Якось погожої літньої неділі – єдиний день тижня, коли солдат має кілька годин вільного часу, гаяли вони цей час на спортмайданчику. Небайдужий до фізичних вправ Сергій силкувався викрутити на поперечині „сонце”, а Василь дрімав поряд, на травичці; мав глибоке переконання, що солдат мусить спати завжди, коли випадає на те вільна часина. Зістрибнувши з поперечини, Сергій приліг поряд:
– А знаєш, залізти на продсклад – раз плюнуть. Я дивився на душники в задній стіні – вони там і доброго слова не варті. Підважити легенько монтировочкою – і все!
– І що далі? – Василь ліниво розплющив око.
Сергій підсунувся ближче:
– Ти ж бачив, ці „тунгуси” (так Сергій називав далекосхідних аборигенів, які насправді були евенками), вони тут, сердеги, з голодухи пухнуть. Пам’ятаєш, ми заходили до їхнього сільпо в селищі? Голі полиці! З усієї хавки самий лише „сніданок туриста”. А в наших складах тільки пташиного молока немає! На цьому можна робити мане-мане. Чи тобі вистачає три вісімдесят?
Три вісімдесят Василя не влаштовували, тим більше, що переказу з дому сподіватися було годі: старий пропивав усе підряд, та й скільки вони там отримували в колгоспі! Сергій на допомогу з дому теж не розраховував, але з іншої причини. Його родина хоч і була заможнішою, але ще до армії Сергій оженився й удома чекала тепер на нього молода дружина з сином, якого Сергій навіть іще й не бачив. Отож заробітками своїми батьки обходили тепер не стільки сина, як його молоду сім’ю.
– Ну то в чім справа? – все так же ліниво промовив Василь. – Давай заліземо!
– Перше треба знайти покупця.
– То шукай!
Потрібного „клієнта” Сергій напитав у „тунгусів”, котрі працювали в їхній частині на котельній. Ті звели сержанта з мовчакуватим молодим одноплемінником, який назвався „типовим” евенкійським ім'ям Іван, втім подумки Сергій миттю охрестив його Шаманом.
– Є товар, візьмеш?
– Що за товар?
– Харч.
– Беру. Тільки не тут. Тут не товар – товар удома. Принесеш – візьму.
– А ціна?
– Не зобиджу.
Залишалось тільки діждатися сприятливої години.
Така година настала, коли черговим по батальйону заступив лейтенант Нефьодов. Всі знали, що Нефьодов спав безпробудно цілу ніч у кімнаті чергового й ніхто не пам’ятав щоби лейтенант бодай коли-небудь ходив по ротах, перевіряючи наявність особового складу.
Не привертаючи уваги, земляки залишили казарму, прокралися до продовольчих складів, легко, як і передбачав Сергій, витягли решітку душника (склади, звісно, охоронялися, та вартовий стояв на вишці по інший бік) і залізли всередину. Там, при тьмяному черговому освітленні, вони завантажили заздалегідь наготовлені речмішки продуктами і, встановивши на місце решітку, подалися в селище.
За орієнтирами, які залишив їм Шаман, хлопці легко знайшли його чорну дощану, зовсім не схожу на українську хату, халупу й постукали в хиткі двері. Господар чекав. Після нетривалих переговорів (хлопці довго не торгувалися) друзі вирушили назад і дісталися казарми без пригод. Операція пройшла вдало.
Так почалися їхні з Шаманом „діла”.
Десь один раз на два тижні відвідували земляки Шамана, приносили крупи, консерви, цукор, а на виручені гроші сиділи потім у солдатському кафе, купували в тих таки „тунгусів” контрабандні японські дрібнички та просто складали карбованці „на дембель”.
Діяли обережно. Продукти брали в різних місцях і з різних полиць, щоб не надто впадало у вічі, і справді – довго ніхто нічого не помічав. Може, ще й тому, що їхні витівки виглядали надто блідими на тлі того, що виробляло командування: надзвичайна віддаленість від „центру” сприяла майже повній його вседозволеності.
Все йшло добре поки не стукнув котрийсь із „друзів”-азіатів. Втім і вони не знали дійсної причини самоволок двох норовливих „хахлів”, а на допиті в замполіта, похнюпившись і переступаючи з ноги на ногу, Василь із Сергієм бубоніли одне: „До дівок бігали!”
