Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2501
Творів: 45172
Рецензій: 88354

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Білий новорічний заєць (на конкурс )

© Галина Михайловська, 13-01-2011
- Хай ніхто мене не чіпає, - вперто твердила подумки Ганна. - Не дзвонить, не поздоровляє… Подуріли з цим Новим роком… Отак і буду сидіти - на дивані, в куточку -  тихо, тихо, ковдрою накриюсь, очі заплющу… мене немає … нічого мені не треба…
Чорний квадрат вікна вкотре прорізали барвисті спалахи. Резонуючи з гуркотом, затремтіли тендітні скляні бурульки на кінчиках ялинкових лап. Ганну пересмикнуло.
- Треба щось робити, - сказав собі Михась, що саме зайшов до кімнати з келихами між розчепіреними пальцями однієї руки  й тарілочкою з оливками в іншій. Пляшку брюту він затиснув ліктем.
Він не поділяв настрій дружини, але розумів його. Усі ці суцільні вітання-побажання, підбивання підсумків і заглядання в майбутнє не ліпилися до ситуації в їхній родині. Рік, що добігав кінця, так само, як і рік минулий, пішов на доглядання тяжко хворої дорогої людини. Наступний, що стукався в шибку, не ніс жодних змін на краще. Від старості й згасання ліків немає.
Михайло знав, що треба пережити тільки оцю новорічну ніч - насправді, таку ж точно, як і всі інші, але виокремлену людським звичаєм у щось особливе й нібито значуще.  Назавтра буде ранок і все піде звичним ходом - адже Ганнуська не з тих, хто роздумує, коли має поле діяльності.  Послаблені підпруги, зупинка серед бігу - ось що приховує в собі загрозу.  
Втупившись у стіну перед собою, Ганна бачила чоловіка боковим зором, але однаково так ясно, наче в центрі картинки. Вона відчувала, що він її жаліє, і хотів би розрадити.
-  Зараз візьметься втішати - завию вголос, - з жахом усвідомила вона.
Найменше їй хотілося псувати свято Михасеві, та й будь-кому.
Власне, її брало зло не на весь світ, що ілюмінованим круїзним лайнером, з музикою та феєрверками, прямував  до нового року, а на себе, що не могла відкараскатися від ролі, яку грати наразі була нездатна. Кому з того радість, якщо вона випреться на верхню палубу, де танці, де шампанське Ніагарою стікає в піраміди з келихів, у розідраному рам’ї, з головою, посипаною попелом? Здається ж,  нічого не просить, тільки не тягти її із глухого закапелочка, де вона принишкла собі, аби непоміченою корабельною мишею перетнути разом з усіма лінію зміни дат - а навіть років…
На екрані телевізора ведуча з білими вушками на голові тицяла мікрофона до рота неприродно веселим гостям студії в косооких та вусатих личинах, у пухнастих рукавичках або з морковками в петлицях. Рік Кролика, - бач, ще й ця хріномоть!
- От дивлюся я на цих кролів, - заговорив Михась, вирішивши не помічати, що  в Ганни напружилися й наче скам’янілі плечі, - і гадаю собі: а добре, що я не встиг кут викосити… отой, де компостна яма.
Сказав - і став спостерігати, краєчком ока, як ці слова повільно, повільно прокладають собі шлях крізь замуровані впертим негативом  Ганнусьчині звивини… О! Підвела очі… а в них німе запитання: «Ти шо, Михасю, геть здурів?! До чого це тут?»
- І отого хвоща величезного, що на ямі розрісся, не чіпав, - вів своєї. - Нашому кролю… чи то пак, зайцю, є де сховатися.
Сказав - і заходився здувати з келихів невидимі порошинки. Наступна репліка була за Ганною, чи ж йому не знати власної жінки.
- І що б то заєць забув у нас на дачі взимку?!
- Ти свого Брема уважніше читай. Узимку зайці переходять ближче до людських осель. Щоб підхарчитися. А наш сад заєць ще літом уподобав - та ти ж його там сто разів бачила, хіба ні?
- То коли було… А цього року тільки єдиний раз і бачила.
- Звісно,  адже він не дурний у садочках прохолоджуватися на вихідні, коли там народу як маку. А раніше, коли ми там днювали-ночували, часто його помічали.
Логіка в словах чоловіка наче була, але Ганна була не в тому гуморі, щоб із чимось погодитися.
- А хвощ тут до чого? Він узимку пропадає, як не було. Тільки влітку нові стріли викидає…
- А старого листя скільки залишається над землею? Засохло трохи, але ще стіною стоїть! Ось заєць у траві, що ми накидали, собі ямку зробив, а хвощ наче мур… і ховається собі білий зайчик…
Михайло спостерігав за виразом Ганниного обличчя. На ньому змінювали одна одну не такі вже й радісні емоції - роздратування, подив, недовіра. Та все краще за ступор.
- А що він їсть у саду?! Ми ж городини не садили!
- Тю, а бур’яни нащо? Корінці різні… А гілля, що ти біля огорожі на купу склала?!
Ганна заперечувала б ще, але згадала, що, коли складала гілки, на деяких було обгризено кору. Тоді вона подумала, що це миші гризуть. А може, правда, заєць?
- А ти забула, як нам зайці колись гілочки на яблуньках як ножем зрізали? Добре, що грамотно обрізку зробили… залишили, із чого яруси формувати, - не відступався Михась.
Ганна добре пам’ятала ту зиму. Тоді вони ще не знали, на яку висоту можуть дотягтися спритні зайці, і не дуже ретельно обгорнули саджанці. А наразі їхній сад уже постарівся. Грубу кору на штамбах заєць не чіпатиме. То ж вкутали тільки двійко молодих вишеньок.
