І
Коли людині нема чого робити. А точніше вона у глибокій депресії. Точніше ні, це навіть не депресія. Це стан, коли ти ганьбиш себе. Ні. Ганьбив. Довго ганьбив. За те, що ти слабак. Що ти ганчірка підлогова звичайна . Нікчема. І настав революційний момент. Коли ти пожалів себе, і сказав, що досить з тебе дьогтю жерти. Але не піднявся. І сидиш просто. Десь у себе всередині. Копаєшся. Гниєш, і гній розгрібаєш. Там тепло. І тобі вже не хочеться звідти вилазити. Ти можеш плавати в ньому. Це ж твій світ, твоє ріднесеньке. Можеш акцентувати увагу на тому, які всі погані. Або на тому, який ти поганий. Або згадувати останні дурні відео, переглянуті в Інтернеті, чи тупі жарти зі знайомими, і трошки посміхнутись, одразу ж зненавидівши себе за те, що посмів усміхатись у такий бездушний, пустий момент. Не наповнений нічим. Бо ти, замість заповняти світ, заповнюєш себе. В даному випадку лайном. Не вперше вже таке зі мною. Але цього разу щось інше і містичне…
Останні три дні у мене в голові крутилась дивна пісня. Точніше музика. Вона просто не вилазила з моєї голови. Ні, це не як совєцькі пісні чи попса з телевізору. Якась інакша. Вона не прив’язалась, адже їй не було звідки узятись. Вона викликала дивні асоціації. Асоціації мають свої глибини, на кшталт як оці копання в собі. Чим глибше копатимеш, тим дивнішим й розумнішим тобі все здаватиметься, і тим більше наповнюватимешся сумом від того, що ніхто цього не зрозуміє. Цього разу я копаюсь в асоціаціях. Ця музика асоціювалась із потягами, які їдуть…Їдуть…незна де…де?…там..все зелене..дерева..трава…швидко..і музика… Ззовні вагони ніби як вантажні,такі коричневого кольору, і з видвижними дверима. Ніби такі в яких людей колись кудись депортували.. Але всередині жахливі купе. Ніби як плацкартні, але все збільшене. Високі стелі, величезні ліжка, товстезні. І дивні вікна у нікуди… Всередині сидять люди.
І ТУТ три секунди просвітлення. Стоп. Що це було? Надто незрозуміло. Але я вперто можу сказати, я був у своїй країні мрій. Це скоріше було відчуття, ніж те, що можна побачити, і звісно, не те до чого можна доторкнутись. Відчуття це схоже було на суміш асоціацій, які я отримував і від музики, і від тих поїздів, і від триденного сидіння у пустоті, і від того, як любили мене всі, хто любив. На ці три секунди я відчув, що ніби не дарма живу. Знаєте, буває таке, коли ти довго сидиш у суміші мізантропії та меланхолії, переглядаєш дивні фільми, читаєш дивних авторів, і тут знаходиш щось, що ніби надихнуло тебе на життя. І ти вже рвешся щось робити, чимось займатись. Але невдовзі все знов обривається, і ти опиняєшся у тій самій прірві, але набагато глибше. Але це відчуття було таке, ніби ти здолав цю прірву. Опинився на іншій стороні Землі, де люди, так як і ти, ходять на головах. Мені треба потрапити туди. За цей час я вже усвідомив це. Мені неодмінно треба потрапити туди.
- Шоста ранку. – каже уявний голос. Його не існує, і він навіть не звучить у моїй голові. Це глибше. Це голос думок. Він береться нізвідки, і йде в нікуди. Як та музика, та чудова музика… Але висновок один - мені треба вставати. Чи то не мені? Навіщо мені вставати? Робити те, що я вважаю непотрібним? Те, що я не хочу? Робити, тому що хтось вважає, що це треба? Бачити одне й те саме, і однаково гидке і неймовірно набридле? Відверто кажучи, цей майже щоденний процес навіть немає сенсу називати. Нічого тут немає сенсу. В цьому місті, в цій країні, в цьому світі. Все що має сенс завжди знаходиться всередині. Чим більше до середини, тим ближче до сенсу. Там, всередині – істина. Залізна істина. А вже навколо неї утворюються мантії, безглузді сфери, люди, звірі, бруд, і лайно. Саме тому я вважаю важливішим копатись у собі, ніж копатись у тому, що виробили люди. Ніж у їхньому експресіо, або ж іншими словами екскрементах.
