Настали важкі часи.
Тепличний комплекс закрили, як нерентабельний, а робітників звільнили. З часом мешканці навколишніх сіл порозтягували звідти, хто що міг, залишивши іржавіти під дощем лише похмурі кістяки колишніх теплиць, без скла, шиферу та облицювальної плитки, акуратно повиколупуваної зі стін підсобний приміщень.
Колгоспники перестали отримувати зарплату, пенсіонери перестали отримувати пенсію і скоро старенькі ПАЗики, перетворившись раптом на маршрутні таксі, повезли незвичних до лінощів селян, переважно жіночок, у Макарівку – до київської електрички. Там вони запихали до вагонів важезні клунки з картоплею, цибулею та іншою городиною й незрозуміло було, як вони тягтимуть усе це на собі в Києві, навіть озброєні новітнім видом транспорту – „кравчучками”.
Увечері ті ж таки ПАЗики привозили втомлених жіночок додому, де вони діставали зі спорожнілих валіз київську хлібину, якісь гостинці дітям і сяку-таку копійчину, котра дозволяла протриматися до наступної поїздки.
Селянки не скаржилися на долю – вони звикли до важкої праці. Жіночок лише дивувала й страхала незрозуміла затятість із якою воювала з ними на столичних пішоходах київська міліція. Певно стражі порядку вбачали в сільських тітках якусь таємничу загрозу безхмарному існуванню вразливих киян.
Ілько нікуди не їздив. Оце ще, тягатиме він торби! Старий обіцяв прилаштувати синка на тепленьке місце в райгаз, давно обіцяв – поки що не виходило, та Ілько терпляче чекав. Чекати було неважко. Він сидів удома, вірніше лежав, дивлячись телевізор, на канапі й лише вряди-годи підводився, щоб полагодити якусь із Тетяниних „кравчучок”. Та мало не щодня гасала на Київ – торгувала. І сім’ю мусила годувати й дитині на ліки гроші потрібні були немалі.
Леся хворіла. Ні з того ні з сього заходилася раптом плакати, заїкалась, прокидалася несподівано серед ночі й просила маму не вимикати світло. А найневтішнішим було те, що стан її з часом не поліпшувався, скоріше навпаки. Дівчинка стала погано вчитися, була неуважною на уроках. Лікарі прописували неймовірно дорогі ліки, радили їздити з дитиною в санаторії, але ніхто не брався порадити – де взяти на ті санаторії гроші?
Тетяна плакала, ховаючи від Ілька сльози. Тягала на Київ одразу по дві вщерть завантажені „кравчучки”, тримала на собі всю роботу, як жіночу, так і чоловічу, мовчки зносила Ількове неробство, а вкладаючись перетомлена спати, благала Господа, щоби бодай краплина її безрадісної праці лягла на рахунок Лесиного зцілення. Просити допомоги у Василя не наважувалась. Кілька разів, щоправда, той сам передавав невеличкі суми грошей і знайомі тоді переказували від нього крім грошей усього лише три слова: „Це для Лесі...”
Іноді Ількові таки набридало качатися на канапі й він ходив на риболовлю. Приємне чоловіче заняття. І не клопітне. Сидиш собі під вербою, милуєшся природою й думаєш про вічне.
Там і відшукав його якось Василь. Розгледівши, хто наближається до нього стежкою, ведучи в жилавих руках велосипеда, Ілько напружився – хтозна, що в тупака на умі. Втім Василь агресивним не виглядав. Присів стомлено поруч, скубнув травинку:
– Як там мала, чув – до диспансеру возили?
– Та возили, – остаточно заспокоївшись, махнув рукою Ілько. – Якийсь, як його в біса – реабілітаційний курс потрібен.
– І що?
– А що? Те все, знаєш, яке дороге?
– А ти так сиднем і сидиш! – крізь утому в Василевому голосі вчувався гнів.
– Сидиш... – засовався на колоді Ілько. – А куди потикнусь? Старий он обіцяв, та поки що...
