За двадцять один рік і десять місяців до того, як озброєний пістолетом бандит штовхнув необачно відчинені двері й ступив через поріг чужої хати, на закрижанілому сільському ставку вирували пристрасті: хлопчаки ганяли в хокей!
Існувало чимало відмінностей між професійним хокеєм і хокеєм сільським, дитячим. По перше, в сільському хокеї не обов’язково було грати справжньою ключкою. Дехто з хлопчаків мав такі, але більшість вимахували саморобними, вирізаними з кривої вербової гілки. Така ключка мала навіть певну перевагу, а саме: її не шкодували, зламав одну – пішов, вирізав іншу. А власники „магазинних” ключок своїми навіть до шайби як слід прикластися остерігались – ану як поламається – виправдовуйся тоді перед матір'ю!
Наявність ковзанів теж була не обов’язковою. Відверто, вони навіть заважали. Володільці цього дива техніки падали зазвичай від найменшого штурхана, тоді як той, хто совався по льоду в валянках, почувався значно впевненіше.
Справжня шайба теж була далеко не завжди. Часто її замінював відбитий від вербового стовбура трутовик і, якщо від чийогось кидка така „шайба” губилася в куширах, то винуватець просто йшов і відбивав від дерева ще один шмат гриба.
Кількість гравців визначалася лише тим, скільки хлопців вийшло сьогодні пограти. Всі ділилися на дві команди, а якщо число хокеїстів виявлялось непарним, то котрась із команд автоматично отримувала „чисельну перевагу”.
Найскладніше було з воротарями. Нелегко було знайти охочого мерзнути на місці, та й шайбою сміливець міг добряче отримати, тож коли такий виявлявся лише один – вихід зі становища знаходили в тому, що обидві команди просто гилили тоді в одні ворота.
Микита з Мочкою в хокей не грали. Цих не брали навіть воротарями. Мочка слабував чорною хворобою – в найвідповідальнішу мить атаки міг торохнутись на лід і затрястися в нападі, закотивши під лоба очі й пускаючи піну; краще вже хай гепається за майданчиком. А Микита не підходив, бо в хлопця не було рук. Тобто були до ліктів, а нижче ліктьового суглоба ворушились лише коротенькі, з долоню, кукси – таким народився.
Осторонь хокейного бойовиська вони перепасовувалися трутовою шайбою та знічев’я піддражнювали один одного:
– Лови, слинько!
– Я то вловлю, а ти, недорубок – чорта!
– За недорубка можеш і по шиї...
– Ха – чим?
– Побач чим... зубами вгризу!
– Злякався я твоїх зубів, аякже!
– Ану йди сюди!
Гигикнувши, Мочка підскочив і повалив Микиту на шорсткий сніг. Микита замахав куксами, а Мочка осідлав приятеля-супротивника й почав ціляти тому за шию крихтами затверділого снігу. Таки ж в’юнкий Микита вивернувся й укусив Мочку за ногу – прямо крізь штани. Той верескнув, відскочив:
– Ну ти чого? Я ж граючись!
– Я ось тобі пограюсь, припадочний! – засичав Микита, незграбно зводячись на ноги. – Братові скажу, він тебе...
– Ха, страхопуд твій брат!
– Що ти нявкнув?
– Страхопуд, страхопуд! Йому казали з Тодором помірятись, а він забоявся!
– Брехня!
– Правда, спитай хлопців.
– Мій брат нікого не боїться, розібрав? І за мене заступиться!
– Ой-ой-ой!.. Диви, Спортсмен іде.
Валерка дійсно займався в секції боротьби. Їздив задля цього аж у район, а сільчан розважав щоденною зарядкою на подвір’ї, обливанням водою та кросами попід лісосмугою.
Спортсмен перекидав з руки в руку щось кругле, загорнуте в ганчірку, і з напруження його тренованого тіла виходило, що та невеличка річ досить таки важка.
– Що то в тебе, Спортсмен? – поцікавився котрийсь із „хокеїстів,” гра зупинилася.