ІІ
Я встав. Я знову не виспався. Як вони мене не розуміють? Я ж не спав. У тому стані, що його вони називають «сон», я займаюсь дуже важливими речами. Ну а тепер звичайний маршрут. Туалет-ванна кімната-чистити зуби-прийняти душ - о, тут. У душі ти справді можеш думати, що день буде не дарма. Або відчувати легкий холод пустоти. Одна з небагатьох хороших речей вранці. Я вмився холодною водою, і потихеньку приходжу в себе. Одягаю людський одяг, шифруюсь вірою у майбутнє, і ось – я вже майже як нормальна людина. Вже готовий трішки жартувати, і навіть чимось позайматись. Я пішов пити чай, потім сигарета, потім вода, поправити краватку, і ось – я вже готовий для виходу на люди. Знову корчитиму з себе незрозуміло що. І незрозуміло для чого.
Я виходжу зі свого житла, закриваю двері на ключ. Чую позаду рявкання собаки. О, ні. Сусід. Ненавиджу вітатись із сусідами. Так само, як і їхати з ними в ліфті. Та ще й з оцією маленькою потворою, яку гріх назвати собакою. Хіба це собака? Воно, мале, нікчемне. Чергова іграшка для людей. Чергове збочення. У природному процесі еволюції такої нікчемної тварини не з’явилось би. Звісно ж , штучно виведена порода. Тільки люди могли придумати таке. Мале, тільки жере, ходить в туалет, та оце рявкає. Людина втілює у життя свої мрії. Та хіба воно таке треба собаці? Я часто проводжу паралелі між дурнуватістю сьогодення і історією, і утворюються іронії, від яких мене нудить, але водночас вони трошки посміхають. У такий бездушний, пустий момент. От зараз я подумав: колись, у стародавній і величній Спарті, виродків скидали зі скелі. А зараз виродків більшість населення. Ба більше, вони створюють собі подібних, щоб їхній вбогий світ здавався їм справжнім і наповненим смислом. Як оця собачка, одне з породжень цього великого безглуздя і потворства. Цікаво, а от я не виродок? В голові одна критика і негатив. Такі люди, як я, тільки псують життя іншим. Всі близькі мені люди знаходяться під моїм негативним пресом, бо їм шкода мене. Чому б тоді не придумати сучасний варіант тієї скелі? Тільки щоб з неї скидали моральних уродів. Ось і ліфт. Натиснув кнопку «1», і зіткнувся із рукою сусіда, який теж хотів натиснути. Ненавиджу торкатись неприємних мені людей. А хто мені взагалі приємний, окрім себе? Знову ж таки, зі скелі.
- Пачєму нє здароваєшся?
- Доброго ранку…
Відповіді, звичайно ж, не дочекався. Власне, я і не очікував. Але все таки, нащо йому те «доброго ранку»? Мабуть, бідний, намагається створити навколо себе ілюзію життя, яке кудись іде, а може й навіть з якоюсь ціллю. Собака невмовкаючі рявкала, дивлячись на мене. – Ану тіха, Торі! – марні спроби сусіда заткнути її. Господи, а яке ж дурне ім’я – ТОРІ! Нібито воно якесь естетичне, та й узагалі ніби він естет, маленька собачка, гуляти з нею ходить. Такий важливий і прекрасний. Це так неприємно усвідомлювати, що при своїй обмеженості люди вважають себе КИМОСЬ.
Вийшов на вулицю. Знову він – буденний пейзаж міських околиць. Тут вже й не прибирають. Бо все одно смітять без кінця, а зарплатні двірникам не видають. Ці багатоповерхівки совєцьких часів – обдерті обписані плити зліплені якимось сірим лайном, груди сміття, страшні люди, та ще й яскраве сонце. Все це створює враження пост апокаліптичного хаосу, з якого я зараз намагатимусь вибратись. Вже йду до зупинки, поміж дворів, поміж людей. У мене якесь погане відчуття, коли люди проходять повз мене. Ноги стають важчими, повітря не спроможне увійти до моїх легенів, і очі починають бігати. Іноді хочеться, щоб була якась секретна доріжка, де не було б людей, і яку б знав тільки я. Хоча який сенс? Всеодно я не сприймаю це все, як реальність. Це як щоденне випробовування, якесь сюрреалістичне, і не маюче ніякої цілі. Реальність для мене – це мої мрії, мої сни, мої думки, асоціації. Себто все те, що ближче до моєї середини.
