Сергій тягає з колодязя воду – корову напоїть, бичка, свиням позапарювати – хазяйство велике. Валя не помагає – на городі, а Микита постукує щось у майстерні-повітці – чаклує над черговим своїм витвором; до роботи Микиту не силують – помагає, коли хоче, добровільно.
Брат... Сергієві згадується раптом давнє: До нього, либонь іще п’ятикласника, підбігає зарюмсаний, забрьоханий у болоті Микита: „Серьожко! Піди, дай їм, дай! Кольці Феніксу й Мишкові. Гади, мене в болото пхнули. Й реготалися! У-у, гади!” – і розмазує куксами сльози навпереміж із брудом. Сергій іде, а що поробиш – старший брат! Але йому боязко – Колька Фенікс вищий за Сергія ледь не на голову й кулаки в нього завжди напохваті. „Ти той, – починає Сергій непевно, знайшовши Кольку на пустирищі-стадіоні, – ти не той... – Колька підводиться з трави й загрозливо насувається на Сергія: „Що?..” – Ти б із ним не дуже... – знаходить раптом вихід Сергій, – з Микитою. Він же псих. Він такий... На нього он собака був кинувся на заріччі, то Микита, дарма, що без рук – упав на того зверху й горлянку перегриз!” – „Собаці?” – не вірить Колька. „Собаці! А ти думав! Валерку-Спортсмена спитай – той бачив! Воно ж психоване! Ото краще не зачіпай, бо хтозна...” – „Це ми ще побачимо, хто кому що перегризе!” – Статус забіяки не дозволяє Кольці виказати острах, але Сергій відчуває, що заронив таки в серце осоружного хулігана сумніви... „Розібрав Фенікса на запчастини! – хвалився він удома Микиті. – Ти б бачив, як драпав! Ну й ти ж не пасуй. В разі чого – зубами, нехай бояться! Не все ж мені тебе виручати!”
Відро ляскає об воду, дзенькає дужка, вже наповнене водою поволі підіймається вгору. Порипує корба, шелестить, намотуючись на дерев’яний барабан, линва. Постукує в повітці Микита...
Тоді він уже ходив, розмахуючи саморобними „руками”. Якось озброєний „рукою-ножівкою” повернувся додому вдоволений, наче кіт, який уполював оце щойно мишу – похвалився братові: „Мочка, припадочний, більше знущатися не буде! Збив його з ніг і пилочкою так – по горлечку! Той дохляк аж обпудився зпереляку, ха-ха!” Мочка ходив потім, замотавши шию шаликом, а охочим демонстрував ушкрябину, що залишилася від пилки. Сергій теж бачив. Десь там, під шкірою, він уже знав, пульсує живчик сонної артерії...
Сергій увійшов до майстерні.
– Дивись! – пишаючись виконаною роботою, продемонстрував Микита новий витвір. – Уже закінчую!
На верстаку виблискувала нікелем і сталлю новенька „рука”, але закінчувалася вона цього разу не молотком і не викруткою. Там, де в справжньої руки малася бути б долоня, вихоплювався з рукава широкий, загострений з обох боків, кинджал.
– Обридло робити „руки-інструменти”, – пояснив Микита, – це буде „рука-зброя” – знаряддя помсти! Підсоби. – Сергій допоміг братові скинути попередню „руку” й одягти нову. – Застібки ще не готові. Ну як? – Микита звільна повів із боку в бік залізною кінцівкою. Метал загрозливо блиснув.
Сергієві здалося, що він уже бачив подібне. Й зовсім недавно. Згадав: телевізор! Здається вчора дивилися вони якусь голлівудську фантастику, в якій були люди-роботи з отакими от точнісінько руками! Йому зробилося незатишно, але Микита чекав оцінки й Сергій похвалив:
– Клас! – Потім, голосом, що враз змінився, продовжив. – А не хочеш випробувати її в дії?
– Як? – зряче Микитине око засяяло таким же металевим блиском, як і „рука”.
– Вчора заходив армійський товариш... – почав обережно Сергій.
– Василь?
– Так, Василь. Є цікава новина... Він випадково почув і прийшов попередити. Виявляється, нас хочуть пограбувати!
– Та ти що! – Микита аж присів. Залізна рука дзенькнула при цьому об верстак.
– Правда. Хтось пустив брехню, буцімто в нас неміряно бабла і є один відморозок... Збирається прийти цієї п’ятниці. На голові буде маска, в руці пістоль, несправжній, так лише – щоб настрахати.
– І точно прийде?
– Відомості надійні.
– Віддай його мені! – зряче око Микити знов хижо блиснуло. – Я розірву того відморозка на клоччя!
– Справді хочеш це зробити?
– Так! – Микита лагідно глянув на металеве продовження своєї кукси. – Треба ж обмити мою нову іграшку! І не заявляй – я хочу сам! Міліція нехай потім приходить. Мені нічого не буде, я ж інвалід, правда?
– Правда. Гляди тільки старим не проколись.
Крізь темне вікно спальні вони спостерігали, як одна, а потім друга постать прошмигнули на подвір’я.
– Двоє! – голосно прошепотів Микита.
– Другого не бійся, він змиється... Напевно. А як ні, то поруч буду я – з централкою!
Завчасно зачинений у хліві пес мовчав. Поки Ілько намацував кнопку дзвоника, Микита встиг зайняти заздалегідь визначене місце в темній веранді й приготувався зустрічати гостя.