До того ж їй уже не так хотілося сперечатися.
Посеред мертвої трясовини, на яку обернулося її життя, трясовини, наразі ще й безжально висвітленої гірляндами, феєрверками, барвистими телешоу та спалахуванням екрана мобілки, раптом наче з’явився острівець твердіні: мовчазний темний сад із посивілими від паморозі височенними бур’янами в найдальшому кутку. І, на перинці з опалого листя, яке вона сама лантухами тягала до компостної ями, перетворюючи ту на пагорб, біленький зайчик, із чорним носиком та чорними очиськами - а в них, як у люстерках, відлунюється срібно-білий, мов зоряне сяйво, навколишній світ…
Зайчик… білий-білесенький… білий?!
- Михасю, снігу… снігу  ж немає! Розтанув! А заєць бі-і-ілий…
Треба було рятувати ситуацію.  - От хто мене за язик тягнув казати, що заєць білий? - подумки вилаяв сам себе Михайло. - Дійсно ж, сніг клятий зійшов до порошини…
А вголос він сказав: -  Так це тут сніг розтанув, а за містом лежить… потоншав трохи й усе… І то ж тільки так мовиться, що заєць білий, а насправді він такий, знаєш,… плямистий.
- А собаки?! Село поруч…. Наскочать, вполюють зайця, - усе не могла розпрощатися зі своєю хандрою Ганна.
- Які собаки? Оті піндюрки коротколапі, що ми підгодовували?! Не сміши мої капці! Доки вони носом у його бік поведуть, заєць уже за обрієм буде, - блискавично парирував Михась.
Він уже опанував гру, ракетку тримав міцно, і знав, що візьме будь-якого м’яча. Свою подачу можна й закрутити.
- Зайцю людські межі та огорожі до одного місця -  залягає в нас, а харчиться деінде. Он, у сусідів - капусту зрізали, а качани стирчать…
- Еге ж…  у сусідів! А та ж паскудна баба скрізь отруту розкидає, від мишей, від крота… за одну морквину вдавиться, жмикрута погана.
- Та не стане заєць ту отруту їсти. І миші не їдять - вона сама плакалася. Миші з її саду давно вже до нас перебралися…
Та сусідка була чорною плямою на тлі світлих днів у саду. Це через неї не можна було голосно крикнути один одному, з одного кутка саду на інший -  а хутенько біжи, поглянь, яка ящірка зеленюча гріється на камені біля поріжку, або який гладун вуж тече доріжкою. Як тут, виткне перекошене обличчя крізь живопліт з ожини: «Лопатою цю зміюку треба! Лопатою! Скоріше…чого ви дивитесь?» Тьху, щоб її та ожина наскрізь проштрикнула!
Але Ганна вже піддавалася на магію уяви й спогадів. Картини життя іншого, сповненого сенсу й гармонії, стрімко заступали перед очима метушливе й галасливе сьогодення.  І Михасеві все легше вдавалося парирувати її сумніви, усе далі й далі заводячи її у вигаданий світ, тихий, лагідний до всіх - і до білого новорічного зайчика теж.
- І лисиця його в нас не відшукає… Мисливці?!... Схаменися, Ганнусько, звідки їм взятися? Якщо хоч тисячна частина тих прокльонів, що ти на їх бідолашні голови насилала, справдилася, вони до нас ні кроку… Я вже років зо три жодного пострілу не чув.  А от  уже скоро, за місяць, за два, поїдемо з тобою дерева обрізати, сніг обтоптувати, так ти й сама подивишся, де заєць ховався… Як це - «немає снігу»? Зараз немає, а зараз всніжить… Уранці сама побачиш - все навколо біле буде. А в саду кучугури, сніг вище колін, чистий, аж синій, тільки пташиними лапами помережаний. Отоді й зайця побачимо… і ласку… - пам’ятаєш, минулого року аж двічі ласку бачили? А синиця вже співати буде…
Михайло скоса й згори подивився на Ганну - прихилившись до його плеча, та вже кілька хвилин не вставляла жодного заперечення. Так і є - дружина заснула. Уві сні сльозинки, які вона стримувала в очах, проклали тоненькі блискучі смужки на її щоках. Він зітхнув, простягши руку, поставив пляшку шампанського на підвіконня, ближче до холодної шибки, щоб не грілося. Снігу за вікном усе ще не було. До нового року залишалося близько півгодини.
- Хай відпочине, - подумав, - час ще є. Вітання ми слухати не збиралися… навіть навпаки, збиралися не слухати. А як бомкати почне, я шампанським стрільну - вона й прокинеться.  От тільки проводити старий рік годилося б. Який не був, а наш.
Він тихенько випростав руку, переклавши Ганнину голову на дивану подушку. Встав, витяг із бару пляшку «Ай-Петрі», хлюпнув трохи в пузатий келих на коротесенькій ніжці. Всівся поруч із Ганною, гріючи в долонях келих, втягуючи здалека носом аромат коньяку.
- Ганна каже, що в мене ніс довгий, аби зручніше встромляти до коньячного келиха, - згадав і посміхнувся. - Ну, за тебе, зайчику, цей рік ти пережив, хай і наступний буде не гірше… Тьху ти, от що значить розбрехатися не на жарт - я вже й сам повірив у зайця в нашому саду… Ну, тоді хоч за тебе, вуханю! - на екрані притишеного телевізора саме вималювався черговий білий кріль.
Світлодіоди на ялинці переключилися на блакитне мерехтіння, і здавалося, наче  над обличчям Ганни кружляють сніжинки. Обличчя її вві сні було спокійне, навіть із натяком на посмішку. Може, снився заєць і сніг. А, може, то так хотілося бачити Михасеві.