– Дитина хворіє, а ти, гнида, гузно грієш на лежанці! – Василь метнув на співрозмовника вбивчий погляд. Ілько зацьковано роззирнувся. – Мав би втопити тебе, гада в оцій бовтанці, за те, що ти мені... Але дитина... Значить так: Я трохи підкину – скільки там самому тре, це перше, друге: маю „дружбу” й клієнтів досить є – дрова різати. Та самому важко – потрібен помічник. То давай запряжемося й сяку-таку копійчину закалимимо.
– Ну-у, – звів очі Ілько, – буду я дрюччя тягати!
Василь скреготнув зубами:
– Гнида... Та й тобі ж якась копійка перепаде. На пиво! Ну?
Ілько шкребнув потилицю: випрошувати в Тетяни на сигарети чи пляшку пива та щоразу вислуховувати її докори? Це справді набридло!
– Ну, якщо не дуже важко... бо в мене й спина...
– Завтра приходь на дев’яту, виправимо твою спину. Розібрав?
Ількові робота сподобалася. Не так уже й важко було, як побоювався, більшу частину заробітку дійсно віддавав Тетяні, але й для „заначки” завжди знаходилося місце за шкарпеткою.
Вряди-годи, порізавши черговому клієнтові дрова, Василь з Ільком заходили до чайної, чи то пак, до бару, Василь брав пляшку й вони довго сиділи тоді над нею в кутку, за найдальшим столиком.
– Ти глист, – дивлячись Ількові у вічі, казав якось захмелілий Василь. – Паразит! На біса ти псуєш атмосферу, який від тебе приварок?
– Та такий же ж, як і від тебе! – лінькувато огризався Ілько.
– От уяви, що тебе не стало, – гнув своєї Василь. – Був ти й нема. Хто від цього заплаче? Скажи, хто?
– Ой слухай, досить уже моралі! – скривився Ілько. – А то і ти, й вона... Знайшла вчора „заначку” – такий ґвалт здійняла! Покину її к бісу, пристану он до Оксани Козачучки. Люди переказували, що Оксана... А то життя вже немає в цієї... кривулі... Задовбала...
Розчервоніле Василеве обличчя зблідло.
– Як... покинеш?..
– А-а... – невиразно махнув рукою Ілько.
Наступної миті Василів кулак в’їхав прямісінько в рівненькі Ількові зуби. Той перекинувся навзнак, дражливо скреготнули об кахляну підлогу металеві ніжки його стільця.
За кілька днів Василь знову покликав Ілька різати дрова – той прийшов. Мовчки. Наче нічого й не сталося.
Якось у середині жовтня видався не по осінньому теплий день і сиділи вони з пляшкою не в чайній, а на лоні природи, біля ставочка, на тому самому місці, де вперше Василь запропонував Ількові роботу. Було вже добряче випито, коли Василь розпочав несподівану розмову:
– Тут такий базар... Бачив я давнього дружбана з-під Кагарлика... Коротше, є шанс відкусити гарний шматок!
– Шматок чого? – Ілько хрумав цибулину.
– Баксів! Доларів! Вловив?
Ілько перестав жувати.
– Що, дрова?
– Сам ти дрова! Бабки лежать готові! Їх треба тільки піти й узяти – мороки на вечір!
– Не розібрав, поясни нормально.
Василь запалив цигарку, задивився на срібне ставкове плесо.
– Є один багатенький Буратіно. Пішла чутка, що він продав свого „жигуля” й збирається брати іномарку. І сума відома. Буцімто дванадцять тисяч капусти нашинкував. Дванадцять, шурупаєш?
– Слухай, ти або перебрав, або перегрівся. Що, хочеш, щоб я на мокруху пішов?
– Ти вже, бачу, зробив мокруху в штанях! Слухай сюди, хлюпику: ніякого мокрого діла – я все продумав. Надягаємо на довбешки маски, беремо пістолет...
– Маєш пістолет?
– Не дзявкай. Маю... І вскакуємо до хати. З пістолем, у масках! Уявляєш картину? Та він і рідну матір віддасть, не те що бакси! Вимітаємо грошву і – прощавай! Покотимо велосипедами – ніякого гаму, ніяких слідів! Навар розкинемо по братському: скільки треба – дитині на лікування, решту – порівну, там вистачить! Та й підеш собі до Козачучки не як старець. То що?
– Ні! – Ілько був категоричним. – Я на таке не годен. Хтозна, як воно повернеться, а раптом той опиратиметься!
