В грубці лунко тріснуло палаюче поліно і, через розчинені дверцята, на підлогу червоною жабкою виплигнула розпечена жарина. Баба Фрося, не встаючи із ослона, нахилилася, підняла зашкарублими пальцями осколок розжареного вогню. Жар не пече пальців, тільки шкварчить на загрубілій шкірі. Баба ще хвильку дивиться на червоний вуглик і кидає його назад до груби.
- Ви б дверцята зачинили, а то заснете біля вогню і спалите хату.
- Не турбуйся, Степане, я трохи тут посиджу біля тепла. Дякую, що дров приніс, а то я сама не здужаю. Візьми, там на столі душник.
Чоловік підійшов до столу, налив собі із зеленої пляшки повний гранчак горілки і випив залпом. Вхопив зі столу поморщений, як лице в старої господині, солоний огірок і рушив до дверей. Коли виходив, то вимовив уже із порогу:
- Ви, той, коли що тре… стукайте по тазику. Я його тут, в сінях повісив.
- Дякую, сусіде! – двері рипнули, залишаючи бабу Фросю на самоті з вогнем.
Стара знову втупила відсторонений погляд у грубу. А там, зголоднілі язики полум’я радо плигали і лизали березові дрова, що шипіли наче змії, не піддаючись зажерливому вогню. У цьому нерівному двобої вогонь виходив тріумфатором; і за мить уже танцював переможний танок на розчервонілих головешках. І від цього шаленого танку, в лице старій пахкотіло жаром, а на стінах хижі похитувалися, в такт вогню, химерні тіні.
Баба Фрося втомлено дивиться через трикутники запалих очей на цю виставу вогню і тіней і поволі засинає.
***
- Мамо, мамо, а до Дусі сьогодні приходив Святий Миколай! – розпашіла від морозу в хату вбігає обв’язана хусткою навхрест Фрося. – Він під подушку їй поклав пряника. А я й забула під свою глянути, може…
Вона спиняється на півслові. Маленькі оченята здивовано дивляться на чужих людей, які тупцяються по кімнаті. Старі баби в чорному сидять попід вікнами, смердить горілим воском і свічками. А посеред кімнати, на ослонах, в якомусь чорному ящику лежить її тато… Але який же то тато - це ж якийсь чужий, зовсім чужий дядько. Він блідий, майже синій, із діркою на скроні, із кров’ю, що запеклася у волоссі; ніс білий і неймовірно загострений, ніби дзьоб у якогось жахливого хижого птаха. Це не її батько. Тато в неї красивий, живий і теплий, а в цього руки холодні, ніби бурульки. Дівчинка шукає очима маму, а та схилилася над чорним ящиком і вже не плаче, а тільки схлипує. Всі довкола, побачивши Фросю, починають голосити. Якась стара бабця підводить дівчинку і заставляє поцілувати холодне, як лід чоло. Вона навіть сердиться, для чого їй цілувати цього чужого мертвого дядька. Тато обіцяв їй, обіцяв поставити ялинку, обіцяв, що цьогоріч до неї обов’язково прийде Святий Миколай. А потім кудись зник, зник надовго… І ось принесли якогось холодного, блідого дядька і кажуть, що то … Ні вона не хоче вірити цим тіткам, невже вони всі не бачать?..
Дівчинка йде до мами. Та мовчить і тільки плаче. Фрося теж плаче, бо їй шкода мами. Вона гладить маму і каже, що її обдурили, що цей тато – то зовсім не тато…А мама, тільки плаче гучніше.
Фрося йде в сусідню кімнату, сідає біля вікна і дивиться, як на сніг осідають сутінки. Раптом, під вікном заскрипів сніг і хтось ніби ворухнув тінню.
«То, певно, Миколай! Він прийшов, не побоявся тих чужих людей і того холодного чоловіка в труні. Зараз він всім розповість, що тато її живий». – Фрося вскакує в чиїсь великі валянки, накидає теплу хустку і швиденько надвір. Ніхто і не помітив, як дівчинка вислизнула. Вона хутко побігла кругом хати, під вікно.
