Марина дивиться крізь вікно на засніжену вулицю. Надворі, як і на душі, було холодно. А спогади про минуле, навіть проти її бажання, повертаються і лягають тяжким тягарем на душу.
Сьогодні вона побачила його… Через стільки років він майже не змінився. А вона? Чи схожа тепер на ту сміливу і самовпевнену красуню, яка вірила, що колись світ лежатиме коло її ніг.
Перша красуня школи, одним своїм поглядом колись вона зводила з розуму усіх хлопців. Особливо Романа, її однокласника. Вона знала, що це не просте дитяче захоплення, і він дійсно її кохає.
Але… тоді їй здалося, що цього замало.
- Що ти можеш мені запропонувати? – з усмішкою в очах запитала вона, вислухавши на випускному вечері його палке зізнання в коханні.
Маленьке містечко в Житомирській області було для Марини затісним. Її приваблював Київ з його яскравим життям.
«Він подарує мені зірку з неба, - сміялася вона, згадуючи слова Романа. – Але я сама хочу стати зіркою кіно і сяяти на радість своїх прихильників».
Закінчивши школу, Марина поїхала, як і багато дівчат її віку, підкорювати столицю. І спершу, дійсно, все було добре. Вона з легкістю поступила в театральний інститут і її мрія стати акторкою здавалася вже надто близько.
Але дуже скоро вона зрозуміла, що столиця буде до неї не такою прихильною, як їй здавалося раніше. Коли з’явились перші труднощі, Марина зберігала оптимізм і була впевнена, що це ненадовго. Бо в юності здається, що немає вершин, які ти не можеш підкорити.
Покинувши через фінансові проблеми інститут, Марина пішла працювати. Та вона сподівалася, що скоро обов’язково повернеться до навчання. Доля ж вирішила розпорядитися інакше. За десять років, прожитих в столиці, вона змінила безліч робіт. Був навіть час, коли їй доводилось працювати на заводі. Чи могла колись подумати вона, золота медалістка, що опиниться в такому місці?
Але Марина не мала іншого виходу. На той час її батьків вже не було на світі, їй не було звідки чекати допомоги, а сама вона виявилась не такою сильною, як думала раніше.
Переїхавши до столиці, Марина здійснила свою заповітну мрію. Тепер, навіть якби вона і захотіла повернутись, то їй вже не було куди. Життя у столиці поступово перетворилося для неї на боротьбу за виживання. Мрії ставали все примарнішими, а самотність все помітнішою.
Особисте життя чомусь теж не клеїлось. Її серце більше ніколи не тріпотіло так, як під ніжним і, водночас, вразливим поглядом Романа, а казковий принц, якого вона вигадала собі ще в дитинстві, так і не з’явився.
Ні, вона зовсім не збиралася здаватися і надалі боролася з примарою під назвою «життя». Але спочатку розпач, а потім і звичка ні на що не сподіватись, зробили своє.
Вона пройшла мимо нього, але Роман її так і не впізнав. Та в цьому не було нічого дивного, бо від її колишнього блиску не лишилося і сліду.
Під ручку з Романою йшла його дружина. Гарненька, в дорогому одязі, про який Марина може тепер тільки мріяти, вона виглядала, як лялька.
А що вона? Постаріла, піддалася.
Роман здався Марині цілком щасливим. А зірка з неба, колись обіцяна їй Романом, тепер належить іншій.
«Він, як і всі інші, вже знайшов своє місце у житті. А де моє місце? І кому я потрібна? – запитує себе Марина і від нестерпного болю їй хочеться кричати. – А найгірше те, що я сама у всьому винувата».
Оглядаючись назад, вона розуміє, що колись просто зробила неправильний вибір, покинувши все хороше, що було у неї в житті і погнавшись за журавлем в небі. Тепер Марина знає, що її журавель так само далеко і вона вже навряд чи колись його наздожене…