– Ядро! – гордовито промовив Валерка. – Зі свинцю відлив. Аж три акумулятори зіловські розтовк, за гаражем на смітнику!
– Ану покаж! – простягнув руку Тодор.
Невисокий кряжистий Федько на прізвисько Тодор приходив грати з іншого кутка села, де вважався незаперечним верховодою, та й тут, на ставку, його теж побоювалися. Тодор перебував у центрі уваги, керував, як хотів, грою, вважаючи себе, очевидячки, як арбітром, так і капітаном, причому обох команд одночасно.
Спортсмен кинув Тодору ядро й той мало не впустив його собі на ногу.
– Ого – важке! А в ганчірку нащо зашив?
– Щоб свинець до рук не брався.
– Ану давай, хто далі! – Тодор одразу загорівся помірятись.
Заходилися штовхати ядро. Тодор штовхнув найдужче. Навіть далі за Спортсмена.
– Отак, пацани. Учіться в дядька! Лови! – він кинув ядро одному з хлопчаків. Той упіймав його вже при самій землі й шпурнув іншому.
Почалася нова гра. Важке ядро перелітало з рук у руки, кожен намагався жбурнути його якнайсильніше, тож упіймати свинцевий снаряд було непросто.
– Мені! – гукнув Тодор і куля знов опинилася в його руках.
Микита стояв поряд, лише на крок за колом гравців. І саме йому раптом шпурнув Тодор ядро:
– А безрукий!?
Микита не зразу й усвідомив, що ядро летить прямісінько в нього, а потім, коли було вже пізно, він лише махнув незграбно куксами й зашита в тканину, мокра від снігу свинцева куля вп’ялася йому прямо в обличчя. Все сталося миттєво...
Потім Тодорів батько – збільшена й зістаріла копія самого Тодора, приносив гроші, невміло хлипав, зітхав, розводив руками, хвалився, як жорстоко він покарав нерозумного сина, але те вже не могло зарадити біді.
Коли через два тижні мати привезла Микиту з лікарні, односельці впізнали його лише за куксами. Приємне досі обличчя спотворював переламаний ніс, тьмяне око байдужо дивилося кудись убік, в іншому вирувала пекуча злість.
Його перші слова були спрямовані до брата:
– Поможи мені: хочу поквитатися з Тодором!
2
Двоє чоловіків ішли назустріч один одному мальовничою сільською вулицею. Цвіли вишні і з обох боків наче збігало до вузького вуличного рівчака молоко, що недогледіла його на плиті господиня.
Середнього росту, русявий, гарного виду чоловік з вудкою через плече ступав, безжурно роззираючись і щось тихенько собі мугикаючи, а вищий, з грубішими в порівнянні з русявим, рисами обличчя йшов посупившись, не помічав, здавалося, ні буяння навколишніх садків, ні лагідного тепла весняного дня. Врешті до нього долинули таки кроки зустрічного, плечистий звів смоляну голову, зупинився, побачивши русявого, зацьковано роззирнувся і, зсутулившись іще нижче, тихою тінню шаснув у схований між вишневих віт завулок. Спостерігши таке, Ілько зверхньо хмикнув: „Теж мені, блін, Отелло!” і замугикав іще голосніше й безтурботніше.
Ілько крокував по життю легко та безжурно. Батько, заступник голови колгоспу, як міг прибирав з дороги єдиного сина найнезначущіші перепони й той ріс у переконанні, що навколишній світ існує лише для задоволення його, Ілька, примх та забаганок.
Вчитися Ілько лінувався й до інституту не потрапив навіть попри батькові торби та батькові гроші, втім, надто від того не страждав. Він узагалі не бачив сенсу в навчанні. На біса? Коли тут, у старого все є! Він тоді саме виявив, що має неабиякий успіх у слабкої статі й щосили розвивав свою „освіту” саме в цьому, значно приємнішому напрямку. М’який, доладний, теплоголосий Ілько міг причарувати будь-яку. А звикнувши змалку до того, що йому ніхто ні в чому не перечить, він із такою наївною дитинністю пропонував черговій обраниці своє кохання, що та не мала сил встояти.
