…Холодно. Яна спочатку повище натягнула ковдру, а потім, глянувши вгору, підвелась із ліжка.Вікно вкотре відчинилось, а осінні ночі не дуже теплі. Треба буде щось з рамою зробити, а то так і застудитись недовго…
Дівчина взяла зі столу шматок паперу,просунула в щілину і ще раз спробувала зачинити. Стукнула кулаком по рамі – є,вийшло! Тепер можна спати…
…Біла напівпрозора постать пересунулась трохи вбік і ледь чутно зітхнула. Таки зачинила. І що тепер всю ніч робити?Можна, звичайно, полетіти слухати сни під інші вікна. Але її чомусь тягнуло саме до цього. Чому? Не пам’ятає.
Вона взагалі нічого не пам’ятає. Ні ким була колись, ні того, як стала такою, ні чому не пішла з іншими туди, вгору, а залишилась тут, на землі. Просто відчувала – ще не все…
Але чи потрібно згадувати? Їй і так добре.Можна ввесь день літати Львовом. Особливо зараз – осіннім це місто їй чомусь найбільше подобається. Вкотре – чому? Може, тому, що саме восени тут була практично ідеальна гармонія. Сонячно, але не жарко. Барви, навіть найяскравіші,приглушені. І звуки чомусь видаються тихішими. Складається враження, ніби місто помістили у якийсь вакуум, який поволі висмоктує з нього тони.
І все це зливається в якусь дуже продуману і водночас спонтанну кінострічку геніального митця.
Так, баланс був усюди. Злітає у повітря голуб – і два листочка, як пара крил, падають на землю.
Два пожовклих кленових листочка… Чому саме кленових? Адже у Львові на вулицях практично всюди каштани…
Два пожовклих кленових листочка… І голуб в небі… летять…
Вона чомусь розхвилювалась. Це було дивно,бо звична меланхолія переважно міцно тримала позиції. А це було інше –передчуття, наче їй зараз відкриють, розкажуть щось настільки нове і шокуюче,що переверне все-все-все.
Листочки… Голуб… І це стареньке вікно на першому поверсі, до якого так тягне щовечора… І списаний дрібним почерком папірчик, шматочок якого стирчить на вулицю…
Жовтий клен… небо… списаний папір…
В голові все почало крутитись. Щось ламалось, з тріском падало, розбивалось і відкривало нове… Чи забуте старе?
Раптом – наче спалах.
Вона сидить на стільці. В руках – маленька,дрібно списана записка. Але вона її вже не бачить. Сльози пеленою затулили світ. Тільки пальці відчувають оту ненависну шероховатість пожмаканого паперу,який приніс стільки болі…
Ніч. Вона лежить на ліжку. Сон не йде.Сльози також. Виплакала, здається, все. Тепер просто німа істерика.
Сама… Батьків не стало рік тому. Решта рідні– надто далекі. Надто байдужі. По суті не дивно – ера тотального егоїзму, як не як…
Був тільки він – молодший на три роки брат.Двоє в цілому світі. А тепер…
Так, був… випадковий помах випадковим ножем у випадковій бійці. Випадкова глибока рана, випадкова сильна кровотеча.Випадкова смерть. А їй – вже не випадковий вирок: «Сама».
Він – мертвий. Вона – одна.
Свідомість і тверезість мислення ще не повернулись. В скронях істерично билось «сама, одна, сама, одна….». Найбільший,найгірший страх людства – страх повної самоти – гидкими щупальцями обплітав спочатку нерви, потім тіло, в кінці – думки. І ти починаєш усвідомлювати, що такий стан – абсолютної самотності - веде лише до божевілля… Але це в тому разі, коли є хоч крихта мужності, щоб деякий часі так проіснувати. В багатьох навіть того нема…
Вона підводиться з ліжка і йде у ванну.Довго дивиться на себе в дзеркало. Потім безсило сповзає стіною на підлогу.Сидить на холодній плитці, проте температури не відчуває. Вогонь, що всередині, пекучіший. Хто сказав, що самота – це пустка? Це скажене полум’я, котре жере все на своєму шляху. Спогади, відчуття, емоції – чудове пальне, сльози – наче краплі нітрогліцерину, що падають на відкритий вогонь. Бах, бах, бах… А пустка– це вже потім…
Жарко, нестерпно жарко… ні холодна підлога,ні вода чомусь не рятують…
Раптом погляд зміщується на халат, що висить поруч. На дворі холодніше. Треба вийти.
Сходи. Брудний під’їзд. Подвір’я, яким ще вчора разом ішли з магазину.
Скоро світатиме. Он дерево, на яке влітку завжди чіпляли гойдалку. Старий клен з тією товстою гіллякою, до якої завжди прив’язували мотузки для качелі.
А тепер качелі нема. І брата нема.
А гілка є…
Тремтячі руки швидко в’яжуть вузлом пасок халата…
Мить – гілка здивовано скрипнула: літо минуло, що за гойдалка восени?
А перед очима – тільки кілька світанкових променів. Голуб, сполоханий хитком дерева, летить вгору. А два листочки зриваються з гілки і помалу падають на землю. Гарна компанія пожмаканій записці…
І холод, який повзе ногами, руками, і врешті сковує все тіло крижаними обладунками…
Так, тепер отого нестерпного вогню нема. Є голуби. Є пеньок зрубаного клена – не хотіли сусіди щодня бачити пам’ятник тому страшному ранку.
І холод… Тепер – назавжди.
