Як важко жити, коли ще не почавши якусь справу, уже малюєш в уяві її нищівний
провал. Тотальна невпевненість заполоняє мозок. Ти прагнеш дійти до вершини. До
логічного і потрібного тобі результату. Ти робиш крок. І тут же сумніваєшся: "А може,
не з тієї ноги?"
Міняєш ногу. І знову сумніваєшся: "А може, не в тому напрямку?"
Тупцяєш на місці, роззираючись. Пологий підйом уверх здається надійнішим, дарма,
що втричі довший. Робиш декілька кроків уперед. І знову нерішуче роздумуєш: "А чи
не занадто віддаляє мене цей маршрут від вершини?"
Знову тупцяєш, розважливо видивляючись бодай ознаки власної правоти. Вершина
збоку - тобі здається цього достатньо для повернення. Після численних сумнівів, усіх
за і проти, ти повертаєшся.
Робиш декілька кроків вверх по найближчій, проте найважчій дорозі. І зразу
сумніваєшся: "А чи вистачить сили для такого складного підйому?" Подумавши,
вирішуєш, що ні.
Спускаєшся. Дивишся на попередній згористий підйом. Вирішуєш, що вже пізно
починати - усе одно не встигнеш.
Зупиняєшся.
Знімаєш баул.
Востаннє глянувши на вершину, дістаєш лопату і починаєш рити могилу власній
впевненості. Сумніваючись, чи встигнеш.
Чи впораєшся.
"Не сумнівайся, впораєшся!" - рано чи пізно скажеш ти собі. А на якому етапі?
Вирішуй сам.
/вечірні роздуми на південно-східному схилі Мангуп-Кале 2003р/
