1.
Відкриваю очі. Ті ж чотири стіни, що і вчора. Жодна не змінилась. Хоча
б трішки. І кава має вчорашній смак. Аж нудить, коли уявляю собі, що
завтра чекає те ж саме…
“Доброго ранку, Україно! Розпочинається новий день у ваших домівках і
у нашій студії” - мовив динамік радіо. Навіть дядько на радіо не
тішить чимось новим.
Повз монотонну вранішню промову диктора почувся дзвінок у двері. Хтось прийшов.
На порозі стояв мій друг Вася. Впізнав його не одразу. Хлопець
одягнувся за всіма нормами польського туриста і мав на плечах великого
горба, начиненого всякими дорожніми речима.
- Привіт ледарям! - з посмішкою трирічної дитини вигукнув Василь.
- Угу, привіт Вась…
- Поїхали на озеро!
- Я б з радістю, але маю справи.
- Та які справи? Ти ж тільки за комп`ютером сидиш і з креветками говориш.
- Та ну, не хочу я на озеро.
- Ну… Тільки на вихідні. В понеділок додому! Давай…
- Мені збиратися довго.
- В мене все є. Все, що має мати європейський турист!
- Європейський кажеш… - ще раз глянув на його одяг.
- Ну давай, сам не поїду.
- Добре, їдемо. Тільки трохи речей візьму і їдемо.
- Я так і знав, що ти друг. Ти дуже хороший і надійний. Друг!
- Ага. Почекай мене хвилин десять. Зараз вийду.
Власне кажучи і не мав на меті довго опиратись - спека спонукала до поїздки.
Тепер треба щось взяти з собою. Так. Озеро… Треба плавки. Треба
запасний одяг. Треба води. Напевно все. І телефон з плеєром.
2.
Автостанція уособлює всю нашу державу. Велика кількість автобусів,
розбиті дороги і дуже багато циганів. Коло каси дядько грає на
гармоніці. Капелюх у нього порожній. Жоден перехожий навіть і не думав
йому щось кинути. Я - зовсім інша річ. Ну ви ж знаєте, який я добрий,
яке у мене величезне серце і так далі. Вирішив, коротше, допомогти
трохи. Витягнув кілька копійчин і поклав до капелюха. Дядько на знак
подяки затягнув високу ноту і згодом продовжив грати свою баладу про
важке життя. Одним словом, міг я тішитися, що народився вкрай
благородним і праведним. Шкода, що за мною камери не ходять.
Василь мовив, що автобус вирушає дуже скоро і треба бігти за квитками.
Власне, цим ми і зайнялись. Тітка у кватирці люб`язно продала нам
квитки за підвищеними тарифами. Перед нами навіть дідусь з цього
приводу ледь не розпочав мітинг. Але все закінчилось одним всього
прокльоном. У нас же залишились свої проблеми. Як знайти автобус?
“Будемо йти і запитувати у пасажирів” - запропонував Вася. Так і
зробили. Питалися аж до восьмої платформи. Залишалося тільки придбати
трохи преси. Першим до кіоску підійшов мій товариш.
- У вас є “Високий Замок”?
- Ні, вже забрали.
- От так. Будеш, Васю, без газет. - глузливо бовкнув я.
- Ага. Якось проживу. Давай ти питайся.
- У вас часом не залишилось “Футболу”?
- Залишилось. Три гривні двадцять копійок.
Я поклав п`ятак і задоволено дивився на інші журнали.
- У вас не буде двадцять копійок?
- Ні. Копійок нема.
- Я здачі не маю.
- Ну тоді дякую - обурено гавкнув я.
Довелося повернути вже помацаний руками “Футбол”. Позаду стояв Василь
і всім виглядом показував, що дарма я сміявся з нього.
- Іди забери в чувака з гармонікою копійки.
- Та йди ти, Вася!
- Нема копійок. І читати нема чого. Хіба йди послухай трохи блюзу, як
вже заплатив. - з посмішкою говорив мстивий друг.
- Та відчепися ти. Все, ми квити.
3.
- З`їж печенько.
- Не хочу.
- Як не хочеш? З самого ранку не їв і не хочеш. Хлопці, скажіть йому,
що треба їсти вранці.
Ми з Васею розгублено глянули на тітку з внуком. Шкода, але ініціативу
проявив не я: “Хлопчику, я колись мав таку ж бабусю. Краще з`їсти,
повір!”. Його словами були шоковані всі присутні. В першу чергу я.
