– Привіт, Дівчинко!
– Віталися вже.
– А чому це ти сама сидиш в калюжі крові та плачеш? Де твої батьки?
– Сиджу, бо подобається. А сама, бо ніхто більше не хоче зі мною тут сидіти. Того й слізки навертаються. Всі хочуть сидіти там, де платять гарно, де наїдків вдосталь, де ні про що не треба турбуватися – там би вони сиділи в своїх калюжах крові. А тут в моїй ніхто не хоче. А батьки мої там, куди й Ви скоро збиратиметеся.
– Що ти таке кажеш, Дівчино?! Як можна говорити про такі серйозні речі таким глузливим тоном та ще й з презирством, нарікаючи на вподобання інших людей. Ти ж бо задумайся над тим, що тільки-но сказала, не ганьби честь своїх батьків, не показуй примірним людям своєї зверхності та невихованості, а то як ще хто почує, то горе велике тобі буде. От як приймуть тебе за одну з тих, яка не робить правильних висновків зі своїх вчинків, то будеш до кінця життя страждати від всенародного осуду. Ану, давай, вставай швидко!
– Не хочу я вставати. Мені й тут добре. А якщо не до вподоби вам те, що я кажу, то не слухайте, бо ж своє я знаю напевне – правду кажу. Мабуть через це й залишилася одненькою. Та я несильно переживаю. В мене серденько більше болить за тих, кому горе принесе таких поплічників, що будуть страшнішими за мою самотність. Ото сходіть краще їх понаучуйте: що та як треба робити й казати вони точно не знають.
– І не знатимуть, бо ніколи мені!
– Чого ж це ви такі зайняті?
– А від того, що таких як ти чимало. Поки зі всіма вами переговориш, то й світ кінчиться.
– Щось ви лукавите, чи то мені здається?
– Ні, не здається тобі. Таких видющих і толкових як ти, Дівчинко, можна на пальцях перерахувати і не помилитися.
– То чому ж ви не хочете всіх тих навчити… А мені здалося, що ви Людина.
– Ой, розсмішила! Яка ж ти ото кумедна, Дівчинко! Якщо б я був Людиною, то чи підійшов би допомогти бідній дитині, яка сидить серед калюжі крові й умивається гіркими слізьми?! Так люди вже давно не роблять і запевняю тебе, що ніколи більш від них такого не діждешся, не той уже рід, не те вже в них у головах, що було при Хресті. Немає більше людей.
– А де ж вони всі поділися?
– Потонули! Кожен у своїх гріхах! В кого їх було на ложку, тому вистачило розуму похлинутися та давитися до смерті. В кого ж їх було значно більше, то ті ще й своїх близьких затопили. І так потроху один одного заливали, замочували, обливали, заліплювали, що вже й не знати чи залишився хтось живим чи ні. Може якийсь із сатанинського роду й сплив на поверхню та плюхається в своєму нещасті, як вареник у сметані, та чи вже нормальна та людинка, то вже навіть не людинка і ніколи нею не була.
– І що ж буде далі?
– Нічого не буде. Ти б змогла збудувати сім’ю на горю своїх предків, забувши про їхні гріхи та нещастя, забувши про все, що було до тебе? Ти – жінка, ти можеш все, якщо захочеш. А чи знайдеш такого чоловіка?
– Я не Жінка! Я – Дівчинка!
– А звідки ж тоді взялася ця калюжка?
– Я в ній народилася…
