У Києві майже вечоріло. На дворі падав дрібний дощ, що шепотів по мертвих листочках, які ледь-ледь трималися на оголених деревах, що потроху віддавались зимовому сну. Я йшов не поспішаючи, вслухався в шепіт природи, який цього року, мабуть, буде останнім. Завтра випаде сніг, казав дядько Микола, що веде погоду по телевізору. Я нахилився, щоб торкнутися мокрого листя, яке було повсюди під ногами. Кожна складочка - морщинка нагадувала про тепле літо. Мені так його захотілося, що я на мить заплющивши очі, і відчув як по жилах каштанового листочка запульсувало життя, позаду заспівали весняні пташки, а десь здаля доносилось зозулине ку-ку. Повернутись в реальність мене змусило авто, що пролетіло зовсім поряд на шаленій швидкості. Я вмить розплющив очі та зирнув на молодий місяць, який з-поміж хмар шукав собі дорогу.
Дощик потроху вщухав, невдовзі зовсім перестав змочувати землю. Прохолодний вітер почав долати свою дистанцію з півночі на південь. Мені якось не вірилось, що вже завтра буде біло, що вже завтра буксуватимуть авто на молодому сніжку і тулитимуться до стріхи синички. Так не хотілося вірити тому дядькові Миколі, який іноді помилявся зі своїми прогнозами, але цього разу він, мабуть, сказав правду і за одну ніч природа змінить своє золоте вбрання.
Здавалося, що там, за високими будинками міста, хтось почав палити сміття, бо здаля сильно зачорніло. Е ні, то вітер жене сердиті хмари, які невдовзі почнуть скидати білі та пухнасті сніжинки. Треба йти подумалось мені, бо холод почав добиратись до ніг. Мені ще так хотілося побути на дворі, але вже майже ніч. Як іти з пустими руками, хоч трохи листя назбираю, щоб на добру згадку були про золоту та теплу осінь.
Було вже темно. Я світив телефоном, щоб знайти хоч трохи не гнилого листя. І тут в маленькій насипаній купці почувся писк. «Це ховаючись пищать миші, мабуть, відчувають, що скоро буде зима» – подумалось мені. Я пішов далі, назбиравши ще трохи осінніх трофеїв, рушив додому, але з першими кроками серце стиснулося, наче відчуло щось недобре. З його биттям чувся невідомий біль. Зупинившись я присів, щоб притиснути змучене серце. А воно крізь сльози наче промовило: «Ти навіть не подивився, хто там плакав». Мені стало не пособі, якийсь сором опанував мою душу. В ту ж мить я повернув назад, щоб знайти ту купку листя і переконати себе та своє серце, що то були миші.
Вже було дуже темно, ноги стали не мої. Година пошуків виявилася марною. Сил шукати більше нема. Змерз зовсім. Але серце спокою не давало. Я сказав вголос йому: «ще десять хвилин пошукаю і точно піду, бо інакше просто замерзну!» Шукав хвилин зо п’ять, телефон розрядився. Пару разів пропікав і заснув. Що ж, надію втрачено. Я став і думаю: що робити далі? В ту секунду тиші позаду мене пролунав ще один писк. Я тихо обернувся пішовши на звук. Але було так темно, що побачити щось було не реально, навіть ту купу. Померзлими руками навпомацки перебирав мокре листя, ще один писк пролунав, зовсім близько… В ту мить з-під хмар виглянув місяць. Нарешті, я побачив її. Розгріб легенько листя, а там троє сліпих кошенят. Двоє були вже холодними, а інше ледь дихало. Серце так зраділо, що є ще життя. І саме почало якось несамовито битись в декілька разів швидше, несучи по тілу гарячі потоки крові. Пара секунд - і тіло зігрілось.
Хтось їх просто викинув, як непотріб, без жодного жалю, без сліз і болю. Тварина такого ніколи не зробить, а от людина, якщо викидає своїх, то про чужих що казати, от так, просто викинули їх, щоб сліпі померли від голоду і холоду. Як же так можна, як можна?.. Тварини не винні.
Моє лице обпікали сльози. Але ними горю не поможеш. Оте, що ще жило, взяв до кишені. Двох мертвих загорнув в те листя, вони ж бо заснули навіки холодним сном. А це візьму, не дам йому померти, може врятую, може… В ту хвилину місяць сховався за хмари, здавалось, що, навіть природа вболівала за це маленьке життя.
По дорозі додому, подихом зігрівав півживе котеня, яке вже не пищало, тільки ледь-ледь відкривало рота, з останніх сил кликало матір на допомогу. Дорога здавалася такою довгою, холодний вітер морозив обличчя, поодинокий сніг почав кружляти на землю. Доніс.
Ми з дружиною по черзі його зігрівали, воно ж то дихало, то ні… З піпетки давали тепленьке молочко, але змучене кошеня відмовлялося їсти. Після півночі струджені та виснажені, ми обоє заснули. Котенятко ж поклали біля батареї, огорнувши в теплий комір жінчиного пальта.