… Заєць намостив собі зручне лігвище в куточку компостної ями. Господарі саду - він називав їх «Мої Люди» -  нанесли сюди трави, а тоді ще й листя. Величезний, півтораметрової висоти хвощ, що вже кілька років вінчав яму своєю пишною чуприною,   зберіг більшу частину свого голчатого листя, наразі побурілого, напівзотлілого, але ще цупкого й щільного. Зайчик улігся так, аби вітер не дошкуляв із боків, а линув струмочком повз  - встромиш носа, і відчуєш усі запахи, і спокусливі, і загрозливі. Лисячого духу не було. Руда хижачка швендяла лісом, і сюди не потикалася. Курей тут ніхто не тримав, інші зайці теж ховатися в опустілих взимку садах не додумалися.
Тільки він, розумник, давно запримітив цю зручну схованку. Сад підіймався схилом вгору,  й господарі, Заячі Люди, більше поралися в нижній частині саду, біля будиночка. Там була альтанка, доріжки, клумби із квітами. А нагорі стояла трава, вище вух, лише слив та вишень пообкопувано. А ще в найвищому місці вросли в землю величезні трухляві колоди, і в минулі роки Заячі Люди часто сиділи на них, спинами до ями із заячою схованкою, і нащось довго вдивлялися вдалину. Іноді з ними бували й інші, чужі люди, від тих було багато галасу, і заєць не витримував, і зривався в біг, закидаючи задні ноги за довгі вуха …
Його ж власні люди були підходящі… з ними зайцю поталанило. Вони були чи то присліпуваті, чи то туговухі, а скоріше просто пришелепуваті. Ось, наприклад, цього літа  лисиця вподобала ту частину лісу, що згори підходила просто до дач. Вона взялася пантрувати узлісся, і зайцю довелося залишитися в садах і на вихідні теж, хоча він добре відчував ритм часу, і знав, коли треба було сподіватися навали гамірних та смердючих людей до садів, більшою частиною тихих та самотніх. Його Люди теж з’явилися, не змусили себе просити. Заєць заховався за хвощем - ой, і гарний же хвощ, дай йому, Боже, сили й надалі рости й зеленіти - і спостерігав за ними.
Спочатку вони поралися далеко внизу, а ближче до полудня Довша Людина  почалапала схилом нагору. Вона, як завжди, не помічала нічого навкруги, крім того, що  на деревах, тому заєць сидів спокійно, тільки кинув оком навсібіч - чи вільні шляхи, щоб пуститися навтьоки в разі потреби.
Зненацька - він був певен! - Довша Людина помітила його… Зіниці її синіх, як у вовка, очей розширилися, але, замість незграбно поскакати до зайця з відчайдушними криками: «Заєць! Заєць! Ось він! Хапай його!» Людина позадкувала, а тоді стала пошепки волати до Коротшої Людини, що внизу навіщось розбризкувала навколо себе воду:  - «Ганю, Ганю…  ходи сюди… тільки тихенько…»  
Заєць уже було смикнувся вдарити навтікача, але ж до лісу дременути було зась - там лиска. Дякувати Богові, усе минулося - Коротша Людина не розгледіла зайця під самим своїм носом. Тільки пискнула по-дурному, а тоді вхопила Довшого за руку та й потягла його геть. Хоча й озиралася.
Ні,  з такими телепнями можна ужитися. Погано тільки, що вони зіпсували смачнючі молоді деревця - обгорнули їх навіщось цупким і неїстівним папером. І капусти в них не було. Капуста була трохи далі, за колючою стіною ожини, але заєць туди не навідувався, бо там жило Зло. Заєць ясно бачив його багряний відсвіт, навіть коли не було його джерела - огрядної товстолапої  людини із пронизливим голосом.
Зате короткозорі Заячі Люди прогледіли, що залишають на верхівках дерев багатенько червонобоких яблучок.  Спочатку їх дзьобали тільки пташки, та точили потроху соні й полівки. Заєць спробував було й собі до них добратися, але він міг підійматися тільки похилими міцними гілками - тому обгриз трохи молодого бічного приросту, та й усе. Та й на зайцеву травичку прийшло свято, коли мороз та вітер одного дня пообтрушували всі яблучка долу… Навіть мерзлі, яблучка були дуже навіть поживні, і заєць ласував ними темними грудневими ночами.
