І якого біса він поперся в ту кав’ярню? Ну якого? Як було все гарно ще вчора! Так, сьогодні понеділок. Треба щось робити, щось робити… робити… А що? Що?!
Гена зателефонував Алі і сказав, що хоче з нею зустрітися у важливій справі.
- Гено, що хотів? – з порогу запитала Аля. – Ти давай хутчій, бо ніколи мені. Скоро до мене мають прийти. Що там у тебе?
- Алю, - почав Гена. – Ми так давно знаємо один одного…
- Ага, ти ще скажи з пелюшок, - перебила його Аля. – Ну знаємо, що далі? Занудний ти якийсь сьогодні. То кажи вже! Кажи! Чого прийшов?
- Виходь за мене заміж, - випалив Гена.
Якусь ще мить Аля уважно розглядала помаду, що тримала в руці, а потім не стримуючись пирхнула і врешті решт голосно розреготалася просто в обличчя Гени.
- Ні, ні, - сказав Гена. – Ти нічого зараз не кажи. Я розумію… все так… О, а знаєш що? Ти краще надішли мені есемеску, ну, … це коли приймеш рішення. Напиши: «Я вийду за тебе заміж». І все. Якщо ні, то не присилай нічого. Але, будь ласка, до кінця тижня. Гаразд?
- Так Гено, ґуд бай, - сказала сердито Аля і виштовхала його за двері.
Гена кілька секунд постояв на сходах, відтак повільно пішов униз. Вийшовши з під’їзду, він зупинився, розмірковуючи, що робити далі. А робити треба було хоч щось. Тисяча доларів – це не жарти. Просити у батьків? А як пояснити? Щось вигадувати? Це ж огидно! Думка, про те, що вони про нього подумають, і взагалі, була вкрай нестерпимою.
- О, привіт! – вигулькнула звідкілясь Марина. – А ти чо’ такий кислий?
- Та…., - відповів мляво.
Марина, майже така як і Гена, висока й довготелеса, зі світлим, завжди розпатланим волоссям, у незмінних хлоп’ячих сорочках із закатаними рукавами, у широких штанах та кедах, була його сусідкою. Своя серед хлоп’ячої компанії, а ще - класна баскетболістка.
- Генко, ось плюнь. Поглянь на мене! Знаєш, як мене мати дістала? Не так одягаюся, не так ходжу, не користуюся косметикою, не жіночі рухи… І нічо! Правда, оце була так допресувала, що аби куди, тільки б з дому. Хоч заміж. Уявляєш?
- То виходь за мене.
- О, бачу твої справи теж кепські. Ні, Генко. Це не моє, принаймні поки-що. Ну, чао! – вона ляснула його по руці і підхопивши на плече сумку, заскочила в автобус.
І справді. Справи були - далі нікуди.
Гена вирішив піти до Соні. З Сонею його посадили за одну парту в першому класі і з нею він просидів аж до п’ятого. Далі не витримав і збурився. Соню завжди ставили усім за приклад, Гена ж вважав, що вона страшенна зануда. А згодом, коли ще й закохалася в нього, зносити це було просто неможливо. Йому ще з дитсадка подобалася Олеся і він був би найщасливішим у світі, якби його сусідкою по парті була саме вона. Одного разу Гена сказав, що більше з Сонею сидіти не буде. Олена Сергіївна, їхня класна, твердо заявила, що всі сидітимуть там, де їх посадила. Вона була молода, і їй чомусь здавалося, що коли змінить своє рішення, то це обов’язково свідчитиме про її педагогічну непрофесійність. Гені соромно було про те згадувати, але він так не хотів сидіти з Сонею, що навіть розплакався. Це трапилося якраз тоді, коли до їхнього класу зайшла мати Олени Сергіївни, теж учителька, і стала мимовільним свідком тієї, як здавалося Гені, безславної сцени. Вона попросила Олену Сергіївну вийти з нею в коридор. Про що вони там говорили, ніхто не чув, але коли їхня класна повернулася, то відразу ж відсадила Гену від Соні. Він почувався щасливим. Сонина закоханість тривала усі шкільні роки, і Гена знав, що не байдужий їй і досі. Тоді в школі вона так його дратувала, що йому не один раз хотілося її добряче відлупцювати. Він навіть отримував якусь зловтішну насолоду, коли уявляв, як це зробить. Проте зараз, саме Соня могла би бути отим рятівним кругом, що йому так конче необхідний.
Соня на його пропозицію відреагувала досить дивно. Вона розчулено закліпала очима, почервоніла, та раптом сказала:
- Гено, ти ж не кохаєш мене. Адже так?
- Соню, ти подумай і напиши мені есемеску, якщо погодишся. Добре?
- Гено, ти мене не кохаєш, - знову повторила Соня.
-Я не тисну. Я прошу тебе написати, якщо вирішиш: «Я згодна вийти за тебе». Чекатиму до п’ятниці. Не говори зараз нічого. Просто напиши, - Гена відчував, що вже дратується.
Це було в середу. Четвер і п’ятниця минули у чеканні. Повідомлень не було. Та хіба вони мали бути? Увечері зателефонував Сергій.
- Привіт, друзяко! Як ти там? – він противно захихикав. - Макс просив нагадати, що завтра зустрічаємось.
Тієї ночі Гена майже не спав. А коли провалився у нетривкий сон, йому наснилася Олеся. Чомусь були в селі, стояли під вітами верби, що біля дідусевого двору і дивилися одне на одного. Були тільки удвох поміж зеленого мережива гнучких віт. Олеся взяла в руки гілочку і піднесла її до губів. Вустами легенько доторкалася до листочків, і в глибині її зелених очей було стільки тепла і ніжності до, що Гена уже не міг стримати того, що багато разів так волів їй сказати. Він погладив її біляве волосся, відчув, яке воно шовковисте та гладеньке:
- Я кохаю тебе, Олесю.
Здалося, що Олеся не почула чи не зрозуміла його і він уже голосно вигукнув: «Я кохаю тебе! Олесю! Я Тебе Кохаю!!» Вона якось сумно подивилася на нього і посміхнулась. Гена простягнув до неї руки, хотів обійняти, сказати те, що не один раз тренувався вимовити. А саме, що кращої за неї немає на всьому світі, що не може без неї жити, що хоче, щоб вона була його дружиною, що кохає її ще з дитинства… Олеся повернулася і пішла геть. «Олесю, я тебе кохаю!!» - щосили вигукнув Гена і… прокинувся. Відчуття Олесиної присутності щойно тут, поруч було таке виразне, що Гена весь зіщулився, міцно стулив повіки і натягнув на голову ковдру. Він хотів продовження того казкового сну, відчував просто фізичний біль, душевний щем, таку знесилюючу прикрість… Прозвучали сигнали мобільного. Гена взяв у руки телефон. Три есемески від Алі, Марини і Соні були з позитивними відповідями. Він повільно встав, підійшов до дзеркала. Кілька хвилин з огидою розглядав своє спустошене обличчя, а потім заволав:
- Ну що, бовдуре? Ковтнув свободи?! Ковтнув, я тебе запитую?! Ковтнув?! Ось тобі! На!
Вкладаючи всю злість, відразу і відчай в удар, Гена з розгону вперіщив по відображенню. На друзки розсипалося дзеркало, з руки яскравою цівкою потекла кров, а Гена сів на підлогу і голосно, як дитина, заплакав.