Ранок. Надворі біло-біло, сніг кружляє у веселому танку. Микола не збрехав: прийшла справжня зима Котенятко мовчало, померло, мабуть... Зі страхом глянувши в комірець, ми побачили, чи не найкращу картину. Рудий шматочок хутра масажував маленькими лапками комір, шукаючи мамину соску.
***
Наближався Новий рік, рудий подарунок осені вже досить виріс і вперше захотів вийти надвір. А там якраз мела весела хурделиця, що витворяла чудовий танок зі сніжинками. Рудий спочатку боявся виходити, але потім все частіше покидав дім щоб трохи погратися з веселою зимою. Невдовзі вже стрибав та грався зі снігом, хапаючи ротом літаючі пушинки. Наступного дня його було не втримати в хаті весь час втікав на подвір’я. Забіжить, погріється і знов повертається до гри. Бувало, як замерзне сильно, то зайде до хати, вмоститься на підвіконні та спостерігає, що твориться за вікном. А як вітер сильно залютує, жбурляючи сніжинками в вікно, Рудий одразу їх хапає на протилежному боці шибки.
Новий рік, в кожній родині свято. Ось-ось годинник дванадцяту проб’є. По телевізору передають концерт. Здається, свято буде вдалим. Руденькому вже набридло телебачення. Вперше вночі йому захотілося надвір, де було так місячно, ще й морозець пощипував. В ту мить вдарили бурхливі салюти. Рудий злякався та втік. Довго його не було, лише о третій годині ночі ми вдалися до пошуків кота. Шукали майже до ранку та все марно. Налякане кошеня кудись пропало, мабуть, вибігло на вулицю, а там швидко їздять авто…
Замерзлі та виснажені пошуками, лише над ранок лягли спати. Недовго довелось відпочивати. Сильний кашель дружини підняв мене на ноги. Вона застудилась. Кашель ні на мить не вщухав, головний біль та висока температура нічого кращого не передрікали . Чай з медом ефекту не давав. Не залишалось нічого, як викликати швидку, бо температура перестрибнула позначку сорок.
Вже три дні дружина в лікарні, їй стало краще, але не набагато. Висока температура продовжувала атакувати її організм. Лікарі припускали двохстороннє запалення легень, яке так просто не пройде, адже ускладнень не оминути. Два тижні, щонайменше її домом стане палата.
Так хотілося знайти те кошеня і добре відшмагати, адже саме із-за нього кохана потрапила на лікарняне ліжко. Разом з тим, тварина не винна, що хтось так бурхливо святкував Новий рік.
Я Сидів у чотирьох стінах, а в голові кружляли тривожні думки. Як це так сталося в одну мить я втратив дружину, тепер вона в лікарні проведе Різдвяні свята. Хто зварить кутю, хто стіл накриє на Свят вечір? Невже я колядуватиму сам?.. Чоловічі очі топилися у соляній воді.
Щось не сиділося на місці. Я взяв куртку й теплі рукавички, пішов блукати освітленими вулицями столиці. Надворі було холодно і пролітав поодинокий сніжок. Майже в кожній шибці весело мерехтіли новорічні ялинки. Люди продовжували святкувати. Лиш я один ходив, бо не було куди піти, хіба, що в лікарню, але вона вночі зачинена. На серці щось нещадно пекло.
Повертаючись додому, на годиннику була майже одинадцята. Зайшовши у двір, бачу біля дверей наше руде кошеня. Хотів на нього накричати й стусанів добрячих дати, але лють кудись зникла, коли згадав, як кохана любить цього рудуватого бешкетника.
Відкривши двері, я зайшов до хати, а кіт не йде. От думаю, пан, хоче дістати особисте запрошення. Коли підхожу до нього ближче, а він увесь обдертий, кров заплямувала його шерсть, передня лапка набрякла. Я заніс поранену тваринку до хати. Руки трусились, не знав, що робити. Біда на біді. Відшукав перекис водню й обробив рану на спині. На переламану лапку наклав шину з паличок від морозива. Рудий терпів все мужньо, навіть лизав мені руку. «Хто ж тебе так, попоров?», - тихенько до нього шепотів. Не серці якось стало тепліше, адже кіт повернувся додому.
Ранок. Надворі потеплішало. Зима проливала сльози зі стріх будинків. Кіт, як завжди, зранку встав, але тепер не біг, а пострибав на трьох лапках до улюбленої миски. Зготувавши сніданок, я одразу помчав до лікарні. Дружина виглядала ще кволою.
- Кохана, як ти?
- Вже краще, але ще все болить…
- На, ось бери поїж, ще тепленьке!
- Дуже дякую, а ти кота знайшов?
- М… Так, знайшов учора.
- І як він? З ним все добре?
- Так, добре…
- Не бреши мені, я бачу, що ти приховуєш щось. Ти ж знаєш, що не вмієш брехати, то чому так робиш? Я все бачу…
- Та… Одне слово, собаки його трохи покусали, а загалом живий і здоровий. Вже вранці їсти просив.
