9.
Сонце знову повільно прямувало вгору, виходячи на сцену вистави
“День”. Декотрі відпочивальники ще мирно хропіли в ліжках. А я відчув
гостру потребу вийти на вулицю. Коли одягався, помітив в шафі свого
старого друга - фотоапарат. Дехто необережно йменує його “мильничкою”.
Таке враження, я один його люблю і ціную. Знали б ви, скільки
визначних подій він може пригадати! Звісно, це вже ветеран - йому
далеко до сучасних цифровиків. Але таке можна сказати і навпаки -
цифровики не часто передають емоції.
Вирішив цей день провести з пластмасовим другом і пошукати приємних
пейзажів. Вже виходив, як почув на веранді голосну розмову Василя і
дівчат. Страх, як не хотілось вітатись з ними. Вирішив просто кинути
неоднозначне “привіт”. Нажаль, це не подіяло - Вася спитався, куди
прямую.
- Йду фотографувати.
- О, де ти ту стару мильничку відкопав?
- А, лежала без діла…
- Зрозуміло, хай щастить!
- Дякую. Вам також…
На веранді ще довго тицяли пальцями і обговорювали мою поведінку. Мені
байдуже - не вперше.
Неоціненна радість була з того, що вдалось залишити всіх знайомих.
Вдалось вийти з будинку, вдалось уникнути дорікань, вдалось залишити
вдома мобільний. Що ще треба? Видалити сторінку “ВКантактє”, щоб ніхто
не питався, як справи.
Фотоапарат і я вкотре стали одним цілим. Ми чудово комбінували наші
вміння і це виливалось у чудесні фотографії. Варто підкреслити, що
такого рівня порозуміння не доводилось досягати ні з ким іншим. Чого
тільки ми не бачили цього сонячного дня: метеликів неймовірного
забарвлення, високі хвилі, безкраї поля і багато чого іншого. Звісно,
цих фото ніхто не побачить. Але скажіть, що б я міг робити ще цього
дня? Кажучи офіційною мовою, це певна терапія. І мій фотоапарат єдиний
у світі, хто не заводить розмови про любов чи на політичні теми.
Фотографія насправді може розрадити. Не обов’язково робити виставки чи
публікувати в інтернеті. Я просто йшов і з частотою туристів-японців
знимкував світ навколо. Було приємно, що деякі фото вийшли справді
чарівними. Шкода, але фотоідилія не могла тривати вічно. Зараз час йти
назад. Знов дурні питання і дурні відповіді. Або ж навіть питання без
відповідей. Як в інтернеті.
10.
Знаєте, я вирішив частково реабілітуватись перед усіма. Люблю когось
шокувати. От і цього разу став на порозі з коробкою цукерок і
м’якеньким ведмедиком.
- То мені? - засміявся Василько.
- То чарівній дамі!
- А, поняв… - тепер він намагався стримати сміх.
- Вась, тобі будуть цукерки, як і всім іншим. А це ведмежа - Вам.
Я простягнув м’яке створіннячко дівчинці. Вона ніяково відмовилась,
але погляди інших змусили прийняти дарунок. Затим хтось запропонував
перейти до сусідньої кімнати для чаювання. Веселі розмови “про ніщо”
зайняли увесь вечір…
- А чим ви займаєтесь? - запиталась перша.
- Вчимось, наразі. - багатообіцяюче прошепотів Василь.
- А ти забув про шишкосушильну контору? - весело додав я.
- Ну так, це моє хоббі. Я шишками живу! А ви?
- Шишками - ні. Також вчимось і всяке таке. Може вам кави?
- Залюбки! - я сплеснув в долоні.
- Перед сном кава шкідлива. Я б чаю… - мій товариш турбувався про здоров’я.
- Є чай. Зелений.
- О, це найкращий чай з усіх чаїв! Він не лише втамовує спрагу, а й…
- монолог про зелений чай тривав настільки довго, що я відключився.
Лише пригадую, що Вася увесь вечір тримав марку, використовував
словниковий запас на повну потужність і дивився в очі новій обраниці.
Наприкінці було аж сумно розходитись. Таке відчуття, що назавжди…
Вже в ліжку Василь невпевненим голосом прошепотів: “Я закохався…”
Відповідати не мав бажання, бо не вперше чув ці слова. Так і заснули…
11.