Ось і зупинка. Вона у мене асоціюється із якимось притоном чи то розсадником хвороб. Всі люди стоять тільки навколо неї – зважитись зайти у той темний куток під навісом, де лавка з половиною відсутніх дощок, недопалки, бляшанки та сцяки, ніхто не спроможний. А склеївшись у симбіозі з цим ДЕЩО стоїть крамничка, роздаюча тілесну отруту в обмін на душевну. І мені туди дорога – сигарети закінчуються.
Під’їхала маршрутка. Заходжу, кидаю гроші туди, де водій їх складає. Сідаю на одиночному місці, біля вікна. Як же ш тут душно! Мене завжди бісило, що люди більше бояться застудитись, ніж задихнутись! Я відчиняю вікно, і вдягаю навушники. Незабаром, коли кількість людей у маршрутці досягла свого апогею, якась жіночка протягла руку над моєю головою, і зачинила вікно. Сволота. Примітивна і недалека. Ну і задихайся у своєму світі! Але вголос я це, звісно, не скажу. Бо я вже далеко в собі. Копаюсь. Асоціюю. Згадую. Іноді посміхаюсь, але в умі, бо назовні я одразу стримую свою посмішку. Мені вже важко дихати. У мене в голові знову грає та музика… Ні, мені до дідька важко дихати, повітря ледь поступає. Ні. Я зараз встану, і відчиню вікно. Ба більше, висуну з нього голову! Один, два три! ВСЕ! Більше не можу. Я встав, відчинив вікно, і висунув голову. І тут музика у моїй голові стала набагато голоснішою..знову калейдоскопи дерев, швидкості, дощу… Я знов опинився у потязі. Знову величезні ліжка й столи. І створіння. Тут було холодно, але цього разу все було набагато реальніше, ніж минулого. І я згадав про свою країну мрій. Згадав ті чудові, найкращі у моєму житті три секунди. І зненацька мною знов оволоділо дике бажання повернутись туди, і я був готовий на все. Я постарався усвідомити, що ці створіння, сидячі за столами, живі. Вони не звертали ніякої уваги на мене. Я почав йти коридором, і роздивлятись їх. Але не мав змоги розгледіти їх – їхні обличчя були настільки порожні, що аж відсутні. А тут я наткнувся на ту маленьку собацюру. Але вона була вдвічі більша за мене. Моя розгубленість і знервованість сягала критичної точки. І я вже вирішив сісти із нею за один стіл. Вона сиділа сама. На її столі лежала якась безформна субстанція. Це важко пояснити, але її розмір я не міг усвідомити, так само як її густину. Я зовсім подурів, і вирішив звернутись до собаки. І як тут можна зіронізувати?
- Т..Т..Торі?
Відповіді не поступило. Власне, я і не очікував. Я вважав свою уяву дуже розвиненою, ледве не психічно розладженою, але коли я у центрі психозу, моє сприйняття звичайного світу якось нормалізувалось. Я навіть подумав: «Нащо я до неї звертався? Собаки не можуть розмовляти – це ж очевидно». Яка банальна, жалюгідна думка. І якось соромно було промовляти це ім’я.
- Те, чим ти мене обізвав не є мною. Моє ім’я дуже споріднене зі справою, яку я роблю, і вони не існують окремо. Тож ти просто можеш прослідкувати за моїми діями. – несподівано низьким голосом промовила собацюра, незрозуміло чому вирішивши відповісти. Вражений несподіванкою, я швидко запитав:
- Що я бачив? То ж була країна мрій? Де вона є? Де вона знаходиться? Що мені треба зробити, щоб її дістатися?
- Маленька дівчинко, занадто банальні твої запитання. Ти, дурепо, подумала, що потрапила у казку? – повільним низьким тоном говорила собацюра. Чи то був він - геть незрозуміло. – ТИ ПРОСТО МОЖЕШ ПРОСЛІДКУВАТИ ЗА МОЇМИ ДІЯМИ.
