Перегортала сторінки підручника з англійської мови і мені пригадалося, як на уроці ми з учнями обговорювали проблему, порушену Реєм Бредбері в одному з його творів. Йшлося про непривабливий світ 2131 року. Герой його оповідання кожного вечора прогулюється вечірнім містом і за десять років прогулянок, пройшовши тисячі миль, ще ні разу не зустрів жодної людини. Жодної за весь час! Темні будинки, довга мовчазна вулиця, що так схожа на безлюдну холодну рівнину, і лише мляве світло пробивається крізь скло темних вікон. Це світло від телеекранів, а перед ними - безбарвні і невиразні обличчя тих, що постійно, день у день, сидять перед телевізором і вже не відчувають ніяких емоцій. Вони поринули у той несправжній світ. І ніхто не розуміє романтичного настрою героя, який сприймає красу справжнього світу, вдихає справжнє кришталево-чисте морозне повітря, насолоджується запахом справжнього опалого листя.
Ми довго говорили, висловлювали різні судження стосовно телебачення, свої “за” і “проти”. Ще зовсім недавно, якщо подивитися на це з погляду вічності, все те було дуже актуальним. Дійсно, телебачення заполонило тоді вільний час багатьох людей. Але все колись буває вперше.
***
На нашій вулиці з’явився перший телевізор. Це був звичайний чорно-білий телевізор, з невеликим екраном, звичайно ж, без дистанційного управління, але він миттєво і безповоротно змінив життя на нашому кутку. Тепер вечорами в дитячій кімнаті моїх старших друзів, бо саме там стояв телевізор, було багатолюдно. Уся їхня сім’я – Валера і Люда, їхні батьки та бабуся, близькі друзі, батьки друзів, сусіди наповнювали невеличку кімнату і проводили вечори біля “блакитного вогника”. Тут ще доречно не пропустити і сказати одну маленьку дрібничку. Річ у тім, що найчастіше телевізор або показував, або транслював звук. Треба було приловчитися і так повернути антену на даху будинку, щоб домогтися оптимального варіанту у роботі цього дива цивілізації. Ця відповідальна місія була покладена на господаря родини, батька моїх друзів. Залежно від того, був звук чи зображення, його дружина і теща голосно вигукували, щоб було чутно аж на даху: “На Білопілля! На Білопілля поверни!” Він у свою чергу гукав із даху: “ Ну? Як там?! Видно?!”
- Видно! Тільки звуку нема! Ану, на Київ поверни!
Він повертав антену “на Київ”.
- Ну! Як тепер?! – кричав господар із даху будинку.
- Знову не видно! А звук є! Є звук!
- Є звук?! – перепитував господар.
- Є, є! Чуть гарно! А поверни трохи на Білопілля!
Він знову крутив антену. Це тривало довго, аж поки господарю не посилали втішний сигнал:
- О! О! Хай так! І видно і чуть! Хай! Злазь!
Він нарешті злазив із даху і заходив у будинок. Не сідав, а дивився стоячи на порозі кімнати. Проходило кілька хвилин, і знову або пропадав звук, або тоскно світився блакитний, без картинки екран. Тоді господар так дивився на телевізор, ніби хотів спопелити його своїм поглядом раз і назавжди. Його губи сильно напружувалися і збиралися в тоненьку смужечку. Він починав якось люто ними ворушити, щось говорив сам собі чи, може, телевізору, але беззвучно. Мені завжди було цікаво, що ж він так ото пристрасно вимовляє, та я не розуміла. Проте його дружина і теща, мабуть, таки здогадувалися, що саме він каже, бо збентежено і ніби аж перелякано зиркали на нього, а потім очима вказавши на нас, дітей, застережливо шепотіли:“ Діти!”.
І знову все повторювалося. Ми сиділи і “дивилися” телевізор, а дорослі вигукували: “На Білопілля! На Київ! На Білопілля! На Київ!”. Так продовжувалося до тих пір, доки не закінчувався показ програми. Здається, канал тоді був лише один. Усі розходилися по домівках.
Телевізор згуртував навколо себе багато людей. Дорослі спілкувалися про щось своє. Діти – про своє.
