Вони зайшли до кав’ярні, коли вже геть стемніло. Вони – це Гена, високий, з довгим розкуйовдженим, ніби ніколи не знало гребінця, волоссям, і його друзяки, однокурсники, веселі і трішки зарозумілі хлопці, які були впевнені в своїй абсолютній обізнаності зі світом і всіма його законами. А оте «друзяки» (це вони себе так називали) ніби додавало їм якоїсь радісно-п’янкої розкутості та незалежності.
Отож вони зайшли до кав’ярні, і з того все й почалося. Якби ж то було знати …
Але все по порядку.
Із самого ранку сіяв нудний прохолодний дощ. І це в середині серпня! Настрій від цього зіпсувався, забажалося компанії. Сидіти вдома самому, було якось нє. Не те. Отож Гена, побродивши в міжнародному павутинні, послухавши музику (підкинули нещодавно друзяки), засумував. У голову прийшла думка, що був би радий опинитися зараз в аудиторії, серед однокурсників. Проте він відразу ж відігнав таку нісенітницю, і вона хутенько зіскочила, ніби розтанула у сірому мареві десь там за заплаканими від дощу шибками. Ні, це вже зовсім… Це вже… Треба негайно щось робити, а то і не таке ще вималюється. Інтернет теж набрид. Мати десь вичитала, що коли довго в ньому сидіти, це може призвести до депресії. Ха! Яка там в біса депресія! Але як би там не було, захотілося живого, а не віртуального спілкування. Кілька телефонних дзвінків - і ось вони уже всі разом. Можна не поспішати, батьки майнули кудись на південь, до своїх знайомих, то ж його життєвий простір абсолютно вільний. Його теж кликали, але дзуськи: сидіти там поміж них та корчити з себе слухняного інтелектуала, вести розумні балачки, та шаркати ніжками – е ні, він хоч свободи ковтне. Ні, він не просто ковтне, він упиватиметься свободою, він насолоджуватиметься нею, він буде купатися в ній і ні перед ким не буде звітувати. Чи ще коли випаде таке?
Гена був довготелесий як макаронина. Його видовжене обличчя завжди несло на собі печать якоїсь відсутності, і, можливо, саме через це він здавався таким собі ніяким, довготелесим, нічим не показним диваком. Такому враженню могли завадити хіба що Генині очі. Але треба було бути дуже вже спостережливою людиною, щоб за пасмами довгого, безладно спадаючого волосся зауважити в них глибину і розум.
Батьки Гени були науковцями. Вони, для кого наука сама по собі була метою, чимось таким, без чого вони просто не могли уявити свого життя, дивувалися, дратувались, а часом навіть впадали у відчай, бо всі їхні намагання прилучити і сина до своєї когорти, якщо не зараз, то колись тоді, у майбутньому, лопалися, як мильні бульбашки. Він навіть категорично і дуже серйозно їх настрахав - заявив, що якщо і надалі будуть його пресувати, то він взагалі покине навчання і піде робітником на будівництво. А там він краще штукатурку гризтиме (він так і висловився «гризтиму штукатурку»), ніж науковий граніт. На деякий час Гену залишили у спокої. Проте він все-таки був сином своїх батьків – академічний розум і легкість у здобутті знань, перетворили його просто на таку собі ходячу енциклопедію. Сесії він завжди здавав блискуче, тож батьки вирішили його поки-що не чіпати.
У кав'ярні було затишно. Балачки перекочувалися з одного на інше. Тем було вдосталь. Говорили і про дівчат. А потім засперечалися. Гена почав доводити, що будь яка дівчина хоче заміж. Навіть та, яка здається на перший погляд абсолютно неприступною і комизиться, вдаючи із себе незалежну, сама ж тільки й чекає пропозиції.
- Ну, то доведи це. Тобі і карти в руки, - томно попихкуючи сигаретою кинув Макс. Чи боїшся, що ніхто не погодиться? – Він хитро примружив ліве око (завжди так робив, коли щось химерне спадало на думку) і постукав пальцем по сигареті, струшуючи попіл.
- А й доведу, - вирвалося у Гени.
- Та ніхто за тебе не піде, ти ще дитина, - випалив Сергій. – Дівки тепер знаєш які хитромудрі, їм ого-го подавай.
Гена образився.
- А поб’ємося об заклад! За тиждень все буде ОК. Що? Слабо? – вигукнув запально і пристрасно.
- То давай, - ліниво витиснув крізь зуби Макс. – Розбивай, Серього!
- А ні, почекайте лишень. На що спір, і як він доведе, що пропозицію прийнято? Треба доказів, бо сказати все можна, а тоді дивись вигулькне, що щось не вийшло, - слушно зауважив Серьога, а трішки поміркувавши додав: А хай та, що погодиться напише есемеску: «Я згодна за тебе заміж».
- О! Ну ти вундик! – радісно вигукнув Макс. – А на що ставимо?
- А на тисячу залених, - прохопилося раптом у Гени.
- Друзяки! То це вже не просто цікаво! Це ж азартно! – завівся Макс.- Розбивай хутчій, бо передумає.
- Ну що? – звернувся він до Гени, - правда ж гарно посиділи? А ти дивись не барися, починай вже аскати гроші. Програєш. Так і знай.
