Одна лиш ця гра принесла понад дві тисячі. Ставки збільшуються, у гаманці гравців перекочовує все більша кількість банкнотів, слова стають дедалі більш галасливі і сплутані, а бліда барва на вицвілих лицях змінюється гарячковим рум’янцем. Поступово усе довкіл починає в’янути - западає маячливий присмерк, яким заражаються усі речі. Зрадливо ядуча зараза присмерку чвалає від речі до речі і те, чого діткнула, вмить чорнішає і розкладається... Карти здаються обсипаним тиньком зі стін і стелі – відчуваю їхню вагу. Це - втома.
Другий день ми в Трускавці, та гравці ніяк не хочуть закінчити гру – хто бажає відігратись, хто іще більше виграти. Дяка Арнольду - привчив до марафону. Твердив – добре зіграна партія це одне, добре зіграти може й посередній гравець, часами й взагалі ніякий, от марафон посилу, лиш «заводовим гравцям», справжнім професіоналам.
Покер це передовсім гра емоцій, погамувати їх не сила, завдання лиш в тому, аби не виявити назовні. Коли зуміє утримати їх в шорах, не дасть їм понести себе, повсякчас контролюватиме ситуацію, отримає ні з чим не схоже відчуття перемоги. Перемоги справжньої, великої, над собою... Не один раз отримував цю найбільш пошановану звитягу, знав її солодкий смак...
Вмикають освітлення, і в гравців вступають якби нові сили. Вже вкотре господиня пропонує зробити перерву на вечерю, з горлянок лиш люте сичання – не зараз! Необорима спрага до гри витісняє усі інші бажання. Поза нею не бачимо нічого... Та якщо б усі тут їли й пили мов на Різдво, все ж за гру кожен скине пару кілограмів... Доктор, (найдосвідченіший гравець, арбітр і третейський суддя у всіх картярських суперечках), розпоряджається відкласти гру коли вже далеко за північ.
Уярмлені емоції, мов ті ув’язнені, біси, що примусили тварин кинутись сторч головою у прірву, повні протесту і диких ламентацій, не вгамовуються по при будь-які вмовляння, не дозволяють, як звикло, поринути в гущавину ночі.
Сам на сам з ніччю. Коли перестаю дослухатись до себе, і звертаю увагу на її величність, багну, що ніч - велетенський живий, і пульсуючий організм. Слух непомірно загострюється. Короткі години передбачені для сну і відпочинку перебуваю у постійному контакті з невидимим світом темних закамарків, коминових каналів, чи мишачих походеньок. Усі нічні шурхоти і тріски, скрипуче життя підлоги мають в мені непомильного і чуйного спостерігача, шпигуна і співрозмовника. Повністю занурююся в недоступну посполитим людям сферу усього, що на споді, усіх пережитих тут, у тій старезній віллі, чужих життів. Загостреність відчуттів за карточним столом переноситься й на цю ніч, на усі прадавні таємниці цього старезного будинку. Тільки навіщо мені усе це пізнавати? Я картяр, а не екстрасенс! Ця думка повертає до реальності. Вже не чую мови старої родури, натомість, проноситься мов в калейдоскопі каскад картин, спогадів, уривки фраз того дня і вечора. Думки, що бурхливе море виносять на гребні своїх хвиль почуте й пережите. Коли б записати на магнітну плівку, усе що мовиться за карточним столом, не знаю, чи й розшифрував би хто: «Валет для Дами, Дама – для Туза, дві чорних – не одна, бережи Даму, особливо третю, перший хід – золото»... Хтось бурмоче щось знане лише собі. Нараз випливає мовлене Навроцьким – Арнольд - «акула». Дуже ясно пригадав, що «Броньовик» згодом і бецалка, кілька разів так само називали його «акулою» - не сприймав серйозно, як увесь їхній «напів світ». Який він «акула»? Поглянули б на нього зараз. Арнольд запався між біляві пасма холодного пір’я, і спав отак в невідомому напрямку, навспак, головою вниз, вбитий тім’ям в пухнастий м’якуш постелі, немовби хотів уві сні просвердлити, промандрувати наскрізь ростучі ніччю масиви перин. Хіба ж міг би так спокійно спати той, хто ходить дорогами неходженими? Дурня це все!
