Дивно сонце почало світити,
Щось нам ніч почала говорити...
гурт "Сон"
Йду собі стежиною. Виходжу собі з парку. І несе мене ТЕЧІЯ.
Небо таке безмірне! Сонце світить ясно-прекрасно і ніби... ніби запрошує до себе. Ось так ця течія діє – одразу бере і несе.
І я йду за нею. Не йду – ЛЕЧУ!
Моя стежина лягає від ніг у височінь. Підноситься у небо. Кудись далеко-далеко... А небо таке чудове!
І тут я чую дзвін (з чого то, люди добрі, дзвін?).
Гримлять дзвони! Гримлять, люди добрі...
Переборюючи свою лінь, я розплющив очі – це був не грім, а лиш звичайне пікання годинника. Я вимкнув будильник. Упс! – бачу, що ВЕСНА прийшла. Уже скільки місяців-років триває холод, хуртовина, сніговій? Проте нині наше безкрає небо каже, що цього нічого як не було. Не було зими? Зима як сон – каже небо. І я вже прокинувся.
Еге ж, уже Весна. Вже вітер не кусає, а ніжить, цілує. Вже одяг не сковує, а прикриває. Вже сніг не заліплює обличчя, а дзвінко біжить потічками. Вже хмари – нинька вони не грати для мрії, а діти, що купаються на горизонті. Вже люди не ховаються у квадратах квартир, а линуть на світло. Ех, люди-птахи... А птахи ще далеко, ще летять-бринять до нас.
Люди добрі, Весна! Рання Весна. Раптова Весна...
Я покинув свою фортецю-квартиру і пішов на чотири сторони. Я літав різними куточками планети:
три хвилини побував на гамірних вулицях, де нестримні автомобілі гнали своїх пасажирів у свій вимір – вимір вічної суєти;
був у царстві природи – там стоять ще сірі велетні-дерева (вже зовсім трішки – і вони зрозуміють, що зима – то лиш сон, що пора вже прокидатися, тому що прийшов Світанок) і затримують час;
на вулицях міста – там добрий знайомий Час поспішає громадським транспортом від першої зупинки на другу, третю...
А тут Час неначе став. Стоїть, як і ці гіганти! А під їх кронами, в давно зігнилому листі народжуюються, плентаються, воюють, виживають різні жучки, черв’ячки, комашки. А над ними проходять, наталувавши шлунок і засунувши руки в кишені, люди – на відміну від комах, вони говорять про листву-політику, про набридлі корінчики-фільми, вчорашні вечірки та інші дрібниці.
А над ними височіють велетні.
А над цим усім купол неба.
Я йшов сообі й спостерігав цей гармонійний паразитизм – наш світ. Та врешті-решт я начхав на нього. Тому що ВЖЕ ВЕСНА! І така неочікувана, але приємна зустріч.
Так я собі гуляв парком, перемішуючи давно зігниле листя та задивляючись у купол неба... А хто знає, чому космос чорний, а небо блакитне? Еге ж. У голові засіла пісенька вічно живого Цоя:
Весна – постоянный насморк,
Весна – солнце светит опять,
И я промочил ноги,
Весна-а-а – я опять иду гулять...
Так я собі мугикав і тут... на тобі.
– Привіт, – мене наздогнала стара знайома.
– Бувай здорова, – вона бігла з повною офіційними паперами сумочкою, я, в свою чергу, зупинився. – Ти чого така нервова? Куди ж ти так поспішаєш?
– Біжу на маршрутку, – на ходу пролепетала знайома. – Запізнююсь ось на роботу. До речі, не підкажеш, котра година?
– За двадцять десята...
– Та щоб його... Мене ж приб’є шеф! Все, бувай, я побігла!
– Давай і я з тобою пройдуся, – не відпускав знайомство з колишнім життям я, побіг попереду неї. – То як?
– А ти чого гуляєш? Роботи не маєш? – клала на вірші.
– Я зробив собі сьогодні вихідний. Розумієш, прокидаюся нинька й бачу, що ВЕСНА, блін, ПРИЙШЛА. Ще й сон такий дивний наснився. Ось я й думку гадаю: на роботі я кожен день, а на побачення варто би виділяти інколи час...
– Яке ще побачення? – не второпала жіночка з паперами.
– Та з Весною! – радісно вигукнув я.
– А, бач який, – здивувалася знайома. – Я навіть і не помітила, що потепліло. І справді файна погода... Та якби в тебе був мій шеф, то ти би зустрічався з матами кожен день, а не з веснами.
– Адже ти сама вибирала собі роботу.
– Нібито і я... а вроді і життя, –точно пише вірші.
Над’їхало маршрутне таксі. Гримнули двері і... знову я сам. На побаченні з Весною!
“Треба піти скупатися,“ – вирішив я і похвалив себе за таку кмітливу мою голівоньку. Та й справді слушна думка.
Ось і озеро... Чи ставок. Пофіґ! Головне – що вода чиста, весняна вода. На пляжі ніхто не купався – це і не здивувало мене.
Звісно ж, не до течії людям. У когось уже робота, а у когось ще сон – в жодного немає вільного часу для себе ж милого. Лишень кілька рибаків сиділо – на це запачаються часом ще звечора. І ПРАВИЛЬНО! Все в цьому світі правильно. Я присів на березі.
