Сьогодні він не прийшов. Я чекала на нього із самого ранку, забороняючи собі знову і знову підходити до вікна, виглядаючи, чи не з’явиться з-за рогу знайома худорлява постать. Що може бути гірше, аніж чекати на когось, хто, можливо, на ранок навіть не згадає ані про тебе, ані про те, що трапилося вчорашнього вечора...
Дощ рясними краплями дріботів у вікно, немов благаючи пустити в теплу оселю. І від цього на душі ставало ще сумніше. Хотілося пожаліти і дощ, і мокрі дерева, що згиналися під поривами вітру, і людей за вікном, що мерзли на зупинці під самими моїми вікнами, чекаючи на автобус. Декілька з них, не витирмавши двобою з безжальним холодом, впали замерзлі на мокрий асфальт, не випускаючи сумок, міцно затиснених в змертвілих руках. Крізь залляте водою скло я побачила, як під’їхала спеціальна машина та погрузила їх у кузов, до таких же бідолах як вони. Скільки ще таких нещастих забере вона сьогодні.... Хотилося плакати. Дивним чином серце охоплювала жалість до самої себе. Я уявила власну фігурку перед залитим дощем вікном, і вона здалася мені такою маленькою-маленькою. В ній було щось від викинутого на вулицю собаки, щось довірливе та жалюгідне.
Дощ стукав у вікно, прагнучи подолати прозору перешкоду, що відділяла його від мене. Мені стало шкода його і я відкрила кватирку.... Він висунувся у вікно, дико озирнувся навколо, промовив: „Ой, йо####.....” і засунувся назад. Мені стало сумно.
Я знову подивилася на подвір’я, застелене осіннім листям, немов яскравою мокрою ковдрою. Вже третій тиждень свинцеві хмари висять над містом. Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись надто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...
Через деякий час дощ повернувся. Тепер він стояв посеред кімнати і мовчки дивився на мене, немов запитуючи про щось. Не отримавши відповіді, він дістав із кишені мокрого пальта журнал „Мурзілка” і розгорнушви його на одній із сторінок почав голосно та виразно читати: “...віршик!.. „Маленький паровозик”!..
...Я маленький паровозик,
Вожу діток та доросих,
Взад-вперед, взад-вперед,
Взад-вперед, вперед, вперед, вп....”
„Ні, ні, тільки не це!, - крик болю мимохіть вирвался у мене, - благаю, не нагадуйте мені про нього!”. Згадка про його підступний вчинок знову, немов блискавка, промайнула в моїй свідомості. Треба його забути! Негайно! Негайно! Заради власного щастя! Адже не один він на цілому світі, казала я собі, є і інші, набагато кращі за нього, але.. але, але... Завжди це „але”! Як непрохана думка, що приходить до тебе іноді жорстоким зізнанням власного безсилля.
Дощ подивився на мене, зплюнув на підлогу, і промовиши крізь зуби „Мля!..”, перегорнув сторінку. Було видно, що він хоче мені хоч якось допомогти, втішити. Із малюнку до нас посміхалося жовтогаряче сонце на цілу сторінку із променями, схожими на розкидані дівочі коси. Саме так я малювала сонце у дитинстві, - дівчина, що розчісує розкішне руде волосся, дивлячись згори на світ...
„...Сонечко ясненьке,
посвіти тепленько!
І туди, і сюди,
На городи і сади...”, - добре поставленим голосом продовжував дощ. Від його слів в моїй пам’яті ніби заворушося щось давно забуте, а може те, що варто було б забути. „... Туди-сюди... туди-сюди...”, - гарячі безсилі сльози обпікали мені щоки, затьмарювали зір. На якусь мить моє тіло згадало доторк його теплих лагідних долоней, смак його губ, що змушували мене шаленіти від бажання.
Він не може так мене залишити, просто не може... Я вірю, що в один прекрасний день я відкрию двері і знову побачу на порозі знайому, таку рідну постать. Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, він може зустріти красивішу за мене, розумнішу і ще мало чого... Але я глибоко переконана, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А він любила саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися... однаково, вірніше-гармонійно, співзвучно.
Туга розривала серце. Я намагалася посміхатися крізь силу, але сльози душили мене, вириваючись стуснутим риданням.
Дощ суворо подивився на мене, потім згорнув журнал і поклав його у кишеню.
„Тю, дура яка!”, - сказав дощ і зник у сірих сутінках. Тьмяне вечірнє світло кидало розмиті тіні в кімнату. Із темних кутків поступово насувалася ніч. Мені захотілося плакати. Вечір переставав бути томним.