Раптом, я вирішив подивитись на ту субстанцію. Дивлячись на неї, в моїй голові крутилось одне слово, яке звучало голосом, але не тим, що голос моїх думок. Френія..френія..що воно таке, то френія? Єдине, що мені здавалось імовірним, це те, що так називалась та субстанція… Тим часом собацюра дістала з під свого ліжка залізний кіл та молот. Вона приставила цей кіл до Френії, замахнула молот, і сильно вдарила, трошки загнавши кіл у субстанцію, яка виявилась на диво твердою. Френія почала змінювати свій відтінок на різноманітні забарвлення, бризкати рідиною скажено яскравого незрозумілого мені кольору. В той же час у мене дико закололо в голові. Собацюра знов замахнувся. І раптом, я згадав те, що він сказав..Моє ім’я дуже споріднене зі справою, що я роблю… Тільки зараз я про це подумав. Щоб це мало значити? Що вона робить? Б’є? Вбиває? Чи, може, розколює?...О, ні.
- Я Розколюю. – ніби прочитавши мої думки, спокійно сказав собацюра, і з усієї сили вдарив молотом о кіл, який цього разу увійшов глибоко, десь на половину. Страшенний біль пронизав мою голівоньку з усіх сторін. В очах почало темніти, я ледь встиг побачити тріщини на Френії… І тут знову це прекрасне відчуття…Неймовірна музика грала у моїй голові неймовірно голосно, але це було приємно. Я знову відчував свою країну мрій, у проблисках калейдоскопу дерев, швидкості, і дощу. Я навіть міг зануритись у неї, вкритися нею… Але тривало це секунд десять, і тут знову неймовірний біль у голові. Ніби там щось тріснуло. Я почав чути якісь голоси…
ІІІ
- Що ж, за усіма симптомами у пацієнта сильний струс мозку. Не заздрю йому. Вам не переказали зі швидкою, як воно сталося? Просто настільки сильний струс , але аніякої, навіть маленькою тріщинки на черепі – це вперше у моїй практиці.
- Так, повідомили. Дурний, висунув голову з вікна маршрутки, і вдарився о ліхтар, точніше його залізний стовбур. Подихати-с захотіли-с, ідіота кусок.
- Що ж ви так брутально, дорогенький? Дихати у наш час вельми важко…
Від їхніх розмов мені одразу стало важко дихати, і було дуже неприємно. Хотілося вирвати з себе шмат м’яса, з якого йшли дратівливі позиви. Як мене все напрягає в цьому місці. І де я взагалі опинився? Я так розумію, лікарня? Але стоп. ДЕ поділась моя країна мрій? Хто її вкрав? Може, це вони? Треба натовкти їм пики, а потім розпитати про все. Чи навпаки. Але мої думки завжди впевненіші, ніж дії. Спробувати б хоча б очі розплющити…
Ледве розплющивши очі, я побачив білу стелю, білі халати, та розмиті морди. Це лікарі. Морди розмиті, бо милять себе та леліють цілими днями. Вони ж, бачте, людство рятують.. Мабуть, як і всі, гордовиті й пихаті, чекатимуть грошенят від мене як виписуватимусь. Але ж то не мені час про це думати… Неймовірно хочу спати…
Ось ніби на секундочку заплющив очі, а пройшло мабуть багато часу, бо вже звечоріло… Навіть стало темно. Крізь ніздрі і прямісінько до мого мозку пробивався дивний сморід. Крізь повіки до мене променіло місячне сяйво. Я відчув важкість у потилиці. Трохи піднявшись на ліжку, підпираючись ліктями, я розплющив очі. Переді мною, на підлозі, лежав тентакль. Він відпочивав. Так, я подумав це без аніякого здивування, бо моя уява дуже розвинена, ледве не психічно розладжена. Він відпочивав, і я обережно обійшов його вздовж білих стін моєї палати. Вийшовши, я потрапив у коридор. Я почув, ніби хтось грає на лірі. Гарно, і навіть дивно чути живу музику в такому сумнівному закладі, як лікарня. Хоч і була ця мелодія дуже сумною, трішки мертвою… Вона нагадала мені всі тир дні мого надзвичайного смутку, і я почав жаліти себе. Я ж таким хорошим був у дитинстві, а мене ображали. Я так любив своїх маму й тата. Я так хотів мати друзів. Хотів добре вчитись, а мене не любили вчителі. І почав шукати витоки всіх своїх комплексів. Все, що їх спричинювало. І плакав, плакав холодними сльозами. Вони були як Місяць, і зорі. Як душ вранці, і вода після сигарети. Мимоволі я почав бігти коридором до цієї музики. Якщо вона близька до темної частини моєї душі, можливо той хто її знає, знає мене? Хоча, це неможливо. Так, моя уява розвинена, але смуток врешті-решт бере гору, і зі злістю та бажанням розірвати себе, як стару ганчірку я розумію, що ніхто не здатен зрозуміти моїх глибоких думок. Моїх надзвичайних досягнень у галузі асоціацій. Та й яка музика вночі у лікарні? І що це в мене за струс мозку, що я бігаю коридором? Знову банальні і примітивні роздуми людинки. Невже… невже я знову потрапляю туди? У центр психозу? Де сприйняття звичайного світу нормалізується?