– Хто опиратиметься? Я те нещастя трохи знаю – таке ж, як і ти. Все життя за батьковою широкою спиною ховається. Кажу: це вірняк! Подумай – такий шанс буває раз у житті!
Ількові дуже кортіло отримати за один раз, без „напрягу” кілька тисяч доларів, але страх переважив:
– Ні, не хочу. Н-не можу!
– Слизняк!
На тому розмова, як і горілка в пляшці, закінчилась і вони розійшлися. Ілько відмовився від авантюри категорично, але Василь, схоже, відмовлятися не збирався й через деякий час знову повернувся до свого. Цього разу сиділи в чайній.
– Ну що, шмаркачу, не передумав?
– Я все сказав.
– Бачив дружбана, – вів своєї Василь, – все підтверджується – бабки є. Дванадцять куснів. Відомо навіть де лежать: у спальні під матрацом! Але треба ворушитися, поки той не купив тачку.
– Такі точні відомості…
– Кажу ж – дружбан – розвідка не дрімає! Колись, парубками ще, ганяли ми в те село до дівок. Залишилися зв’язки. І це ще не все: днями його жінка має їхати з дітьми до батьків – вона сама десь із західної. Той у хаті буде сам. Мізкуєш? Ніякого лементу! – Василь запитально дивився на Ілька.
– Ні. Я не хочу. Це якось... не для мене...
– Слухай сюди ти, глист морожений! Ти ж у курсі – мені ті гроші треба, мов козі телевізор! На півлітру я собі й пилкою зароблю! Це я задля Лесі надумав. Не хочеш так – давай інакше: мені нічого. Все, що залишиться від лікування – тобі. Там останеться стільки – втопишся в зелені! Дружбанові лише за наводку півтисячі відчахнеш, а то твоє. Що, згода?
Ілько вагався:
– А раптом нас побачить хтось на вулиці?
– Нема там ніякої вулиці! – нетерпеливився Василь. – Народжуй швидше й тоді я введу тебе в курс...
– Ну добре... – Ількові долоні вкрилися липким потом. – Згода!
– Оце інше діло! А то я гадав, що ти вже геть салом під боком у моєї колишньої заплив. І за що вони до тебе, слабака, липнуть? Тож слухай: у тебе спортивна шапочка є? Є. І в мене є. Треба повирізати в них дірки для очей. Закотив – шапка, як шапка, а опустив на мармизу – маска! Далі: вело маєш?
– Маю.
– Перевір. Змасти цепа, підкачай колеса. Приведи, словом, до ладу. Так... пістоля я вже зробив, – Василь задоволено посміхнувся, – сохне.
– Як сохне?
– Дурню! Ну звідки в мене візьметься пістолет? Вистругав із дерева. Пофарбував чорним, лаком покрив. Блищить, як воронована сталь! А ти боявся на мокре йти! – Василь реготнув. – Та ніхто ж і не збирається стріляти! Нащо!? Нам головне – шугонути. Тепер мотай на вус далі: хата стоїть окремо, біля річки, сусіди далеко, так що ніхто нас не побачить. А як і взирить хто випадково, то не пізнає – буде ж темно. Все розібрав?
– Все, – ковтнувши слину, буркнув Ілько.
– Завтра побачу дружбана. Уточню, як там і що. А ти будь готов – може прямо завтра дільце й прокрутимо. Або післязавтра. Чи мо’ Тетяна не пустить? – по змовницькому моргнув Василь.
– Пустить... – промимрив Ілько. Йому чомусь було зовсім не весело...
Вони сторожко підійшли до садиби й спинилися біля хвіртки. Василь дістав щось із-за пазухи, простягнув Ількові. В темряві іграшка дійсно виглядала, як справжня зброя.
– Несправедливо виходить, – зашепотів Василь, наблизивши своє обличчя до блідого Ількового. – Організував усе я, робитиму я, а бабки тобі. На, хоч пістолетом повимахуєш. – Ілько мовчки взяв. – Там у нього на дверях дзвоник. Натиснеш – пугача тримай напоготові. Щойно почуєш, як той відімкнув двері, зразу штовхай їх ногою та вскакуй до хати. А я ззаду!