«Так, це Святий Миколай, он скільки слідів натупав.» - Фрося заглянула за ріг будинку. І, тут її схватили дужі руки. Дівчинка відсахнулася, набрала повні легені повітря, щоб закричати, та рука в рукавиці легенько затулила їй рота.
- Фросю, не кричи, то я! – Їй відлягло – це Тиміш. Хотілося вигукнути: Тиміш, Тиміш приїхав! Позвати маму, та Тимошева велика рукавиця притиснула дівчинці губи.
- Там… там, всі кажуть, що то тато…
- Я все бачив, - відпустив він рукавицю.
- Ходи скажеш всім їм, що то не тато…- Тиміш вперся спиною в стіну і витер сльозу. Фрося ще ніколи в житті не бачила, щоб її старший брат плакав.
- Ходи ж до хати, мама зрадіє!
- Не можу. Якщо хтось мене тут побачить, то вас із мамою зразу ж вивезуть.
- Вивезуть, куди вивезуть? Може туди, де живе Святий Миколай?
Тиміш, крізь сльози посміхнувся, присів і торкнувся рукою її маленького задертого догори носика.
- А знаєш, я його зустрів. Він вибачався, що не зайшов – мав стільки справ, а ось це він передав тобі. – Тиміш порився в кишені кожуха і дістав звідти маленького вузлика. Він розгорнув його – в хустинці лежав твердий, як камінець, шматок цукру.
- Це тобі, а черевички такі, як в царівни, обіцяв наступного року, із самої Німеччини привезти.
- А як ти знаєш, що із Німеччини? Він що там живе? – Фрося взяла подарунок і замотала назад у хусточку.
- Можливо, що і там. Я просто мушу туди їхати, але скоро вернуся.
- Як добре. Я зараз все розповім мамі.
- Ні, мала! Давай домовимося, що то наша таємниця. Ти нікому не розповіси, що мене бачила, навіть мамі. А то Святий Миколай розгнівається і не принесе більше тобі подарунків. Гаразд?
Фрося ствердно похитала головою.
- А тепер мені пора. Не так я думав попрощатися, не так… вони заплатять, за все заплатять … - він взяв на руки Фросю, притиснув до себе, поцілував і вона відчула личком його неголену, змокрілу від сльози щоку. – Фросю, ти тільки чекай і Святий Миколай обов’язково до тебе прийде. І поцілуй від мене маму, тільки нишком. – Тиміш опустив дівчинку на ноги відвернувся, щоб не показати сльозу, що знову бриніла в очах, закинув на плече зброю і, перестрибнувши через тин, зник за городами.
І Фрося чекала. Того літа в селі з’явилися чужі дядьки на дивних машинах і в шапках схожих на мамині каструльки. Вони тріскотіли селом тими машинеріями, здіймаючи хмари куряви, а Фрося із Дусею залізли на тин і дивилися на те незвичне для села дійство, поки тітка Глаша не прогнала їх.
- Ідіть, додому негайно! Чи не бачите, німчура пре ?
А перед тим, як з’явилися ті дядьки в сірому, здоровенний схожий на шуляка залізний птах скинув бомбу за селом. Вона дуже сильно бухнула, аж у кімнаті тріснула шиба. Потім вони з Дусею бігали дивитися на ту ямку, із якої ще парувала земля. Потім приходив Тиміш, влетів як вітер і знову зник надовго.
Так не зогледілися вони з мамою, аж прийшла зима. А на Святого Миколая Фрося була щаслива, у неї під подушкою лежали чудові чобітки і листівка від самого… Правда, чобітки були на кілька розмірів більші, та це зовсім не засмучувало Фросю.
Таки Тиміш зустрівся із Святим Миколаєм, не обдурив її.
***
Десь із сусідньої кімнати заграла музика, якась набридлива - штучна. Баба Фрося розплющила очі. Ноги геть затерпли на ослоні і не слухали стареньку. Наледве звелася спираючись на палку. В грубці догорало. Крехтячи взяла кілька полінець, вкинула на ледь жевріючі вуглики. В другій кімнаті знову заграло.