І тоді мої асоціації знову дотягнулись своїми щупальцями до спогадів про мою країну мрій. Знов охопило мене жалюче бажання здолати все на своєму шляху, аби знов відчути те. Я бігав коридором, а музика завжди змінювала свій напрям. Я намагався покинути межі простору і часу, і змішати все, щоб бути ближчим до середини – але марно. Середина не там. Тоді я вирішив думати, як звичайна людина. Адже себе я вважав незвичайним. Можливо, я не відповідаю якимсь примітивним критеріям? У поведінці, у зовнішності? Можливо, у одязі? Господи, яка ж маячня лізе в голову.
Я вже біг дуже інстинктивно, тупо дивлячись у підлогу, коли мій шлях перегородила Розколюю. Вона мовчки дивилась на мене декілька хвилин, і я на неї. Її величезний, але все одно ніби малесенький носик був вологим. А очі ніби дивились у різні сторони. Але я знав, що він дивиться на мене. Мені, чомусь, здалось, що вона до мене ближча за всіх, і я обійняв її. Але він не відповів взаємністю. Хвилину після мені набридли такі обійми, і я відступив. Тоді він зробив те, що мав зробити, і протягла мені сукню того кольору, який я не зміг осягнути своєю ледве не психічно розладженою уявою. Яким бризкала в агонії Френія. І маску віслюка.
- Вдягни. – холодно сказав собацюра.
- Навіщо воно ме?.. – не встиг я закінчити фразу, а Розколюю вже обернувся, і йшов геть. Я кричав до нього. Просив повернутись. А потів матюкав його. І зрозумів свою жалюгідність. Справжню. Не ту, якою я тішився у депресіях. Я був на порозі абсолютно абсурдних подій. І відчув, що я справді слабкий. Я вдяг сукню. Одягши, я помітив, що зменшуюсь у розмірах, а моя шкіра стає ніжною і гладенькою. І в цьому нема нічого такого. Я лише перетворився на маленьку дівчинку. Бо я слабкий. Собацюра змусила мене. Курва. Але разом із зовнішністю змінилось і світосприйняття. Я бачив, що те що зі мною сталось – страхіття, але це було те, що мало статись. І тоді, щоб не гальмувати події, я натягнув маску віслюка. І, звісно ж, моя голова перетворилась на віслючу. Пухнасту і смердючу. Бо я дурний, і думки мої по віслючому банальні й жалюгідні, що я їх сам соромлюсь. Тепер я готова вийти на люди.
IV
Я відчула послаблення по всьому тілу. Я йшла, опустивши руки, і думаючи про лірника, що грає. Я не помітила, що як впала, бо я й надалі йшла у своїй голові, у своїх думках, у своїх асоціаціях. Я пройшла всю свою прірву, все що копала все своє життя власними роками життя. Йшла, і розуміла, що все це лише прірва. Лише темна. Вона не мала відношення до жалюгідності, до бажання вмерти, до звички палити, до критичних думок щодо всього навколишнього… Просто дурна чорна яма. І сильно смердюча. На дні, де смерділо найбільш, я вляглась і згорнулась клубочком. В цей момент лірник змінив мелодію. Він почав грати ту музику. ТУ блаженну музику, яка не вилазила з моєї голови. Не знаю, як так виходило, бо ту музику неможливо зіграти навіть на чудовій лірі. А доки я думаю, вона все гучнішає і розвивається. Я занурююсь у країну мрій. Музика, мов світло, до якого я повинна крізь неї пробиватись. Я греблю руками, тішусь цьому прекрасному почуттю, всередині мрій. Чим це прекрасно? Враження, ніби всі мрії вже здійснились. І ти померла. І пливеш теплою рікою у вічність… Музика почала мати тихенькі голоси, що переплітались між собою, являючи собою одне ціле, нерозривне. Я стала відчувати себе частиною одного цілого. Я стала Всесвітом, а він Мною. Він розгортався все ширше і ширше, і я разом із ним. Але раптом мною оволодів холод, і страх. Мене почало всмоктувати у якусь повітряну яму, і Всесвіт моїх мрій почав згортатись. Всі відчуття почали зникати, і я відчула, що відібрали мою основну частину. Я оскаженіла.
