання «Удвох назавжди»?» - продовжила ведуча.
– Уже важко згадати, з чого саме все почалося… Як кожен фанат фантастики, в дитинстві та юності я був одержимий ідеєю дверей. Я марив ними, – усілякими воротами, порталами, норами та тому подібними засобами скорочення відстані в часі та просторі. Ще починаючи від Буратіно, який знайшов заховані двері у комірчині тата Карла, Аліси з норою в Країну чудес. І як справжній графоман… Тьху, вибачте, як людина з особливими ставленням до створення літературних творів, не міг пройти повз можливість взяти участь у конкурсі фантастичних оповідань «Відкриті двері» чи «Відкрити двері». Я уже самостійно і не згадав би, допомогли дослідники творчості, які відкопали деталі цієї історії у терабайтах архівів Інтернету. Завдячуючи їм я став знаменитим. Так от, взяти участь у конкурсі хотілося, але жодних позитивних – креативних ідей на тему дверей на думку не спадало. Що й не дивно, оскільки уже на той час кількість літературних творів, в яких так чи інакше вона розкривалася, була гігантською. Звісно, з’являлися у мене деякі пляни, але або не настільки цікаві, щоб витрачати час на їх втілення у файлі, або такі глобальні, що потребували б написання цілого фантастичного роману. А на це ані часу, ані бажання не було. Скажу також, що і до того оповідання, і після нього написав багато більш цікавого і за змістом і за формою, а от, бачите, – став знаменитим завдяки отому посередньому, похапцем написаному оповіданнячку. Але так сталося, що саме воно і відчинило нам, – мені та моїй дружині, – двері у вічність. І в прямому, і в переносному розумінні.
– Дуже цікаво! – не втрималася журналістка.
– І от, коли вже термін подачі оповідань збігав, у останній момент, як це завжди буває, з’явився плян того оповідання, яке хоч і не зовсім відповідало темі конкурсу, але здавалося мені цікавим. Ідея була простою та позитивною. Якраз настільки, щоб не соромно було писати, і не настільки деградованою, щоб викликати реакцію відторгнення у журі конкурсу. Я в ті роки, зізнаюся чесно, був на межі перетворення в людину з особливими алкогольними потребами. І героями моїх творів були переважно люди з особливим ставленням до споживання алкоголю. А це не подобалося молодому поколінню читачів фантастики, серед яких було все більше людей з особливим ставленням до вживання наркотиків. У ті старі добрі часи таких людей, – як перших, так і других, – інакше називали. Але зараз ті лайливі слова ви автоматично заміните в трансляції цивілізаційно коректними аналогами. Час минав. Врешті, я перестав бути людиною з особливим ставленням до створення літературних творів. Не став, також, людиною з особливим ставленням до споживання алкоголю. Мабуть, завдяки цьому, а також завдяки нашим з дружиною почуттям любові, ми прожили таке довге та щасливе життя. На час проведення операції по пересадці свідомості мені було 96, а їй 93 роки. Вибачте, – за вживання цивілізаційно некоректного терміну. Ніяк не звикну, до того що ці слова вживати не рекомендується. Графомани, алкоголіки, наркомани, любов. Найважче звикнути до заборони вживання слів «любов», «кохання». В часи нашої молодості слова вони мали позитивний смисл і нікому не спадало на думку, що ними можна образити чиїсь почуття чи їх відсутність, чиїсь сексуальні схильності. Все ж, якими ми були дикунами... Все ж, ми в прямому розумінні люди з іншої епохи. Прошу це врахувати та вибачити старомодність. А то ще потрапимо нас старості в ряди людей з особливим ставленням до дотримання законів. Так от, сів я та написав оповідання про пересадку особистості. Мабуть, ця ідея не була особливо новою. Але мій твір відрізнявся маленьким симпатичним, як тоді здавалося, нюансом, – описувалася не просто пересадка особистості з одного мозку в інший, – порожній, – а пересадка разом із особистістю коханої людини, з якою прожито багато років. Велика кількість спільних спогадів, на мою думку, повинна була підвищити ймовірність успішності такої операції. А взаємне почуття повинні було стати тими ліками, які зменшили б інтенсивність конфлікту між особистостями. Отаким нехитрим був рецепт цього твору. Ще, здається, зазначалося, що подвоєння особистостей можуть бути корисними в міжпланетних подорожах. І об’єм знань такий член екіпажу везтиме з собою вдвічі більший, і не сумуватиме під час польоту.