Це ж мобілка, - врешті дійшло до баби Фросі. Вона почвалала до ліжка. Довго намацувала зашкарублим пальцем зелену кнопку, приклала до вуха.
- Мамо! Чого ви так мене лякаєте? Вже два дні дзвоню, а ви слухавки не берете.
- Може й не чула, а, мо, де і була? Чого ти так стривожилася? Все одно раз помру, два рази ховати не будеш – пожартувала і зразу відчула, що вийшло незграбно.
Дочка сказала, що вони вже в дорозі і будуть за годину. Стара зразу ніби помолоділа, ніби додалося їй сили. Заклопоталася, почовгала калошами до плити, поставила банячок із бараболею. Її Люда любить гарячу, в мундирах. Подерлася на піч, яке там подерлася – ледь вилізла на ліжко, а вже звідти палицею дістала клунок. Треба підсушити зернята – гостинець для правнуків. Та баба Фрося добре знає, які там зернята – онуки хочуть грошей. З-під килима дістала хусточку перев’язану навхрест, взяла звідти кілька папірців і зав’язала назад тугенько – то на смерть.
Невстигла й вода закипіти у банячку із бульбою, як хату наповнив дитячий лемент. Баба Фрося тільки вдоволено посміхалася, цілуючи правнуків.
- Бабуню, бабуню, звідки в грубці вогники плигають і де береться в звичайних полінцях світло? – найменша - її улюблена. Гафійка, то просто її копія. Фрося пестить її голівку.
- То сонечко, доню. Гріло воно, гріло полінця цілісінький рік. Наповнювало їх теплом і світлом, а тепер вони гріють нас; в тих дрівцях частинка сонця.
- Бабуню, бабунь, - шарпає її старший, Дмитрик, - покажи, як працює цей верстат? – тягне її за руку до дерев’яної прядки.
Баба Фрося піднімається і йде щоб показати правнуку як вертиться дерев’яне колесо, повертається до вікна і не вірить своїм очам. Там за шибою, припавши до скла стоїть дід в червоному каптурі, лиця, майже, не видно тільки біла, кучерява борода.
- Тату, тату, там Святий Миколай! – вигукують діти. Вони вже біжать до дверей, а баба Фрося стоїть із вовною в руках, посеред кімнати. Зять відкриває двері й до хати заходить… він - справжній Святий Миколай. З торбиною, в довгому кожусі, точнісінько такий, як із листівки, котру знайшла тоді Фрося під подушкою, разом із чобітками.
- Святий Миколаю, я хочу приставку до компа…
- Миколаю, я хочу ляльку, що розмовляє…
Баба Фрося всілася на ліжку і зачудовано роздивляється казкове дійство. Невже, невже він не обминув її дім, після стількох років – більше, за всі свої довгі роки, вона нічого не знаходила під подушкою. Невже вона заслужила побачити його, справжнього. А може то сон і все то їй сниться, чи?…
Дід підходить до ліжка, на якому тихо посміхаючись сидить Фрося.
- А, ви, бабцю, що б хотіли від Святого Миколая? – Бабця здригнулася, ніби прокинулася від сну. Щоки враз порожевіли.
- А що вже мені просити? Руки, ноги крутить, голова морочиться, нічого вже не здужаю, навіть дров наносити… хіба, дай мені ще сили себе опорати …
- Ну, мамо! Кому хочеться слухати про ваші болячки. Хіба ж таке просять? – дочка скидає приставну бороду і блаженна посмішка сходить із лиця баби Фросі. – Проси тапочки, ми тобі тапочки купили.
- Баба Фрося вже не чує цих слів. Де й взялися сльози в запалих очах, здається вже давно висохли, а вони течуть струмками по вкритому зморшками лицю.
- Мамо, мамочко, чого ти? Може ти, щось інше хотіла, ми тобі купимо.
А Фрося плаче, відвернулася до стіни і плаче, витираючи очі кінчиками хустки. Губи її тремтять.
- То це не був святий Миколай?... Навіщо, навіщо ти так доню?