Вони натягнули на обличчя маски й увійшли на подвір’я, тихенько піднялися на ґанок. Василь відступив убік, а Ілько став перед дверима й натиснув на кнопку дзвоника. Поруч з єдиним освітленим вікном засвітилося ще одне, але веранда залишилась темною. Потім Ілько почув, як клацнула на дверях засувка й, не чекаючи, поки господар відчинить, сам щосили штовхнув двері ногою і ступив через поріг...
3
За п’ятнадцять років і два місяці до того, як озброєний пістолетом Ілько переступив поріг неосвітленої веранди, начальник штабу N-ї військової частини скомандував „струнко!” і, підійшовши чеканним кроком до командира, доповів, що ввірений йому батальйон вишикувано для розводу.
Романтичні стосунки між комбатом і невиннокою буфетницею Зоєю залишалися таємницею хіба що для його дружини й солдати, коли бачили майора в особливо грайливому настрої, перешіптувалися: „Дала!” От і на сьогоднішньому розводі комбат аж сяяв, стоячи перед строєм і легенько похитуючись з носків на п’яти.
Привітавшись відповідним до настрою голосом, майор скомандував:
– Єфрейтор Зайченко!
– Я!
– Молодший сержант Дячук!
– Я!
– Вийти з шеренги!.. За самовільне залишення частини... За неодноразове самовільне залишення частини оголошую вам сім діб гауптвахти! Налі-во! У напрямку чергової автомашини кроко-ом руш! Поїдете синки в гарнізонну. Там вам мізки вправлять! – Комбат провів їх лагідним, мало не закоханим поглядом.
В тенті чергової виявилась діра й дорогою до Ваніно їм добряче дошкуляв холодний „сифон”. Сиділи зіщулившись, позводивши коміри шинелей.
– Хто продав, знаєш? – порушив мовчанку Василь.
– Шаймарданов, хто ж іще! – цвіркнув Сергій.
– Чемодан, салага! Геть чурки забуріли! Ну ось повернемося...
– А пам’ятаєш, як ми їх тоді, вперше?..
– Хм, – скривив посмішку Василь. – Головне, щоб вони пам’ятали!..
Щойно переведеного з учебки молодшого сержанта Дячука притисли тоді біля каптьорки двоє „фазанів” – узбеків.
– Ти ш-ш-о, гусь, забурів вобще! – сичав щуплявий, смаглий, як негр, Алік. – Брата мого, Шаймарданова, на очко кинув! Посилай своїх хахлів параші драять, поняв? А за брата січас получиш!
Вайлуватий Рузієв мовчки намотував на свого велетенського кулака ремінь.
Сергій зіщулився, шлунок обхопило спазмом, зацькованим поглядом вишукував помочі, та від кого? Рузієв замахнувся...
– Браток, звідки? – вигулькнув раптом наче з-під землі кремезний (але не смаглявий) солдатик.
– Україна! З Київщини! – вхопився Сергій за соломинку.
– Та ти шо! Земляк! Ану блідолиці, киш від зємєлі!
– Вали, Васька, поки тебе не чіпають! – процідив Алік.
Василь кинувся на Рузієва, Сергієві, який ледве відхилився від кулачиська, нічого не лишалося, як налетіти на хирлявого Аліка... Звісно, азіатам наспіла допомога, звісно землякам добряче дісталося, але й супротивники залишили тоді „поле бою” далеко не без втрат.
В роті азіати мали чисельну перевагу, втім, наразившись на запеклий опір, вузькоокі дещо втратили запал і хлопці, котрі швидко зробилися нерозлийвода, отримали певну свободу, права на яку втім знову й знову доводилося підтверджувати власними кулаками, зубами та відчайдушним блиском очей. Василь і перше не надто дозволяв будь-кому бути зверху – характер не той, а вже зійшовшись удвох земляки захищали себе, як могли. Не раз після відбою поверталися вони з туалетної кімнати, лагідно пестячи немалі „фінгали” під очима, але з такими ж відзнаками заходили в спальне приміщення і їхні супротивники. Мовчки зиркаючи одні на одних, лягали вони тоді спати, а казарма насторожено чекала – чи не матиме бійка продовження.