Одного разу я помітила, як доросліші за мене друзі Валери і Люди шепочуться і щось тихцем розглядають. По телевізору, пам’ятаю, тоді ішов фільм “Приключения Кроша”. Звук був, але нічого не було видно. Виявилось, діти розглядали якийсь журнал. Я дуже любила читати і, звісно, мені було цікаво дізнатися, що там написано. Але як тільки я засовувала свою голову поміж рук і голів тих, що читали, мене знову і знову відштовхували. І робили це, як я помітила, зумисне. Коли ж я дуже вперто почала пробиратися до журналу, мене в черговий раз відштовхнули і сказали, що я ще мала таке читати. Але я помітила назву статті. Великими чорними літерами було написано: “Криминальный аборт”. Що то таке - не зрозуміла. Проте та утаємниченість, з якою хлопчики і дівчатка розглядали журнал, а крім того, ще й те, що я буцімто була занадто малою, щоб таке читати, зробили своє діло – слова міцно закарбувалися у моїй пам’яті і тепер мені конче треба було дізнатися, що все те означало.
Не знаю, чому я не запитала про це у мами, але згодом ситуацію прояснила моя подруга, яка була на рік старша за мене. Вона сказала, що це така операція, але я неправильно вимовляю її назву. Треба казати “оборот”, а не “аборт”. А роблять цю операцію, щоб видалити з організму людини темну пляму. Її просто так не видно, тільки під рентгеном, але вона дуже небезпечна. А з’являється пляма тоді, коли дівчина поцілується з хлопцем, і не просто там як, а саме в губи. Тож ні в якому разі цього робити не можна.
Те, що це було негарно, всі ми знали. Іноді коли на дитячому сеансі у клубі демонструвався фільм для дорослих, і там цілувалися, то кіномеханік закривав кашкетом віконце в апаратній, і тоді в залі здіймався страшенний лемент – свистіли, стукали ногами й пищали. Контролер підбігав до тих, які найголосніше шуміли, погрожував пальцем, знервовано і з притиском говорив: “Ич який! Ич який!” Його ніхто не боявся, всі вже наперед знали, що він буде казати, і завжди сміялися. Мені було його шкода. Іноді він ще не встигав сказати оте своє “ич який”, як хтось тоненько проговорював це за його спиною. Він різко повертався, але всі сиділи з невинними обличчями. Бувало, що в зал виходив сам кіномеханік. Він був невисокий, але дуже владний чоловік. У нього були пронизливі очі і гострий з горбинкою ніс. Кіномеханік рішуче заходив до залу, нічого не говорив, але відразу ж наступала мертва тиша. Він підходив до одного з бешкетників, мовчки брав його за шкірки і мовчки виводив на вулицю.
Те, що мені розповіла подруга, звучало дуже переконливо, але все-таки я ще трішки посперечалася щодо назви – я ж точно бачила, що там було написане. Але подруга сказала, що вимовляється саме так, як сказала вона. А потім ще назвали тих дорослих, кому вже робили таку операцію. Виявляється, що вони теж цілувалися. Вона підслухала, коли в сусідній кімнаті про це розмовляла зі своїми подругами її старша сестра.
У газеті “Известия” друкувалися програми радіо- і телепередач. Одного разу я прочитала, що по телебаченню буде транслюватися концерт Адріано Челентано. Я чула його виступ по радіо і мені неймовірно сподобалося, як він співає. Тепер випала нагода побачити його по телевізору. Я не стала чекати вечора, коли всі збиралися у будинку моїх друзів, а поспішила до них сама, без бабусі.
Коли я зайшла, Валера саме вчив уроки. Було трішки незручно, але я все-таки сказала, що дуже хочу подивитися концерт Адріано Челентано. Він сказав: “Будь ласка” і поставив перед телевізором стілець. Розпочався концерт. Учити уроки телевізор не заважав - звуку не було. Я сиділа й дивилася, як Челентано відкриває і закриває рота. А ще він танцював і дуже красиво рухався. Я була в захопленні. Співак і здогадатися не міг, що десь далеко-далеко, в українському селі у нього з’явилася дуже маленька, дуже палка шанувальниця. Концерт тривав довго, але я сиділа і, не відриваючись, дивилася на свого тепер кумира.
Багато років віддаляє мене від того часу. Ми вже всі тепер давно не діти, а, як не прикро, зовсім навпаки.
Тепер уже нікого не здивуєш ані телевізором, ані мобільним телефоном, ані супутниковою антеною чи якимось іншим витвором людського розуму. Все те, що дала світу цивілізація, робить наше життя комфортнішим і зручнішим. Але ж… Але ж!