Якби знав, що буде така оказія, то не йшов би біля дикуватого друга.
Здається, він вважав сказане цілком прийнятним і навіть трохи тішився,
що у нього допомоги просять навіть літні жінки.
Так чи інакше, а ми гордo зайняли свої місця (які виявились на різних
кінцях салону) і полегшено зітхнули, коли водій дав старт нашій
подорожі. Сіре місто прощалося з нами. Навіть якийсь чоловік з дитиною
махав мені рукою. Може він махав не мені, але вийшло ефектно і гарно.
Аж на сльозу пробило…
Рінго вистукував свій знаменитий ритм “Ticket to ride” в моїх вухах,
повільно заспокоюючи голодну до преси свідомість. Трансовий стан
перервала дівчинка з валізою. Було цікаво, хто з них двох більший.
Напевно валіза.
“Допоможіть покласти нагору, будь-ласка” - почулось від меншої.
Пасажири ніяково поховались за газетами чи дачними капелюшками, тож
благальний блакитний погляд зупинився на мені. Не залишалось нічого,
як допомогти.
- А хто у Вас там?
- Як це, хто?
- Таких предметів важких не буває.
- Їх просто багато. Додому їду.
- А де це?
- Ой, краще Вам не знати…
- Напевно, що так.
З кишені почувся телефонний дзвінок. Це був Вася. Пасажири були
здивовані діалогом між початком салону і його кінцем. Це мало
виглядати, як символ єднання соціуму. Але кілька різких фраз змусили
сумного Василя завершити розмову. От, знову я образив найкращого
друга. Менше з тим, нічого телефонувати хлопцям. Пора дівчину завести.
Хоча це так, жартома кажу.
Якщо чесно, то Василь і справді ласий до осіб протилежної статі. Ще з
перших шкільних років знайшов предмет обожнювання і зображав пекельні муки
після кожного побачення. Зараз з її іменем асоціює тільки невимовну
скорботу. Якби в цьому автобусі нагадати йому про неї, пасажири до
кінцевої зупинки слухали б про нещасливе кохання. Результатом таких
оповідей мого шановного друга стають нові знайомства. Так Вася на
одній історії заробив прихильність не одного десятка жінок. Україна
має талант!
Дівча коло мене захоплено читало якусь книжку. Це привернуло мій погляд. Не скажу, що я також читав, але пильно вдивлявся у засіяні буквами аркуші. Навіть там, посеред чорного і білого кольорів було відчутно подих літа. Літо справді було скрізь. Його легкість пронизувала повітря і якийсь легкий дурман не дозволяв повернутись на землю. Така казкова невагомість буває лише влітку. А тим часом “Бітлз” проникали в мою свідомість все глибше. На мить вдалось побачити Люсі. Тільки замість діамантів в неї був пірсинг. Це,
мабуть, сучаний варіант Люсі. Але не маю впевненості, що звучало б
гарно “Люсі в небі з пірсингом”. Ця думка пролетіла повз і вже ніколи
не повернеться. Люсі загубила свої діаманти.
Водій вчинив нечемно, збільшивши швидкість - я на той час рахував
пунктирну розмітку. Дорахувавши до 79, зупинився. Тут варто додати і
погану методику викладання математики у школах. Так чи інакше, а
подорож відривала від реальності все більше і більше. Нарешті я втік від себе! Всі
наступні події назавджи стерлись з моєї пам`яті - я заснув.
4.
“Прокидайся, лоботрясе!” - без ноти люті штурхав мене Василь. Як
виявилось, поїздка завершилась. Нема чого приховувати, я тому вельми
зрадів і радо почвалав до виходу. Раптом здалеку почувся ледь чутний
голос: “Допоможіть зняти валізу!”
Покинута жалюгідними дачниками-комуністами дівчинка знову поглядом
благала про допомогу. Зігнорувати прохання не зумів - допоміг.
Василько вже чекав на вулиці і з дурнуватою посмішкою запитав:
- Дівок клеїш?
- Та ні, валізи за ними ношу! Таке збочення маю - страх, як люблю валізи носити.
За якісь кілька хвилин ми з Василем стояли в кабінеті… гм, радше
комірці коменданта бази. Мій товариш очевидно тут буває часто, адже
досить легко розбірався з перешкодою (читай - комендантом) і тицьнув
пальцем на дерев`яний будиночок: “Будем жити там.”