А от тепер із харчами стало сутужно. Заєць знав, де було багато гички, бурячиння, капустяного листя, - на городах, що розляглися від садів і аж до річки. Але надто вже відкрите було місце. Що близько до крайніх хат села - то пусте. Місцевих собацюр заєць мав за ніщо - взяти  хоча б отих нікчем, що на них марнували їжу Заячі Люди.  Від них заєць міг відбитися однією лівою - якби догнали -, але куди їм!  Заєць знав ці городи та сади як свої чотири лапи - кожну стежинку, кожен кущик, кожну дірку в огорожі… Але просто неба він почувався беззахисним згори. Звісно, якби сніг… Заєць змінив рудувато-сіру кожушину на білу, з невиразними плямами на спині, ще півмісяця тому, коли земля вкрилася снігом. І раптом сніг зійшов, як не було. Тут, у саду, було ще не так погано: білою матовою кригою взялися калюжі та канавки, бур’яни стояли сиві, як зайцева спинка, і голе гілля, гойдаючись,  кидало непевні розпливчасті тіні. А в чистому полі на чорній копаній землі сова побачить його, мов крейдою намальованого.
Зайцю не було потреби зводити очі вгору - та він ніколи цього й не робив - щоб довідатися, коли піде сніг. Не раніше ранку, а може й опівдні наступного дня - ось коли. Він відчував набухлі снігові хмари, що йшли із заходу, потилицею… а, може, вухами…а, може, носом. Чим треба, тим і відчував. Хмари сунули ледаче, немов самі себе заколисали на власних перинах, а тоді взагалі зупинилися. Вітер теж заснув, і прокинеться тепер не раніш світанку. Отже, хоч не хоч, а треба ночувати з порожнім животом.
Заєць вирішив чекати на сніг тут. Ця схованка була йому до душі ще й тим, що тут в нього виникало дивне відчуття… ну дуже дивне… інші зайці його б не зрозуміли… і мама ніколи про таке не казала…. тож  і він старався про нього не думати. Йому здавалося, наче тут він був у центрі якогось кола - наче й нічим не обведеного, а наче й з нездоланною огорожею. Тільки не для всіх, а для особливо лихих людей, про яких казала мама… для мисливців.
Заєць не був свідком того, як на тому березі річки троє озброєних до зубів героїчних звіробоїв, цілячи у качку, влучили одне одному у найсокровенніше… він не бачив, як ще одному завзятцю скрутило вузлом дуло, як вже цієї зими один біатлоніст взявся спускатися сусідніми схилами на лижвах, налаштувавши рушницю, аби бабахнути, як побачить щось живе. І коли той опинився в шпиталі, з ногами, обома, на розтяжках і з гирьками, заєць цього бідолаху ясно, що не навідував. Він просто відчував, що таким сюди зась. Ще дивнішим було відчуття, що ця заборона якимсь незбагненим чином була пов’язана з Його Людьми. Наче це вони тримали цю невидиму огорожу… маячня якась!
Але маячня ця була для зайця вже не новою, звичною, тому він навіть не дуже здивувався, коли відчув, як одна з хмарин відірвалася від решти і посунула до зайця й саду навколо нього. Він відчував, що це теж одна з штук Його Людей, де б вони наразі від зайця не ховалися.
Хмаринка набігла вкритого садами схилу і зупинилася. Сніжинки полинули до зайця спочатку негусто, одна по одній, тоді частіше, м’якіше… Все навколо наче народжувалося знову -  біле, чисте, незаймане.  Тоді й решта хмар, наче схаменувшись, зрушили слідом за подружкою, просто до зайця, а тоді і далі, за сусідні пагорби, за кільцеву дорогу, і до міста сніг прийшов разом з новим роком.
- Побіліє як слід - і я за капустинням, -  щасливо міркував собі заєць. - А насипле добрячі кучугури… високі-високі… я й до саджанців доберуся!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© коник єгор, 17-01-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 17-01-2011