- Кажи до кінця.
- Ну добре, я скажу, тільки ти не хвилюйся. В нього передня лапка переламана, але я думаю це не дуже серйозно. Він молодий, зростеться, я шину наклав.
- Шина це добре. Але я хочу бачити його, принеси сюди Рудого.
- Це вже занадто, принести кота в лікарню. Ти хочеш, щоб нас з тріском звідси виперли?
- Не кричи, будь ласка, в мене й так голова розколюється.
- Що хочеш роби і що хочеш кажи, але не бути тут коту. Через нього ти сюди потрапила, а зараз ще його сюди принести. Тобі це не нагадує безглуздя? От вилікуєшся і побачиш його вдома. І більше ніяких котів у лікарні. Все, на цьому крапка. Прийду увечері. А ти видужуй і не думай про всілякі нісенітниці. Ти ж знаєш, що я тебе дуже кохаю і хочу для тебе тільки найкращого…
- Знаю. Я тебе також. Приходь, я чекатиму тебе.
- Я прийду, але так шкода, що через цю застуду у нас не буде справжнього Різдва.
- Нічого не поробиш, коли так. Відсвяткуємо наступного року.
- Еге ж…
Ввечері, коли я готував сумку з їжею для дружини, кіт крутився біля мене. «Мабуть, пахне смачненьким» - подумалось мені. Склав усе, обкутавши в рушники, щоб не захололо, бо на вулиці знову мороз.
В лікарні тепло й тихо на свята, майже всіх відпустили додому, зосталися лише з ускладненнями. Шкода, що дружина в палаті одна, а ночувати біля неї чомусь не дозволяють.
- Привіт. Як ти?
- Вже краще.
Тільки розстібаю сумку, а звідти виглядає морда кота.
- Звідки ти тут взявся, от халепа – це не кіт, а ходяча біда, колись я його точно приб’ю.
- Коханий, не сердься, дай його мені.
- На, бери, але як хтось побачить, нам обом буде непереливки.
- Не обом, а трьом.
- Ти ще собі й жартуєш. Я щось ніяк не збагну, як він туди потрапив? Дивно, але я навіть не помітив, коли саме.
Як дружина взяла його до себе, він одразу почав масажувати її лапками найбільше шию та груди, муркочучи собі тихенько. Навіть переламаною ніжкою потроху прикладав, щоб не збиватися з ритму.
- Раніше він такого ніколи не робив, а зараз, що на нього найшло? Мабуть, пережиті ним події далися взнаки. Від його масажу мені стає легше, ще трохи й лоскотно, але я починаю дихати на повні груди.
- Перестань, скажи, що це кіт чарівник. Бути такого не може.
- Не хочеш, не вір, але бачиш я й кашляти перестала…
- Це тому, що попила гарячий чай із медом.
- Мабуть, але якась чудодійна сила у цього кота таки є.
- Все, нам з котом пора, поки хтось не побачив.
- До завтра.
Вранці я знову пішов провідати дружину. Та на моє превелике здивування її у палаті не було.
- Ви жінку шукаєте, яка тут лежала, – обізвалась санітарка
- Так.
- Її вже тут немає. Вона біля реанімації…
- В реанімації? Що трапилось?
- Я миттю помчав до кабінету, де висіла табличка «реанімація». За ті секунди бозна, що коїлося в мене в серці. Добіг. Відчинивши двері, і знову пуста палата.
«Нічого не збагну, невже…», – схвилювали серце переполохані думки.
- Ти мене шукаєш? Я тут…
- Ти… Кохана… Я вже думав бозна що. Санітарка сказала, що ти в реанімації.
- Ні, вона такого не могла сказати. Можливо казала, що біля реанімації, а ти не розчув.
- Можливо, а ти, що тут робиш, чому не в ліжкові, ти ж хвора?
- Уже ні.
- Як це ні, лікарі казали, що це надовго.
- Що з того, що казали, а зараз кажуть інше…
- Як інше?..
- Почекай, зараз все сам почуєш. Лікар ось-ось прийде. А от і він.
- Ну, що голубки, мабуть Різдво ви святкуватимете вдома. Я сам не розумію, але це факт. Вчора ваша дружина була ще хворою і такою мала залишатися ще принаймні тиждень, а тут якесь диво сталося: легені чисті, температури нема, кашель зник безслідно. Результат бачите самі.
- Хіба таке може бути? – вперто запитую.
- Я не знаю чи може, але факти – річ уперта. У мене такий випадок вперше.
- Це, мабуть, терапія кота? – припустила дружина.
- Кота? Якого ще кота?
- Ні, не кота, вам почулось лікарю це, мабуть, Різдвяні чудеса, - сказав я.
Вечоріло. Наближався Святий вечір, а ми удвох поспішали додому щоб втрьох зустріти Різдво.
- Ось бачиш, я тобі казала, що то диво кіт, а ти не вірив.
- Еге ж… Може й справді той кіт чарівний, але поїсти любить, як звичайний, то давай купимо йому щось смачненьке.