Мене винесло у якусь кімнату. Двері там були одні, а посередині сидів той самий лірник на стільці, і чомусь сумував. Я підійшла до нього.
- Якого дідька, дядю? Це ви винесли мене звідти? Навіщо? Адже я так прагла знов туди потрапити…
- Так, так, це все я – казав лірник страдницьким і пригніченим голосом – бо це все знущання наді мною. Я не міг це продовжувати, адже це також жалюгідно, як і твоя віслюча голова, дівчинко.
- Ти, ти! Старий дурню! Це шедеврально! Це мій світ! Ба більше, ти сам породжуєш його своєю найпрекраснішою у Всесвіті музикою!
- Так, і це найжахливіше! О, маленька пані, ви так схожі на мою любу Френію в молодості, якби ж ви тільки знали! Вона Була найпрекрасніша в світі!
- А що сталось із вашою Френією? Вона померла?
- О, так! Моя бідна Френія, її було вбито жахливим способом. Я так лелеяв її, плекав пильно й ненастанно! Але потім почав шукати Істину не в ній, а в собі… Я страшенно помилився. Я розколов її. І тепер змушений вічність сумувати і страждати в цьому місці, бо я вважав, що це моя мрія, моя істина. Я любив місячне сяйво й зорі, яскраві зорі на небі! Ось і отримав… Розколов мою Френію! Ну, не буду затримувати вас, пані, що схожа на мою Френію. Ступайте. Йдіть собі.
- Що? Куди мені йти? Га? – я вирішила подивитись лірнику прямісінько в обличчя, і впізнала там себе. Старого. Це був я. Знесилений і знедолений. О, НІ! Це я, я розколов свою Френію, я шукав не ті істини! Моя залізна істина була вбита у мою Френію втіленням потворства! Все що я не вбив у собі, вбила моя істина. Моя залізна істина…
- Йдіть собі геть, молодий чоловіче! Вам вже час! – надзвичайно грубо перефразував свої слова лірник.
І дійсно, а я й не помітив, як знов перетворився на звичайного себе. Мізантропа із триденною щетиною. Раптом єдині двері у цій кімнаті розімкнулись, і у кімнату заповз тентакль. Той самий тентакль. Він рухом щупальці покликав до себе. Мені не лишилось варіантів – я підійшов. Лірник знов почав грати ту музику з моєї голови, а тентакль взяв своїм щупальцем мене за руку. Ми вийшли за двері, але музика стала тільки гучнішою. За дверима були сходи. Ми почали підійматись. Трохи сумно було на душі, але чомусь надзвичайно чисто. Чим вище ми підіймались, тим гучніше була музика. Ми опинились на даху цієї таки сумнівної будівлі. Голоси у моїй голові знов почали співати, знов нероздільно і красиво. Дах був широким. Коли ми йшли, я бачив всі ті обличчя з потягу, бачив сусіда із Торі, окремо бачив Розколюю. Маленьку дівчинку із віслючою головою повели на гільйотину, де відрубали голову. І покотилась її голова прямо перед моїми ногами, але я не злякався. Все йде як треба. Я побачив розколоту, вже ледве мертву і страждаючу від агонії мою безформну Френію. Тентакль довів мене до краю даху. Так, я знав що мені робити. Я розвернувся спиною, поцілував на прощання щупальцю тентакля, і в тій же позиції, спиною до низу, я стрибнув із даху.
Доки я летів, мені нічого не прийшло на думку, хоча кажуть, що перед смертю ти згадуєш усе своє життя за декілька секунд. Може, не були в мене ніякого життя? Я подивився нагору, звідки я стрибав, і побачив, що ніякий то не дах, а скеля, височезна скеля, на якій товчуться дивні люди. Я подивився на себе, і зрозумів, що я ще маленька дитина. Одна з тих почвар, яких кидають зі скелі. Черговий виродок. Мені не було сумно. Музика почала затихати, а я з усієї сили вдарився об каміння, і моє маленьке потворне тільце розмазалось на фоні мого останнього пейзажу.