В кімнаті було чисто, як в гостях. Скромні ліжечка і дзеркало в кутку
змусили забути про всілякого походження комфорт. Будиночок складався з
двох таких кімнат і не менш скромної веранди. Саме на ній я побачив
жахливу річ - знайому віднедавна валізу. Спочатку подумалось, що такий
тип валіз сьогодні в моді. Однак за валізою з`явилась її власниця,
ніяково посміхаючись до мене. Чарівна посмішка не була зайвою - інакше
здалось би, що це агент ФСБ. Останнім часом вони заходять на міг блог
почитати про “украінскіє настроєнія”. Та не думаю, що параноїдальні
думки про читачів блогу тоді були на першому місці. В той час цікавило
одне питання:
- А Ви казали, що додому їдете…
- Метафорично - почулось з усміхнених уст.
- Ну так, ми з Вами - брат і сестра. Метафорично.
- Еге ж, всі ми від Адама.
- Так, про це і мова.
Цим діялог завершився і я пішов спати в розкішне металеве ліжко. Та не
пройшло і хвилини, як збуджений чистим повітрям Василь закричав над
вухом: “Ти сюди спати приїхав? Гайда на ринок! Я стільки часу вже там
не був!”
У Василя якась неймовірна аура - він зміг вмовити мене. Ринок справді
вартував моїх зусиль - вже коло першого кіоску я спинився і придбав 20
пляшок коли. Навіщо? Мій супутник мав таке ж запитання. Я
спокійнісінько відповів, що це для великої мети - зібрати 20 кришечок
для обміну на настільний футбол.
- Футбол? Чи ти здурів?
- А ти вже забув, як з ми грали в дитинстві?
- Та то дитинство. Зараз люди пиво купляють - там гроші під кришечкою.
- Гроші я тобі позичу. А футбол стоятиме в мене у вітальні. - цїєї
аргументації стало досить.
Далі ми чвалали вже не так вільно, як до того. У обох було по 10
пляшечок чорної гидоти, що викликало неабиякий подив у перехожих. Між
тим Василько не припинив генерувати ідеї: “А давай в їдальню підем.
Тут дешево. І манну кашу дають…” - це прозвучало досить замріяно і я
пристав на пропозицію. Як виявилось згодом, годують тут насправді
дешево. Вже не пригадаю точно, але я, якщо не зраджує пам`ять, взяв
собі салат і відбивну. Натомість Василько з радісною гримасою замовив
три порції маннної каші - було видно, що збулась його мрія.
- Василю, тільки тепер не кажи, що я один максималіст.
- Тю, так це ж манка! Її так не вистачає в місті…
- А колу допоможеш пити?
- Нє-а.
- Ех, такий ти друг…
- А я її не купував - ледь почулось із наминаючої фізіономії.
- Ну я ж тобі безкоштовно пропоную!
Він був ласим на “халяву”, тому на мить припинив пережовування і
поглядом переконав, що хоч всі 20 вип`є, якщо на дурняка. Це тішило.
Однак я абсолютно не міг передбачити плану дій власного ж друга.
Доївши три (!) порції манки, він роззирнувся навколо, почухав потилицю
і відкоркував дві пляшки. Тоді підійшов до продавця і попрохав дві
склянки. Затим розвернувся на 180 градусів і повз наш стіл пішов до
дівчат. З невимовною галантністю привітався і, наче найкращий у світі
бармен, пригостив дівчат колою. Тоді не менш задоволено, ніж перед
вживанням манки, сві коло мене: “Ну як?”. Я усміхнено знизав плечима і
захоплювався його вмінням “вбити двох зайців”. Інколи в таких випадках
в мене починались приступи заздрощів…
“Сьогодні на дискотеці. В десятій” - почулось здалеку і Вася весело
підмигнув: “Все лише починається, друже!”
5.
- Ну як? - крутився перед дзеркалом збуджений Василь.
- Жалюгідне видовище, Васильку! - не відриваючи від газети очей відповів я.
- Ти навіть не подивився!
- А може не треба? Мені й так останнім часом всіляка дурня сниться…
- Та чесно!
- Ну добре - довелось підійти і собі до дзеркала - Ой, а як все ж
класно виглядаю - хоч на глянц фотографуй!
- Та не ти, а я! - розсердився красунчик.