Цей ранок був особливим тим, що починався останній день відпочинку.
Погода була як ніколи липнева, що змусило хутко побігти до води.
Купання освіжило мої думки, чого не скажеш про Василя. Він до обіду
ходив сірий, як стіна. Це не вперше таке з ним - полюбляв бути жертвою
кохання. Його драматична мармиза досить кумедно виглядала на моєму
фоні. Мій досить нехудий стан виблискував всіма позитивними барвами,
якими міг. Та що там, я найкращий орел на пляжі! І все ж таки, де
камера? Борі Апрєлю можна, а мені ні? Ну і що з того, що я занадто
мужицький для екрану? Ніяк не мужицькіший від Шварцнегра, повірте.
Доки мій егоцентризм займався самогодуванням, сонце все більше
розпікало мізки. Не знаю, чи це, чи щось інше змусило сіренького друга
роззявити рота:
- На цей раз вже серйозно.
- …
- А я їй подобаюсь?
- Розправ крила. - не стримуючи сміху бовкнув я.
- Я гину, а ти “хі-хі” і “ха-ха”!
- Не кричи. Друже, мені плювати на всіх твоїх дівчат. Вони тільки
забирають гроші, які я тобі позичаю. Але у всякому разі ти суперовий
пацан. От подивися туди, бачиш того модного? Він же ґей!
- На Мєдвєдєва схожий…
- А вже двох дівок вклеїв. Та ти на його фоні можеш в бікіні стояти і
все одно виглядатимеш мужніше! Так що давай, нічого не бійся. Ти
крутий!!! - загорлав я і хряснув Васю по плечах. Він кілька разів
легко підстрибнув, як Кличко перед боєм і швидким кроком пішов на
базу: “Я крутий”.
Добре, що хоч хтось займається корисними справами. Мені от в актив
можна записати лише гарні слова. А все тому, що останнім часом дивлюсь
новини. Знаєте, боюсь тепер дихати. Краще піти в бар, мабуть.
12.
Може Ви бачили кліп “Smooth criminal” Джексона? Так-от, щось схоже
трапилось в барі зі мною. Зайшовши, відчув на собі кілька десятків
поглядів. Можна було б пафосно вклонитись, як Дейв Гаан, але це
порушення авторських прав. Тому просто гукнув: “Мені 250!.. Яблучного
соку”. Солодкуватий бармен спитав, чи не хочу я ще чогось. Відповісти
довелось недобрим поглядом. Бармен посумнішав і налив склянку соку.
За сусіднім столиком сиділи двоє дівчат. Одна з них чітко вказала мені
мету свого приходу - притулила руку до підборідка і усміхнулась. Що
там приховувати, я теж скорчив пику в позитивній манері. Досить
непогана на вигляд, вона кивнула, запрошуючи за свій столик. Цікаво,
що досить довго ми дивились одне на одного з іронічною посмішкою. В
цьому була певна неповага. Мовляв, йди сюди, я тебе вполюю. Зазвичай я
не вважаю таких осіб людьми, здатними на почуття. А чи люди вони
узагалі? Радше, хижаки. Все життя полюють. Одним словом, вирішив
заперечно похитати головою. Затим допив сік і пішов. Позаду почулось:
“Нє, ну ти пасматрі!”
Не пригадуєте, з ким заповідав не кохатись Кобзар? З ними ж…
13.
Новий вечір перебирав владу над всесвітом. Я добряче находився з
фотоапаратом, а Василь не менш добряче находився з новою дівчиною.
- Привіт, як там амурні походеньки?
- До одного місця - плюнув Василь.
- Ну й вибаглива твоя дівка…
- Не те слово.
- От хай ходить, хай шукає хоч на міліграм такого ж, як ти.
- Якого? Та подивися на мене. Жалюгідний недоробок…
- Доробок. Може тобі ще раз показати модників?
- А ми з тобою бидло тоді?
- Ми нормальні. Просто бидла більше.
- А мені від того легше?
- Просто ще та не народилась, яка гідна тебе.
- Та перестань вже - нарешті посміхнувся Василь.