– Не дрейф, Серього! – Василь щільніше горнувся в шинелю. – То не солдат, що на губі не сидів! Ось відпочинемо – ще не за такі діла візьмемося!
Сергій почувався спокійно – з Василем він не боявся нічого...
Сподіванням комбата справдитись не судилося: в плані виховання гауптвахта на земляків не вплинула, хіба що ті стали діяти ще обережніше. Розібравшись із недоброзичливцями (Рузієв довго ходив прикрашений темно-ліловим садном нижче ока), друзі взялися за діло з новим розмахом.
Скоро головною статтею їхнього „експорту” за колючий дріт батальйонної огорожі став спирт. Натрапивши на ємності з дефіцитною рідиною, хлопці одразу зметикували, що цей продукт є для мешканців селища куди бажанішим, аніж будь-який інший – вбогі полиці місцевих лавок порожніли не лише від відсутності продовольства, а й горілчаних виробів. До того ж, крадений спирт був значно дешевший, ніж магазинна „біла”.
Тепер друзі приходили вже до Шамана, як додому. Діловито штовхали двері, заходили, викладали товар, випивали з господарем по чарці-другій „спиртяги” – на пробу, гасячи вогненну рідину водою й закушуючи з принесеної ними ж банки тушонки, тоді починали торг. Досить скоро земляки збагнули, що Шаман – неабиякий скнара й виторгувати в нього зайвого карбованця було непросто.
Того разу знов почали сперечатися за ціну. Хлопці наперед змовилися покласти край несправедливому, як вони вважали, розподілу прибутків і розколоти Шамана на вигідніші для себе ціни. Шаман опирався й підігріта спиртом суперечка розпалилася не на жарт.
– Жлоб, жлоб, чортів чукча! – гарячкував Василь. – На голодній пайці тримаєш і хоч би очі свої мало-мало розплющені вбік відвів! Оце пійло – що ми за нього маємо?
– Не влаштовує – не носіть! – На монголоїдному обличчі Шамана годі було розгледіти сліди будь-яких емоцій.
– Ах ти гад! – підключився Сергій. – Пузо за наш рахунок наїв, а тепер ми тобі не потрібні!? А ти хоч знаєш, як ми ризикуємо? Сам сидиш, жируєш, а ми по лезу ходимо повсякчас! Значить так: відтепер ціни встановлюватимемо ми. Усьок? І не викручуйся, бо спалимо цю собачу буду к бісовій твоїй тунгуській матері!
Вузькі Шаманові очі ще дужче звузились.
– Ти, хахол смердючий! – схопився він на рівні. – В моїй хаті ще мені й погрожуєш!
– Як ти сказав? – підвівся й Василь і вони вхопили один одного за груди. Потім ураз Шаман відіпхнув від себе Василя й кинувся до дверей, де в кутку стояла в нього сокира.
– Кинь колуна, мавпо вузькоока! – прохрипів Василь.
Хтозна, може Шаман збирався лише настрахати бунтівних „компаньйонів”, але земляки сприйняли загрозу всерйоз: Василь відступив крок до стіни, а Сергій ухопив зі столу ножа.
– То я мавпа? – ощирився Шаман і, піднявши над головою сокиру, кинувся до солдатів.
Між ними стояв стілець і Василь штовхнув його ногою назустріч нападникові. Сергієве серце стислось. Йому захотілося враз зникнути звідси, розчинитися, злетіти в повітря, але поруч був Василь і Сергій лише заплющив самохіть очі й виставив перед собою, тримаючи обіруч, ножа. Він не бачив, як Шаман спіткнувся об стільця, як пролетіла, ковзнувши об Василеве стегно, сокира, він лише відчув, як нахромилося на ніж щось м’яке...
Шаман упав на підлогу. Сергій розплющив очі. Хлопці заціпеніли.
Зрештою Василь підступив до нерухомого тіла. Шаман лежав на боці, в його грудях стирчав ніж. Той самий, яким щойно вони відкривали консерви. Крові майже не було, лише сорочка навколо леза поступово червоніла. Шаман не дихав.