Кілька тижнів зазвичай вирував нестримний вогонь нового почуття, яке втім швидко (принаймні для Ілька) згасало й він одразу ж, не впадаючи від того в сум, підшуковував собі інший „об’єкт”, який мусів би розпалити той вогонь знов.
Інакше склалося з Тетяною. З цією вогонь не згасав. Збігали тижні, минали місяці. Ількові було чудно й незвично: почуття не в’януло. Його, як і перше вабило до її дивних синьо-зелених очей, до тоненьких, наче прозорих, долоньок, до тендітного хлопчакуватого тільця. Тетяна вміла кохати... Ілько пив те прохолодне, казкове почуття, а сам десь уже й непокоїтися почав: що далі? Надягати на шию ярмо не збирався, вищою за найпіднесеніше кохання вважав свободу, а просто так узяти й кинути... не насмілювався. Тетяна була не така... І ще відчувалося йому, що коли все ж кине – шкодуватиме потім усеньке життя. Передчував те майже напевно. Передчував, що ось-ось почує від неї натяк, або й пряме питання про спільне майбутнє й не знав, що відповість. І поки не знав – любив.
Нарешті неминуче прозвучало.
– Ілюшо, – промовила якось Тетяна, коли пізнього вечора він проводжав її додому, – а чого ти мовчиш?..
– Я не мовчу, – сказав Ілько, вмить дійшовши, що вона має на увазі.
– Ні, ти мовчиш... Про нас... Знаєш, мама супиться: „Скільки ви вже, – каже, – швендятимите отак?..”
Звідкілясь стрімко наближався гуркіт мотоцикла...
– Ну... м-м-м... – почав Ілько й цієї миті гуркотливе залізне страховисько вихопилося десь із-за повороту прямо перед ними...
Ілько мав мить. І він нею скористався. Сахнувся, відпустивши дівочу руку, вбік, і вже наступної миті почув, як гухнуло десь зовсім поруч, як хряснулось об землю залізяччя, чхнуло, пирхнуло десь позаду в темряві, захлинулося й стало тихо... Ілько вчасно відскочив. Він умів вчасно відскакувати. І лише тоді, як стихло, почув стогін...
Назавтра він сидів у лікарняній палаті, дивився червоними очима на її понівечене тіло. Ілька проймали жаль і співчуття. І лише в нетрях душі, зовсім глибоко, ворушилася огидненьким черв’ячком думка: „Тепер усе...”
На той час батько підшукав Ількові гарну роботу на тепличному комплексі, що з помпою відкрився якраз у районі – сам Щербицький приїжджав! Робітники ходили там у гарних блакитних комбінезонах, все навкруг сяяло свіжою фарбою, яскраве сонце вигравало на ламаних скляних дахах – це тобі не колгосп! Що ж, коли не можна геть без роботи, то така робота Ілька влаштовувала!
І зарплата була нічого, а скоро ще й „добавка” до зарплати наклюнулась: охочих похрумкати свіженькими огірочками вистачало! Особливо вигідним клієнтом став для Ілька такий собі Петрович. Той під’їздив уночі, саме на Ільковій зміні, завантажував у „жигуль” відро-друге огірочків, а Ількові відраховував грошики. Ілько сторожеві карбованця відчахнув, аби мовчав і – порядок! А що, всім кортить жити!
Забувши, чи гадаючи що забув, Тетяну, Ілько знов заходився зваблювати сільських красунь, бувало що й заміжніх, те врешті набридло старому й він ледь не силоміць оженив Ілька на Тоні, мрійливій доньці свого давнього приятеля з Макарівки.
Скоро з’ясувалося, що родинне життя для Ілька не вельми відрізнялося від парубоцького. Навіть згодом, коли вже ніби й подорослішав і діти з’явилися, все не полишав він свого „промислу”: то з одного кутка слалася неприємна для Тоньки чутка, то з іншого, то на роботі шашні заводив з лаборантками. Тонька плакала, соромила, жалілася батькам, своїм і його, а ті одне: гляди сім’ю – переказиться!