Почався дощ. Навіть не дощ, а добряча злива. Ми обоє змокли. Взуття
наповнилось піском. Та це аж ніяк не розсердило мене. Вася затягнув
пісеньку про 100 пляшок рому і вона згаяла увесь шлях додому. Це було
дуже весело! Мимоволі я подумав над тим, хто такий справжній друг. Це
людина, якій ти готовий завжди допомогти без умов. Це людина, яка
готова також допомогти і згаяти свій час на тебе. Бодай останню
хвилину. Тим вони і цінні.
14.
Як би Василь не намагався втекти від реальності, але завтра понеділок.
Комендант переконливо (міцним словом) закликав нас їхати додому. Єдина
відповідь мого товариша: “Ех блін! Чого так швидко все закінчується?”
Зібравши всі речі, ми з Василем попрямували до виходу. В думках вже
вирував загазований Львів, як відчувся холодний дотик. Думаю, ви
знаєте чий. Вона змусила затриматись.
- Зачекай.
- В тебе руки холодні.
- То я тобі подобаюсь?
- Ти гарна…
- Ти маєш до мене хоч якісь почуття?
Я не міг відповісти. Просто не знав, що промовити. Щось таке, що не
образило б гідність чарівної дівчинки. Але такого варіанту просто не
було.
- Ні.
- Чому?
- Мені треба йти. Дякую за все!
Навіть не знаю, що було важче: відкинути її долоню чи йти, не озираючись.
15.
Багато часу пройшло, справді. За вікном падає сніг. Не знаю, чи чиєсь
життя кардинально змінилось від того. От і я продовжую товаришувати з
Василем. Саме сидимо з ним, п’ємо зелений чай. Так, наче світ нікуди
не крутиться.
- А я завтра в гості йду, до дівчини. - по-дитячому щиро хизувався друг.
- До якої саме?
- До тієї, що відпочивала на озері. Ми знов разом.
- От щастить же тобі!
- А ти як там з Квіткою?
- Якою квіткою?
- Ну, твою дівчину з озера звуть Квіткою.
Не знаю, чи було помітно, але скалось враження, що я побліднів.
- А в мене з нею нічого і не було…
- Мені вже не бреши. Очі, як неонова реклама бігають.
- Я закохався. Також. Але не можу бути з нею…
- А, це через те?…
- Через те, друже. Ох, через те…
Ми ще довго базікали і годинник вдарив восьму вечора.
- Ну, все мені час…
- Дякую, що зайшов. І ще… - я дістав пакунок з шафи - передай це Квітці.
- Що в ньому?
- Фотоапарат.
- Ти свою мильничку віддаєш? Я навіть торкатись її не мав права!
- Вона мені вже не знадобиться…
- А, добре… Добре, передам.
В коридорі запанувала тиша. Василь вже йшов сходами вниз, як я гукнув:
- Я тобі казав, що ти найкращий друг?
- Ніколи.
- Ну то сьогодні сказав.
Не знаю, як так вийшло, але ми міцно обійняли одне-одного. Сліз не
стримували - востаннє не годиться.
- Давай, тримайся, Василю!
- Ти також. А що сказати Квітці?
- Не кажи. - я дав клаптик паперу - Передай ще ось це!
“Привіт! Не знаю, чи вірно вчиняю, нагадуючи про себе. Просто я хотів
вибачитись за свою поведінку влітку. На питання, чи Ти мені
подобаєшся, слід було відповісти інакше. Але я не міг, було боляче.
Зрозумій, хворі раком не можуть когось кохати. Це приносить біль. Це
як альпініст без спорядження - він приречений впасти. Тому краще не
лізти вгору.
…А минулого місяця я зіграв футбол так, як мріяв! Ти не повіриш, я
забив вирішальний гол і всі аплодували! Напевно, саме це режисери
йменують “хеппі-ендом”. Відтак тепер Ти маєш стати зіркою, неодмінно!
Казки зі щасливим кінцем таки існують, Ти казала вірно. Цінуй своє Завтра, бо Ти ще повинна багато зробити.
А ще я повинен віддячити - в пакунку фотоапарат і фотки останнього літа. Не викидай їх, будь-ласка. І зроби Василькові зеленого чаю.”