– Тікаймо, – видихнув Сергій. Його починало трясти.
Вони вискочили з хати, навіть не зачинивши за собою двері...
А вже наступного ранку міліцейський воронок повіз земляків у Ваніно. І цього разу не на гауптвахту. Сергій зціпеніло дивився в заґратоване віконце, а Василь, нахиливши голову до товариша, бубонів:
– Це зробив я, затямив? Ніж був у мене. А ти стояв збоку. Розібрав? В тебе жінка й дитина. Мусиш повернутися. Вчасно. А я... Нічого, не пропаду! Розібрав?
Зрештою їм пощастило довести, що то була самооборона і що Шаман напав на хлопців першим. Чималих зусиль, рятуючи честь мундира, доклало до цього й військове відомство. Йому вдалося навіть забрати справу до себе й долю друзів вирішував трибунал. В Шамановій халупі знайшли принесений хлопцями товар. Всього цього виявилося достатньо, щоб Василь отримав рік дисциплінарного батальйону (і удар ножем і крадіжку він брав на себе), а Сергій відбувся „губою” та розжалуванням у рядові.
– Повертайся скоріше. Я чекатиму на тебе вже там, – говорив Сергій товаришеві, коли вони бачилися востаннє. – І знай: я перед тобою в боргу. Усе, що скажеш!
... – Не переймайся, – відповів Сергій. – Ми з хлопцями з ним уже поквитались...
– Ні, – нетерпляче перебив Микита. – Я хочу сам. Хочу... щоб ти поміг мені зробити руки!..
– Руки? – Сергій глянув на брата з острахом.
– Та в нормі я, не бійся. Просто задумав... Я не дозволю більше, щоби кожне говно... але для цього потрібні руки! І я знаю, як їх зробити – в лікарні все обмізкував. А ти поможеш, ходімо в повітку – поясню!
Зацікавлений Сергій пішов за братом...
– Найдемо дрючок, такий завтовшки, як моя рука, – ділився задумом Микита. – Обстружемо його, щоб був рівненький. На кінці виріжемо щось на зразок кулака, а з іншого боку припасуємо трубку, щоб я міг засунути в неї куксу. Десь у нас був снаряд… ну те, що остається від снаряда, як воно?
– Гільза.
– Ага. Задню частину відріжемо і якраз вийде така трубка. Легенька – саме те, що треба. Потім зробимо ремені. Я ще не знаю як, але тоді, як буде готова „рука”, побачимо. То як, поможеш?
– Ще й питаєш! – загорілися Сергієві очі. – Це ж ти зможеш тепер за себе постояти! Я, звісно, завжди, як брат... Але ж воно краще... ну, коли сам...
У невеличкій, перетвореній братами на майстерню, повіточці завирувала робота.
– Це буде права, а тоді зробимо ліву, – нетерпеливився Микита. – Так само, лиш на кінці буде не кулак, а гак, щоби можна було щось зачепити.
Коли мати побачила свою дитину, озброєну кострубатими „протезами,” то мало не зомліла. Обперезаний ременями, з дрючками замість рук, Микита дійсно виглядав моторошно, зате почувався найщасливішою людиною на світі. Поруч стояв Сергій, гордовито демонструючи плід своєї кількаденної праці.
На це варто було подивитися. Коли, ховаючи „руки ” за спиною, Микита підійшов до Тодора, той лише зачудовано звів брови:
– Чого вилупився? Паняй звідси, бо щас і на друге око осліпнеш! Думаєш, я брата твого боюся? Та хто його боїться! – Тодор глузливо озирнувся довкола. Діялось біля школи і глядачів вистачало.
А за мить Тодор уже лежав навзнак у брудному лютневому снігу збитий з ніг коротким, без замаху, ударом твердого дерев’яного „кулака”. Микита миттю опинився над поваленим кривдником, обхопив того гаком за шию, а дерев’яного дрюка притис до картоплеподібного Тодорового носа:
– І щоб не потрапляв мені більше на очі. Звалю й кишки цим гачком видеру! Вловив?
Звідтоді Микита захопився майструванням та вдосконаленням „рук”. Спочатку більше працював Сергій, якому теж було цікаво, а згодом Микита навчився обходитися й сам.