- Ти? Ну, для “Високого Замку” підійде…
- Та ну тебе, я просто спитався, а ти агресуєш…
- Не агресую, просто смішно. Знов будеш з дівчатами знайомитись?
- Аякже! Літо надворі, поглянь!
- Піди зіграй в футбол, якщо літо.
- А дівчата… Ну… Це ж так… Це ж ДІВЧАТА!!!
- Ти мені нагадуєш Гітлера…
- Чим?
- Маєш дурну ідею і нею захоплюєшся.
- А Гітлер був великою людиною - замріяно і не досить вдумливо мовив Василь.
- Ну так. І Муссоліні, і Сталін, і Путін… І вся їхня…
- Тебе сонце розігріло - незадоволено буркнув друг.
- Кого? Мене? Ти краще колу пий замість базікати.
- Не хочу.
- Слабак?
- Ти мене дістав! Давай сюди свою колу!!!
Словом “слабак” його міцну волю можна було зламати за мить. Так
сталось і цього разу: Василь сидів з розгніваним виразом обличчя і,
долаючи природній бар`єр власного ж організму, заливався третьою
пляшкою. Після неї несподівано піднявся з ліжка, підійшов до мене і
гордо мовив: “Всьо! І хто тепер слабак?” - після чого його знудило.
Іронія долі - мого найкращого друга знудило на мою найкращу сорочку.
Інколи ці речі несумісні, як виявилось. Не розповідатиму про свій гнів
- це зайве.
Одним словом, я тепер знаю, скільки пити не можна. Залишилось на
дозвіллі визначити смертельну дозу ковбаси…
6.
Ця сумна історія трапилась вночі після нашого приїзду. Василь вирішив
мене, як найкращого товариша, взяти з собою на дискотеку. Ще здалеку
було чутно другосортні ритми іноземних виконавців. Вони спричиняли
неприродні конвульсивні рухи в натовпі. А це означало одне - я втрачу
чудовий вечір у поп-відстійнику. Хоч дівчатам буде на кого
подивитись…
Увійшовши, я відчув десятки поглядів на собі. Хоч і звик до ролі
“цукерки”, але стало насправді ніяково. Прямісінько перед нами
усміхались знайомі дівчата. Чомусь, моєї сусідки з автобуса не
побачив. А Василько здійняв руку догори і також розтягнувся в
посмішці. Підійшовши ближче, я відчув себе зайвим (не математично, а
психологічно). Мій товариш, натомість, досить жваво кинув декілька
компліментів і відвів дівчат за столик.
Гуркіт басів вельми тиснув на мізки. Досі здригаюсь при згадці. Так,
чи інакше, а Василь приніс багато дешевого вина. Це був той момент,
без якого не відбулося б того, що відбулось далі.
- Хлопці, а ви звідки? - голосно повз музику почувся дівочий голос.
- Зі Львова. А Ви? - пожвавився Вася.
- Здалеку… - спокусливо завернула очима.
- Певно не з цього світу. - все солодив розмову Василь.
- Не з цього… Давайте потанцюємо!
Веселі молодики влились у натовп, а я залишився сидіти, посилаючись на
біль в нозі. Здавалось, пронудьгую цілу ніч. Але всю нудьгу прогнало
невеличке диво в капелюшку. Це була дівчинка з автобуса. На цей раз
без валізи і в пречудовому вбранні. Один її білий капелюшок змушував
блідніти все навколо. Легка, але від того не менш вишукана чорна
сукенка надавала нейовірного стилю, особливо в порівнянні з усіма цими
жалюгідними клубними дівчатками. А ви вже бачили їхню засмагу? Навіть
не знаю, що це нагадує більше: бронзові пам’ятники чи афроамериканців.
Не знаю також, може це дурна точка зору, але бліде личко виглядає
набагато приємніше.
І все ж неймовірно, яка краса! Навіть здалось, що Кеті Перрі на мить
перестала цілувати дівчат і завмерла в тиші. Втім, мого захоплення не
поділяли інші. Вони одразу помітили, що дівча прийшло не за адресою.
Звісно ж, на дискотеку треба йти напівоголеному і обдовбаному - інакше
ідіот.
Вона розгублено роззирнулась і підійшла до мене. Я голосно привітався
і з невідомої причини залився вином.
- А ви не бачили дівчат…?
- Там - вказав на танцювальне коло.
- Гаразд, почекаю тут.
- Хочеш вина?
- Ні, дякую.
- А чого ти така чемна якась?