А через багато років, коли наука на практиці дійшла до пересадки особистості, вчені, – завдяки ентузіастам-фанатам моєї творчості, – згадали про мене як одного з тих, хто першим запропонував ту ідею. І на знак поваги, в межах рекламної компанії, наші з дружиною свідомості пересадили в молоде клоноване тіло. Отож ми уже п’ятий рік переживаємо другу молодість. Додам також, що нам пояснили ще один - реальний смисл пересадки обох свідомостей: з міркувань збільшення імовірності приживання в клонованому мозку хоча б однієї особистості. Насправді досить невеликий відсоток операцій завершився виживанням обох свідомостей. В багатьох випадках узагалі жодна з них не приживалася. Так що нам, вочевидь, пощастило.
– Дякую за ґрунтовну відповідь, Оресте-Вікторіє. Наступна група питань, яку ми об’єднали через схожість, – «Розкажіть, чи справдилися сподівання щодо ймовірності психічних розладів на ґрунті конфліктів особистостей? Були такі конфлікти? Як Ви їх подолали, чи досі конфліктуєте?»
– Я б сказав, що тут виникло дві, так би мовити, конфліктні точки. Перша, – це невідомі спогади: таємниці подружніх зрад, дошлюбні пригоди... А інша конфліктна точка спричинена тим, що все-таки жіночу особистість пересаджено у чоловіче тіло. Тому нам був необхідний деякий період взаємної адаптації до задоволення сексуальних потреб. Та й взагалі, попри багаторічне спільне життя у нас спостерігалися розбіжності культурних та спортивних смаках. Однак, як я і передбачав колись у своєму оповіданні, завдяки взаємним почуттям нам вдалося подолати ці всі суперечності та налагодити комфортне співіснування.
– Пане Оресте-Вікторіє, хотілося б почути також і пані Вікторії думки. Це бажання наших юзерів, – почути обидві особистості, – продовжила ведуча.
– Зважаючи на будову голосового апарату, ми не можемо говорити різними голосами. Та й по правді кажучи, з чого ви взяли, що це пана Ореста особистість з вами балакала? – відповів зеленоокий юнак.
– То це були ви, пані Вікторіє? – здивувалася журналістка.
– Так, це я. Тільки мої думки озвучуються цим тілом. Поки я його не пробачу. Це є першим пунктом нашої домовленості. Таким чином цього горе-літератора покарано за всі його зради, за всі його фантазії про інших жінок, за контакти з усілякими особами із підвищеними сексуальними потребами. Я ж то його любила, я ж згаяла з цією потворою кращі роки свого життя. А чим він мені відплатив? Тільки те й робив, що зраджував мені на кожному кроці.
– Вибачте, Вікторіє, а коли про створення знаменитого оповідання ви розказували, ці подробиці були вам давно відомі, чи пан Орест вам підказував? – ведуча вирішила повернути розмову в спокійне русло.
– Насправді це третій варіант. Цей самозакоханий козел ще колись, 70 років тому передбачив оце інтерв’ю і вже наперед знав як відповідатиме на ваші питання.
– Цікаво, – це вже між нами, – може ви ще якось провчили свого чоловіка?
– На що ви натякаєте? – роздратовано перепитав юнак.
– Ну, можливо, ви тепер, хоч і в чоловічому тілі, надолужуєте згаяне за час багаторічної подружньої вірності? – пояснила інтерв’юерка.
– Ці подробиці не прописані у нашій контракті на інтерв’ю. Якщо вам цікаво, – платіть і дізнаєтеся. Вважаю, що все передбачене контрактом ми виконали. До побачення! – юнак підвівся з дивану та зник за кулісами студії.
– Подякуємо пані Вікторії, вибачте, пану Оресту-Вікторії за цікаве та дещо несподіване інтерв’ю! – підсумувала журналістка. ¬– Після рекламної паузи подивимося наступний сюжет. Не перемикайте!