Ветер жизнь в природу вдохнул
И во всё, что в природе есть,
И во всё, что дано любить.
А всего нам, увы, не счесть...
Я трішки засмагав, трішки втикав на азартні ігри риб і рибаків. Сонце мене розпалило – стало жарко тілу, загорілася душа.
ЗАПАЛАЛА ПОЖЕЖА!
Почалося все з жаринки у грудях. Потім вогонь швидко перекинувся на підвалини душі й став спопеляти їх. Він жер усе: вистояні вина поваги, перемерзлі фрукти образи, цінні договори дружби, неперевершені картини кохання, історичні книги дитинства, недостиглі плоди надії, заточені інструменти злості, тогорічний врожай милосердя...
Потім вогонь перекинувся дерев’яними стінами на дах, піднявся вище голови і жбурнув кілька смертельних жаринок у тверезий розум...
Маруся раз, два, три калина чорна,
Моя дівчина в саду ягоди рвала...
Я підвівся, махнув кілька разів руками, щоб розрухатися, і кинувся у ставок. Пожежники розпочали боротьбу з полум’ям.
Я плив і плив... плив і плив... Коли вже руки замучились, поплив на спині. Піді мною глибина, наді мною глибина.
Подивився у вічі Сонцю. Сором’язливо так, знаєте... Сором’язливо поцілував Весну і... вона відповіла взаємністю. Жаркі обійми неба, палкі уста Сонця.
Я плив і плив...
ПЛИВ і ЦІЛУВАВСЯ.
Забув про все навколо...
Цілувався.
...Прийшов до тями вже в холодній глибині води. Палкий поцілунок обірвала буденність: та я, до біса, ТОНУВ! Відчував, як тіло – вже не зовсім моє – несеться кудись вниз.
От тобі й закохався – одразу ж халепа! Хотілось як найкраще, а вийшло як завжди.
Підманула-підвела!
Холодна вода кусала-ковтала мене. Вона обривала і шматувала дрібні частинки моєї шкіри, піщини моєї свідомості. Каламутна вода закривала мені очі. Холодна вода навіть ревнувала. Хотіла жертви. Мені згадалася стара пісня Тараса Чубая:
Каламутна вода сниться,
Вона заливає усе...
І думки роєм носилися в голові.
ПОВІЛЬНІШЕ, мої рідненькі!
Згадав ранок. Все так чудово починалося. От я начудив, от і ролик. Краще б на роботу пішов.
Та що ж воно? Отак і помру? Не може бути!
У грудях щось тиснуло. Можливо, жаль до себе? до свого тіла? до суєти? Так хотілося би ще раз піти на ту ж роботу, почитати яку-небудь книгу, поїздити у ліфті... Так хотілося би ще раз прокинутися уранці. Потанцювати з дівчиною. Попити кави...
Так хотілось би...
ЩЕ ХОЧ РАЗ.
И что над нами километры воды,
И что над нами бьют хвостами киты,
И кислорода не хватит на двоих.
Я лежу в темноте...
Моє тіло ще бореться. Воно навіть щипає себе, щоб хоч якось врятуватися від корчу течії. Може, врятується? Це ж моє тіло, і я знаю, що воно сильне. Особливо, коли загроза його життю.
Я чудово бачу дно. Там бридкий мул, пляшки з-під пива – чим тільки ця Зелена Партія займається? – і водорості колише течія... течія... Чомусь рибок не видно, чомусь...
Та упс!
Я ВЖЕ НА ПОВЕРХНІ! Моє тіло подриґалося і тепер нормально собі пливе – аж летить – до берега.
Тьфу ти, це ж не моє ТІЛО, а власне Я! Тепер це справді я.
Виліз на берег. Ху, вижив. Час іти додому. Що ми з тілом і робимо нетерпляче. Не холодно, не спекотно, не сумно, не весело – ніяких тобі клопотів. Я йду собі легенько. Тіла наче не відчуваю (ще б пак, вважай, другий раз НАРОДИВСЯ). Напевне, піду через парк – так набагато швидше.
А все ж таки класно, що нинька Весна прийшла. Тепер можна не боятися білосніжної заметілі, можна ходити у легкій футболці, гуляти теплими вечорами і пити джерельну воду, можна ходити у виснажливі походи горами – до речі, треба обов’язково з’їздити в Б’ютіфул Карпати.
Нинька Весна! Рання Весна. РАПТОВА Весна...
Чому ж рибаки так репетують? Вони витягували щось, та я не зважав на їхні крики.
– Витягуй його, швидше!
– Дивись, тіло уже посиніло, – цмокав язиком інший.
– Виклич „швидку”...
– Та ПІЗНО вже, – дивився на підлітка старий рибак. – Та хай...
Я обернувся, та нікого вже не видно було. Далеко вже ставок і рибаки. Чого вони ж так лаються?
Та я нинька, знаєте, ЧХАВ НА НИХ!
Йду собі стежиною. Виходжу собі з парку. І несе мене ТЕЧІЯ.
Небо таке безмірне! Сонце світить ясно-прекрасно і ніби... ніби запрошує до себе. Ось так ця течія діє – одразу бере і несе.
І я йду за нею. Не йду – ЛЕЧУ! А небо таке чудове!
І тут я чую дзвін... Який ще, люди добрі, дзвін?
Ну невже то знову сон?