Заячі люди

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Карина Лукашенко, 17-01-2011

Мінздрав попереджає... Ганн з Михайлами забагато. :-)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 17-01-2011

Художній засіб...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 15-01-2011

Чи варто два в одному?

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Залєвський Петро, 14-01-2011

Та нехай же Михась побачить у фіналі сиплючий сніг...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Петро Домаха, 14-01-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна. Львів, 14-01-2011

З цікавістю

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 14-01-2011

Від зайцелюба

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 13-01-2011

прочитала..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Аnnie, 13-01-2011

Захоплено...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина І, 13-01-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89572381973267 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ренделл Манро «А що, як?.. Серйозні відповіді на абсурдні запитання»
Згадайте усі найабсурдніші питання, які ми ставили у дитинстві дорослих, і на які не отримали відповідей. …
Анжела Дакворт «Крок за кроком». Чому талант не тотожний успіхові?
Генії — перша асоціація з людьми, які стали успішними завдяки своєму таланту. «Крок за кроком» доводить, …
«Денний звук»: реально про нереальне
Пам’ятаєте клубок ниток із бабусиного кошика, що так і просить його розплутати? Цей клубок нагадує мандрівку …
Лі Бардуґо «Королівство шахраїв»: продовження історії про благородних злодіїв
Після виходу «Шістки воронів» — першої книги дилогії «Кеттердам» — стало зрозуміло, що читачам варто …