Знеможений западаю в дрімоту. Блукаю у заблудях Карпатських хащ. У білий полон свіжевипавшого снігу потрапив. Світ втратив звичні контури – не видно дороги – лиш якась велика, розвіяна пустка. Ніби і по рівному йдеш, а раз-по раз провалюєшся у ями по горло, ледь випарпуюсь, аж ось потрапляю у занесену снігом яругу, з якої вибратись несила, знесилююсь, і раптом в тому сніговому полоні стає затишно, мов на небі, серед хмар... Знаю – це кінець!
Прокидаюсь в холодному поту. Певно білі перини навіяли асоціації зі снігом...
Зриваюсь з ліжка і нуж бо на вранішню прогулянку. З перших кроків глибоке йогівське дихання. Рахую секунди на вдиху й видиху – мов на світ народжуюсь! Раніше треба було піти, дурня б у голову не лізла! В Трускавці надто оглядати нічого. Обходжу парк, що з’єднує верхній і нижній бювети, прегарні вілли Марія-Хелена та Яніна. Наша вілла без порівняння скромніша, але і в її обрисах відчувається наліт панськості. На подвірї, оточеному ошатним зеленим штахетником, вздовж алеї що провадить в будинок, скляні кульки. Не відаю, елемент декору, чи мають яке прикладне призначення? Стремлять на тичках, переливаються розмаїттям барв – зелені, рожеві, фіолетові, здається, уярмлені в них цілі світи, світлі й неповторні. Йду здобувати свій світ...
У спальні Арнольда немає. Майже всі уже зібрались у залі. Дивно – товариша й тут немає. Бачно роззираюсь довкола.
- Спритяж учинив ноги, - мало не у вухо рецитує Навроцький, - уже й лахманів його нема. На подивок звинний фацет! – кидає, тепер уже зі злою іронією. Увереджений на голову той старий! «Ви є мурґа і штурпак, на якого я плюю і харкаю»! – слова вже мали зірватись з язика, коли отим своїм шостим відчуттям багну, що усі присутні Навроцького підтримують, я ж стою прицвяхований їхніми позирками до підлоги. Залоскотала тривога. Враз – почувся в глевкому трясовинні.
- Як тепер грати будеш Юрунцю? Без колєжки, ти що той ліхтар без свічки... Злість до старого наростає, рятує його лиш те, що вмію опанувати емоції, він же з якоюсь єзуїтською насолодою продовжує.
- Навіть я, старий, здавалось, підкований на всі штири, не годен був покмітити, як тобі вдається вигравати, коли лиш появлялась велика ставка?
- Такою божественною інтуїцією нагородили мене небеса, - відказую згорда, та, чуйкою гравця відчуваю,– слова мої амебні, дифузорні, а й смішні...
- Небеса, кажеш? Може в тебе й мішігіне копф, хлопче, але й я не увереджений на голову... Не будь Андерсеном! Трохи за скоро наклав на себе лаври побідника. Надто часто видаєш «прекрасну руку», чей же не дітваки тут зібрались! Думаєш, ми не розуміємо, що означає ОДИН ЄДИНИЙ ПРАВИЛЬНИЙ ХІД за усю гру?
- Махлюєте на пару?! – долучився до спиток кумпель Навроцького пан Андрій, огрядний, з певністю хворий на елефантіясис дядечко. Вивелетнілий гнівом, спинаюсь на рівні ноги, мов розлючений деміург.
- Сядь, сядь, кохасику. На мої плечі пудовими гирями лягають Андрієві лабища, втискаючи назад у крісло.
- Як ви смієте?!– знову намагаюсь підскочити, та кувалди на місці, утримують становчо ...