Зустрічаючи Тетяну, вітався байдужим кивком голови й вона байдужо кивала чорнявою голівкою, а все ж було щось у перестрілці їхніх поглядів те, що знали тільки вони. Ілько з певним подивом бачив, що зовсім не гнівається вона на нього за те... Ні, не гнівається! Отже... І якось вони заговорили. Ніби випадково, ніби про несуттєве. Погода... статки... А наступного разу знов заговорили, а тоді знов...
Виявляється, вона його не забула! Василь... Ні, на Василя Тетяна й півслова не могла сказати лихого. Він її любив, пестив, на руках своїх дужих у буквальному розумінні носив. Але хіба вмів Василь кохати так, як умів Ілько! Хіба вмів він так пригорнути: тепло, м’яко! Хіба вмів, незграба, шепотіти такі солодкі, такі млосні, такі неповторні слова (а жінка ж любить вухами)! Та Василь і не знав таких слів!
А хіба володів Василь таким оксамитовим, таким дитинним, таким лагідним на дотик поглядом, у який кортіло загорнутися, наче в серпанок! Вона так скучила за галантним поводженням, за освідченнями, а з Ільком же наче в кіно!
І поповзли скоро селом, поза городами, поза садками чутки – надто часто стали помічати Ілька біля Тетяниної хвіртки. І то вдень, коли Василь на роботі. І лише сам Василь, як і належиться чоловікові, довідався про все останнім...
Власне, Ількові гірше не стало. Взагалі, як подумати, то він залишився єдиним учасником подій, котрий вийшов, сказати б, сухим із води. Хоча могло бути й інакше, якби не шугонув тоді голяка крізь вікно, та садком, та городом...
Умінням своєчасно злиняти володіє далеко не кожен, а Ількові цього вміння було не позичати. Ілько цей талант плекав змалечку, тому й ходив у пестунчиках долі, солодко їв та м’яко спав (і на чужих перинах, ха-ха, також!) Ну подумаєш, перейшов із однієї хати в іншу. Тонька після гучного, на все село, скандалу виштовхала таки за двері (увірвався бідній терпець), то він перебрався до Тетяни – зійшлися докупи дві люблячі душі. А що, в Тетяни й хата не гірша, ну а сама... Як-не-як – незабутнє його кохання – не нудна Тонька! Кульгає правда після тієї пригоди, ну та то вже, що поробиш. І місце звільнилося. Василь, придурок, як вивели його тоді попідруки з хати, так до неї більше й не повернувся. Назавтра прислав брата двоюрідного по речі, та й остався жити в старій мазанці з матір’ю.
Дика людина! Хіба так вирішуються нині справи? Ну напнула тобі жінка роги, ну хочеш розійтися, то є ж для цього якісь правила, є суд, що вирішить усе цивілізовано. Так ні, він побив її мало не до смерті (це ж удруге вже хотів покалічити, бузувір), вона цілий місяць, бідолашна, в лікарні прокантувалася; справу завели, але Тетяна заяву писати не стала, й правильно – що з зека візьмеш! А так – нехай вкалує, аліменти зайвими не будуть. Тим більше, що й дитина постраждала. Леся, виявляється, тоді вже з температурою була, а він, ненормальний, перелякав дитину в смерть. Нервовий розлад тепер у малої – заїкається, темряви боїться, енурез. Що ж, сам винен. Нехай дає тепер грошики на лікування! Ілько, звісна річ, від Лесі не відмовляється, але рідний батько є рідний батько!
Ні, дурило таки Василь, – думав Ілько. Легенько міг відсудити собі півхати, так ні – тулиться зі старою в халупі, а хата тепер ніби йому, Ількові залишилася, ха! Що ж, Ілько завжди випливе!
Отак і жили: Тонька з дітьми сама, Ілько – з Тетяною й Лесею, а Василь – із матір’ю (батько вмер – замерз якось п’яний у снігу).