Спершу вони виготовили „руку-тримач”, яка могла міцно втримувати ножа, напилка, гайкового ключа, або інший дрібний інструмент. Друга „рука” з цього комплекту нагадувала ключ-„попку” – нею можна було надійно вдержувати оброблювану річ. Потім (саме настала весна) брати виготовили комплект-лопату. Одна „рука” закінчувалася, власне, лопатою, а іншою, посередництвом спеціального рухомого шарніра, можна було тримати держака там, де люди тримають його „справжніми” руками. Згодом за таким само принципом були виготовлені „рука-ножівка”, „рука-молоток”, „рука-сокира” та інші вузькоспеціалізовані „руки”.
Микита ріс. Старі його „руки” не підходили вже за розміром, ламалися. Хлопець майстрував замість них кращі, вдосконаленіші й „розумніші”. Вони давно вже не виглядали дерев’яними ломаками. Батько діставав синові шматки алюмінію, нержавіючої сталі, інші матеріали, а той годинами випилював, підгонив та прилаштовував щось біля чергового витвору. Нові вироби сяяли тепер відполірованим до блиску металом і свіжою фарбою. Спеціальні гумові шлейки, яких не помітно було під одягом, надійно утримували „руки” на місці й Микита міг самостійно виконувати практично будь-яку домашню роботу. Потребував лише незначної допомоги, коли одну „руку” хотів замінити іншою.
Останнім шедевром, над яким чипів Микита, коли Сергієві надійшла повістка в армію, була дуже складна „рука”, яка, за задумом її творця, „уміла б” застібати ґудзики й навіть зашнуровувати черевики.
4
За чотири дні до того, як Ілько, марячи дванадцятьма тисячами доларів, увірвався до чужої хати, раннього осіннього вечора на подвір’ї завалував собака й за мить почувся стукіт чужих ніг на ґанку.
Валя пішла саме поляпати до куми, малий гасав із однолітками на вулиці, тому Сергій підвівся з канапи, де дрімав перед телевізором, і пішов відчинити.
– Оце так гість! Давай-давай, заходь! Скільки це ми з тобою не стрічались?
– Та давненько вже. – Василь міцно потиснув товаришеві руку й пройшов до хати. – Сам удома?
– Сам...
– Це добре, – стукнуло об стільницю денце видобутої Василем із кишені пляшки. – Добре...
Вперше Василь відвідав Сергія зразу після повернення. Потім вони ще раз, чи два зустрічалися, згадуючи тихенько свої далекосхідні пригоди, та після Василевого одруження їхні здибанки майже припинилися. Сергій заїхав був якось до однополчанина та приємного застілля не вийшло. Видно було, що в присутності Тетяни Василеві неприємно згадувати минуле. Власне, Сергій теж волів забути деякі моменти своєї армійської служби, тож кілька останніх років друзі взагалі не бачились. Проте гостеві Сергій зрадів щиро.
– Чого стоїш? Гони закуску! – підштовхнув Василь товариша.
Сергій заметушився, дістаючи з холодильника, що потрапляло на очі.
– Ну як ти тут? – поцікавився гість після першої. – Син уже великий?
– П’ятнадцять. Школу закінчує.
– Сам працюєш?
– Роботу кинув. То на Польщу ганяли, а зараз на базарі з жінкою приторговую. Крутимось помаленьку.
– А брат як?
– Нормально. З батьками тут, у старій хаті живе. Він молодець... Ну а як у тебе? Як Таня?
– Таня?.. Давай мабуть іще по чарці...
... – Отакі то, Серього, діла. – Коли Василь закінчив розповідь, пляшка стояла вже порожньою. – Нема в мене тепер сім’ї, нема дитини, нема нічого.
– Та ти ж іще молодий! Ще найдемо тобі... Слухай, є тут у нас одна мадама...
– Ні, Серього. Щоб іще й ця... Я й першого разу не знаю як витримав! Ні. Я прийшов до тебе не жінку шукати. Я, молодший сержанте Дячук, прийшов до тебе по боржок... – Сергій нерозуміюче звів брови. – Забув?