- Сміємо, Юрунцю, ще й як сміємо, зі спокійних, інтелігентних рис Навроцького вибочується страшна, перекошена стражданням гримаса.
- Ось наш доноситель і виказник! З ним не посперечаєшся... Включіть, пане Збишку, - кидає комусь в куті сальону. Тихенько вмикається відеомагнітофон, і на екрані з’являється наш таки карточний стіл. Не лише я, усі присутні на мить вклякли, не диво, відео зйомка натоді була рідкістю. У великому приближені, а іще в уповільненому режимі добре видно випещені, з довгими пальцями руки Арнольда. Ось колода карт знята партнером, обидві її частини в різних руках, і ось лівиця Арнольда загинає мізинець, покриваючи ним частину верхньої колоди. Робить це настільки блискавично, що якби не уповільнена зйомка, ні за що б не добачив! Права рука накидає частину нижньої колоди на верхню так, що маніпуляцію мізинця не годен помітити. Нижня частина колоди накинена на мізинець лівої руки, під яким знаходиться верхня частина колоди, правою в той же час покриває усю колоду, закриваючи її від стороннього ока. Опісля поправляє колоду, але так, що видимий край колоди цілісний, без жодного ґанджу, лише з боку Арнольда, (і вдало розташованої камери), видно що вона безсоромно розщеплена мізинцем лівої руки!
- Звичайний, можна сказати вольт, але яке блискуче виконання! – вигукує захоплено хто із гравців.
- За скарби світу такого не сила помітити, - погоджуються усі без винятку.!
- Що ти на це скажеш, Юрунцю?
Минула, хіба, добра хвилина, аж в моєму глузді ситуація вповні роз’яснилась. КРОЛИК! Простак! Довірлива жертва. Увесь цей час, з самого початку був всього лиш не тямущим кроликом! Водив очима від одного гравця до іншого, впевнюючись, що сталося щось жахливе, трагічне, кумедне: «Тяжкий вар’ят, Боже, який я тяжкий вар’ят!» - повторюю в кулко, це на якийсь час дає мені бажаний баланс, і я мов дзиґа, керована законом збереження моменту імпульсу, повторюю своє, вперто повертаюсь довкола своєї осі, й поки що не годен виборсатися далі того усвідомлення.
- Юрунцю, перестань гнати біса! – зло застерігає Навроцький. Не сподійся – психіатрички не викличем! Арнольд вивинувся нам з рук – у тебе не вийде!
- Що ж ти, Юрцуню, разом з кумпльом не звіяв? – зловтішно атакує запитаннями Навроцький.
- Для мене все це не менша дивина аніж для вас. Завше був переконаний, що ведемо чесну гру.
- Еге ж, чесну... Де ви з Арнольдом виграєте, ми ж усі - баклажани в замазці!
- Думайте, що хочете, та я грав без кляуз, - мовлю твердо. Правда це!
- Ну ти і пурис! За ідіотів нас тримаєш? Всьо йому удокументовано перед сліпаки виклали, він же, далі арапа гонить!
- За гівно нас маєш? В тій хвилі і з тебе самого таке гівно вчинимо! Запримітивім тут незлу бочівчину, негашене вапно у нашого ґазди теж є. Напхаємо, і пустимо шулера в місцеву баюру - зі злою посмішкою мовить запрошений товариством «оператор» Збишко. Видко має й інші функції…
- Часи інквізиції давно минули, - мовить підсміхаючись Доктор, - нас викотили. Це факт! Та знову ж, на зіхорника Юрцьо мені не виглядає. Ламав, і начісував колоду Арнольд. Хлопця ж яка вина?
- Юрунцьо, з цього девіденти збирав, - це всі ми виділи й без кіна, - запально кидає Навроцький.
- Чому тоді не разом дали драла? – продовжує підсміхатись Доктор.
- Хочеш сказати, що кинули його як баранчика? - запитує хтось із картярів.
- Лиш Юрась на баранчика не типує, - глузує Навроцький.