Він зовсім не хвилювався. Він знав, що і як треба робити. Таким же спокійним почувався він і тоді, коли заїхав дерев’яним кулаком Тодорові в щелепу, і коли втискував „руку-ножівку” в хирляву Мочкову шию. Не варто хвилюватися, коли знаєш, що робити!
... Коли, розчахнувши ногою двері й тримаючи у витягнутій руці пістолета, Ілько увірвався всередину, то в тьмяному світлі, котре сочилося до веранди з кімнати, побачив, що назустріч йому рушило якесь фантастичне створіння – термінатор, крізь людську шкіру якого виразно проступали деталі металевої конструкції! Не зважаючи на пістолет, створіння кинулось до Ілька, механічна „рука”, що закінчувалася блискучим лезом, шугнула йому назустріч, але за мить до того, як холодний метал неминуче мусив протяти Ількові шию, пахнув постріл. „Термінатор” завмер на мить непорушно (відточене лезо блиснуло в кількох міліметрах від Ількового обличчя) й важко гепнувся навзнак. Падаючи вслід за господарем, його металеві руки оглушливо загуркотіли й саме цей гуркіт коштував Ількові життя. Опустивши пістолета, отетерілий і оглушений грабіжник вп’явся очима в те залізяччя й не помітив, як у розчинених хатніх дверях виник інший чоловік. Його звичайні „людські” руки тримали рушницю. Гримнув новий постріл, потужніший за попередній, жахливий удар розбатував Ількові груди, жбурнув його на одвірок і те, що залишилося від людини, повільно осіло біля дверей неживим лантухом.
Цього разу відчуття небезпеки Ілька не врятувало. Вперше (і востаннє) в житті йому не пощастило вчасно накивати п’ятами...
Микита лежав непорушно. Нахилившись до брата, Сергій побачив, що куля потрапила тому в перенісся.
В темній проймі вхідних дверей виник Василь. Здер шапку, нерозуміюче роззирнувся:
– Як?.. Звідки пістолет? Я ж йому дав... Не віриш? – Він рвучко нахилився до того, що лише кількома миттєвостями раніше було Ільком, і видобув з кишені його куртки дерев’яну іграшку. – Ось! Це я йому дав! Бач?.. І чому твій брат?.. Я й не думав...
Господар стояв над тілом Микити навколішки. Однією рукою Сергій продовжував тримати рушницю. Коли він підвів голову, його обличчя спотворювала мученицька гримаса:
– Ти не винен... Не переймайся. Це я його вбив... А тобі борг віддав...
Рушниця впала на підлогу. Сергій затулив обличчя руками й заплакав...
... Захеканий Ілько вбіг на подвір’я.
– Чого це ти, кобель, прискакав? – „лагідно” привітала його Тонька.
– Помовч, – видихнув колишній чоловік і поліз на горище.
– Ти куди, чого?
– З речей дещо треба забрать. Не твоє діло!
– Не здумай мені цибулю брати, бо я тобі ноги повисмикую!
Ілько зник на горищі. Ось тут, за крайньою кроквою – пакуночок. Є! Іграшка іграшкою, а справжнє – воно надійніше! У Василя нема, то хай із дерева собі струже! А в Ілька є! В Ілька все є! Даремно кажуть, що він не господар. Отак! Тепер можна й на діло. Тепер спокійніше...
Довідавшись, яке в Петровича хобі, Ілько став називати його про себе „археологом”. Якось розговорились і з'ясувалося, що старий народився й виріс у селі, яке під час війни кілька разів переходило з рук у руки, й по закінченні боїв залишилося там по навколишніх ярах та байраках сила силенна зброї, боєприпасів та іншого військового причандалля. От Петрович і захопився розшуком залізяччя. Кілька його однолітків іще малими попідривалися, декому відірвало пальці й повипікало очі, а Петровичу хоч би що! Вмів чоловік із відлунням війни обходитись.
Того разу Петрович зробив особливо велике замовлення – дочку видавав заміж. А коли багажник „жигуля” був уже завантажений тепличною продукцією, зам’явся й звернувся до Ілька з пропозицією:
– А якщо я розрахуюсь не грішми, а...
– Чим же?
– Ходи сюди, – Петрович підійшов до передніх дверцят машини. – Знаєш... весілля – кожна копійка на рахунку...
Сторожко озираючись, хоча вони й були самі, „археолог” дістав із-під сидіння щось загорнуте в ганчірку.
– Дивись! – на розгорнутій тканині темнів пістолет. – „Вальтер!” І патрони є. То що, береш?
– Начорта мені пістолет?
– Може згодиться. А як і не згодиться – однаково. Зброя, це така річ... із нею почуваєшся впевненіше, – підводив філософське підґрунтя „археолог”. – Бери!
– Ну давай, – махнув рукою Ілько. – Хай буде!
... Коли Василь простягнув Ількові дерев’яний муляж, той опустив його в ліву кишеню, а коли підійшли до дверей – дістав з правої „Вальтера”. Його супутник нічого не помітив...
... Василь розгублено топтався на порозі.
– Іди, Васю, – промовив Сергій крізь сльози. – Тебе не повинні тут бачити. Леся...
Василь зник у темряві. На хвильку знов з’явився на подвір’ї, ніби хотів повернутись, іще щось сказати, щось з’ясувати, але в цей час у глибині двору рипнули двері старої хати й почулося стривожене бубоніння. Василь спинився на півдорозі, мить постояв, а тоді махнув розпачливо рукою та кинувся назад, у морок ночі...