Він зрозумів. Порожня пляшка стояла між ними на столі, але Сергієві раптом здалося, що він сьогодні й не росився.
– І чого ж ти хочеш? – спитав тихо, докладаючи зусиль, аби не виказати хвилювання.
– Ти ж мисливець. Рушниця є?
– Є...
– Хочу, щоб ти пришив смердючого тхора!
– Маєш на увазі?..
– Його.
Сергій не йняв віри. Вбити? Василь хоче, щоб він... Щоб Сергій... убив... Він збожеволів...
– Нащо це тобі? Що змінить?
– Він забрав у мене все! – Василів кулак грюкнув об стіл, порожня пляшка при цьому підскочила й упала на бік. – Я мав сім’ю, мав жінку. Я ї любив! Мав доньку... – Минувши блюдце з огірками пляшка покотилася до краю столу, але ні Сергій ні Василь не звертали на те уваги. – А зараз не маю нічого. – Пляшка впала на підлогу й не розбилася. – Я мрець! Я не хотів про нього думати. Взагалі ні про що не хотів думати! Я чесно хотів забути. Я чекав, Сергію. Я сумлінно чекав, поки все забудеться! Але воно не забувалося! Я пив. Але це не допомагало. Я не хотів його бачити. Я відвертався від нього на вулиці, Сергію! Але нічого не забувалося!!!
Я зіжмакав свої почуття отак! Наступив їм на горло. Заради дитини. Леся хворіє. Всі винні: і я, і вона, й він... Так вийшло. До Тетяни я не повернуся нізащо – не зможу. Але заради дитини... І тут ця негідь, ця порожнеча заявляє, що кидає Тетяну та йде собі кудись далі! Вона йому, бачте, набридла! Розумієш? Те, що він у мене вкрав, йому вже набридло! Сергію, ця істота... Віриш, я би сам його придушив. Давно. Але дитина... Якщо на мене впаде підозра... хто їй поможе!?
– А якщо... на мене? – ковтнувши слину, видихнув Сергій. – Зрозумій... я не зможу... Мабуть...
– І це говориш ти? – нахилився до співрозмовника Василь. – Гадаєш я забув, як ти тоді... і рука не здригнулася! Я б так не зміг! – Сергій опустив голову. – Не бійся, братику. Пам’ятаєш, тоді ми довели, що то була самооборона. От і тут... Я все продумав. Він увірветься до тебе в хату, як грабіжник: із маскою на голові, з пістолетом...
– З пістолетом?
– Іграшка! І ти матимеш повне право його застрелити! Захищаючись!
– А чого б це він раптом надумався...
– То не твій клопіт. Я ж кажу, що все організую. Твоя справа – стояти за дверима з рушницею. І все! Він заходить – ти стріляєш. Потім викликаєш міліцію. Жінку тільки з хлопцем кудись відряди. Їм таке видиво ні до чого.
Сергій вийшов з-за столу, заходив кімнатою, підійшов до темного вікна. Давня обіцянка вибору не залишала. Згадав Шаманову халупу, його вузькі, мов лезо ножа, очі... Знову, як і тоді, Сергієві захотілося щезнути, випаруватись...
– Чорт, а раптом щось не складеться, якась дрібничка, котра все зіпсує? Врешті... може... може просто натовкти йому пику, га?
Василь схопився на ноги, притягнув товариша до себе:
– Ні, Серього. Натовкти ряху не вийде. Треба так, як я сказав. Та що це ти, брате? Тоді, в тому смердючому курнику, ти виглядав рішучішим!
Сергій відвернувся:
– Давай закуримо... – По нетривалій мовчанці зітхнув: – Добре Васю, я твій боржник...
– От і чудово! – Василь ураз наче звільнився від тягаря. Розправив плечі, всміхнувся. – І зволікати не будемо.
– Не будемо, – стиснув долоні Сергій. – У п’ятницю моя з малим піде до матері, там заночують...
– Отже робимо в п’ятницю. Будь напоготові: я приведу його пізно ввечері. А ти стріляй не вагаючись, щойно відчиняться двері. Я пущу його першим. – Василь хижо ошкірився: – Як бичка на забій! Варто було б сказати йому одне-двоє слів перед кінцем... та нічого, обійдеться!