- Гравець він від Бога. Це точно! - підтверджує Доктор.
- Дольщиком цілком міг бути, - Навроцький.
- Тоді б разом ноги зробили. Ну не ідіот же він, не духарик?! – стоїть на своєму Доктор.
- Арнольдові хвала найвища! – хитро стрельнув очима доктор, - доброго гравця кроликом виставив, жив на ньому, мов воша на бомжі. Навроцький глянув скоса, видко було, що Доктору віри не йняв.
- Давно не було подібних афер! На того афериста екстра класу цинк пустим. Більше у нас не появиться, - якби закрив тему Доктор.
Навроцький виразно не в гуморі - старанно пуцує нігті, як дубельтівку після полювання. І по глибокій надумі, не дивлячись на мене кидає.
- Мусиш, хлопе, хіба заплатити експертів, та й нам учинити компенсату, бодай за цю гру.
Довго вибирають між «Асторією» й «Колибою», і все ж запиняються на «Асторії»! Мені байдуже – у мене одне прагнення – напитись до забуття...
В Асторії, як і загалом у Трускавці, можна бавитись, не привертаючи до себе уваги –збирались тут відпочивальники з усього Союзу. За всіма не прослідкуєш... Замовляємо страви грузинської кухні - саціві й купаті, чанахі і хінкалі, чахохбілі і чурчхелу запиваємо Сапераві й Мікузані. Вірменський коньяк – рікою. Все ж посиденьки обходяться не більше тисячі карбованців. В мою автівку набивається повний комплект, за кермо сідає Збишек.
- Провідаємо твого колєжку, - зарядив Навроцький, тут наші прагнення збігаються - теж дуже хочу побачити свого життєвого подорожника. Нічної пори дібрались до Львова одним скоком. Від помешкання Арнольда, звісно, мав ключа. Навіть на диво швидко поцілював у замкову щілину. Покій був порожній. Залишали його похапцем – розкрита шафа, висунуті шухляди. Наш «банк» у лазничці теж випатрошений, нагадує вулик, що його покинув рій.
- Погляньте, Юрунцю блідий, як єгипецкий папірус, - зауважує Збишек. Дайте му чого ликнути, аби бідачина не завалив кіти. Турботливий Навроцький послужливо протяг якусь пляшку. Пив не тямлячи смаку трунку. Тіло стало ватним, диво, як іще слухалось. Сідаємо в автівку. Далі усе, як у спектаклі, коли несила постримати дрімоту. Нараз повіяло свіжістю, як це буває коли в театрі міняють куртину - відчинили двері автівки. Навроцький вийшов. Збишек, що сидить позаду мене, чогось тягне мене за руку, притримуючи за кисть вставляє долонь у прочіл дверей. Навроцький із розмахом їх зачиняє. Напевно, це хрускіт моїх кісток. Гостре, аж терпке вранішнє повітря, що привело мене до тями, раптом стає солодке і млосне, і я знову затрачаю свідомість.
Мішігіне копф – мудра голова (євр.) – львівський сленг
Андерсен – обманщик, «Не будь Андерсеном» - не повідай байок
Аноха - наївна простодушна людина – основна жертва шулера
Арапа гнати - обманювати, лицемірити брехати, переслідувати у грі свою користь
Доліст, дольщик - той хто отримує долю від шулера
Духарик - бездумно хоробрий
Баклажан - жертва шулера
Баранчик - слабкий гравець
Грати без кляуз - грати чесно
В замазці - в програші
Випуль - щасливчик у грі
Викотити - обіграти
Гнати біса - симулювати психічну хворобу
Доктор - розумний, досвідчений, знаючий гравець
Дольщик, доліст - той, хто отримує долю від шулера
Заміс - тусовка карт
Зіхорник - картярський професіонал
Колоду начесати - так підтасувати карти, щоб вони лягли в певному порядку
Ламати колоду - зняти з талону частину карт і переслати їх в інше місце.