- Та я… Не цей…
- Мала! Це дискотека!
- Ви п’яний?
- Не уявляєш наскільки, мала. Мене привів отой Вася. Хочу його набити.
То не вино - то фігня! Скажи йому, хай принесе нормального вина. І
дівчат!
Вася якраз підійшов і запросив дівчинку на танець - це мене не
зупинило. Як уже казав, пити не вмію. Тому підкрикуючи побіг за
Василем, вимагаючи віддати дівчинку. Товариш безцеремонно зацідив мені
в пику і далі не трапилось нічого цікавого.
7.
Наступного ранку ще не зовсім тверезий, я здійняв пафосний галас на
базі. І Василь лише підтримав мене…
- Я викликаю Вас на сатисфакцію, прошу до столу!
- Чи в пінг-понг програти хочете ви знову?
- Переможцем народився я - беріть ракетку.
- На перемогу вашу я б не ставив і монетку.
- Помилуй, менше слів!
- Сарказм чи гнів?
- І те і те. І ти все ж програєш!
- Тільки й гру цю знаєш.
- А що ще я повинен знати?
- Всього лиш серце треба мати!
- То я каміння ношу в грудях?
- А що ж іще?
- Ваші кліше.
- І які ж це на цей раз?
- Розпустник, ловелас…
- Бо ж так воно і є!
- То діло не твоє!
- Залиш порядне це дівча!
- Око богиню в ній вбача!
- Брешеш, негіднику паскудний!
- Не такий вже я і брудний!
- О, шановний, який же ви рагуль…
- Ловіть! Двадцять один на нуль!
8.
Діалог був абсурдом, як і мій стан в ті хвилини. Хотілось десь утекти.
Таке враження, я приніс найкращому другові і доволі милій дівчинці
вдосталь болю. Соромно…
Єдиний притулок, куди можна було піти - це пірс. Ввечері
відпочивальники не так вже й часто виходять на нього. Але цього разу
просидіти на самоті вдалось не довго - тишу зруйнувала дивна дівчинка.
Гнів і сором пронизували кожну клітину.
- Це ти?
- Я.
- Прийшла мені мстити?
- А Ви безпечний вдень - чого мені боятись?
- Хто тобі таке сказав?
- Сама знаю. Ви мені ще в автобусі сподобались…
- Ти прийшла це сказати?
- І це теж.
- Що ще?
- Просто порозмовляти…
- Я зараз не в стані вести діалог.
- Тоді помовчимо.
В її очах відблискувало вечірнє озеро. Чи то її очі в озері? Так чи
інакше, а видовище неперевершене. Щохвилини я все більше розумів,
наскільки образив вчора це маленьке диво.
- Ти мені теж подобаєшся. Вибач за вчорашнє. Я не хотів. Просто не вмію пити.
Веселі кришталики глянули прямісінько в душу: “А ти просто не пий.”
- Не буду. І ще раз вибач мене.
- Пусте, забудь. Якби не ти, я б не донесла валізи.
- І справді. А якщо серйозно, що в ній?
- Всякі дрібниці для подруг.
- А їм не соромно?
- За що?
- Чому вони не взяли ці дрібниці самі?
- Вони приїхали раніше і попрохали привезти.
- О, то ти просто чудова подруга…
- Щось типу того. А в тебе є мрія?
- Еее… Дай подумати. Я хочу печива! Хочу гори вівсяного печива!!! О, так!…
- Припини. Я нікому не розповім.
- Та вона не така вже й таємна. Я хочу колись зіграти в справжній
футбол. Ну, з глядачами і на великому полі.
- Якась дріб’язкова…
- А ти що, хочеш в космос полетіти чи виграти якусь війну? Мрії можуть
бути і невеликими.
- Мрія - це має бути щось майже недосяжне.
- Ой… А хтось мріє про те, щоб слимаки почали повзати швидше?
- Ти неправий.
- Нехай. А яка в тебе мрія?
- Я хочу стати зіркою.
- От дивина! Як і кожен другий на цій базі…
- Ти дивна людина. Все заперечуєш. А думаєш, нема казок із щасливим кінцем?
- Не читав.
- Тоді ти нічого не читав.
- Не читав. І не носив валіз.
- Припини!
- А як не припиню?
- Я піду.
- Думаєш, я Вася? Думаєш, триматиму тебе?
Щось здригнулось в повітрі. Не знаю, чи вона плакала. Але бігла швидко.
