— Денис, я розмовляла з лікарем. В батька дуже погано із серцем.
— Ма, ти вже казала…
— А я ще не раз тобі це повторю! — Ольга завелась миттєво. — Може, ти нарешті зрозумієш, що це ти розбив йому серце, коли сплутався з тою психованою Алісою!
— Не психованою, просто вона трохи нервувала, відколи завагітніла…
— Яка різниця! Я була вагітна — зі мною було все гаразд. Бачила я її "знервованість" — невже ти не розумів, якого болю завдаєш нам?!
— Ма, ну я же пішов від неї. Як ти і хотіла…
— Пішов! Через півроку. А за цей час у батька інфаркт через тебе був! Який же ти невдячний — ми все для тебе робили, душу вкладали, а ти проміняв нас на цю сатанистку!
— Окультистку…
— Не перебивай! Синочку, ну зрозумій, ми же все робимо для твого ж блага. Ми ж хочемо, аби ти знайшов собі гарну дівчинку, щоб у нас були внуки і все було добре…
— Ну, у вас вже є онук…
— Від неї? І не кажи мені цього ніколи! То не наш онук. Нехай сама з ним розбирається! Ти ще молодий, тобі не потрібна ця неввічлива хамка з її виродком!
— Ма, ну я же все зрозумів. Ну чого ти так нервуєш — все буде добре. Тобі не треба так хвилюватись… Розкажи краще, що там з батьком.
— Погано. Дуже погано. Лікар просив, аби я сьогодні до нього заїхала. Хоче щось розповісти. Вибач, синочку, розумієш, я дуже хвилююсь за татка… Вибач, будь-ласка…
— Та нічого, ма, я все розумію.
— Ти кудись йдеш?
— Так, я домовився з друзями зустрітись…
— Сподіваюсь цієї там не буде?
— Ма, ну, що ти таке кажеш! Ми вже півроку як не бачились і не розмовляли…
— Добре, мій маленький, все правильно — забудь її наче дурний сон. Ти ж не пізно повернешся? Не затримуйся будь-ласка, я буду хвилюватись. І не влізай ні в яку халепу — якщо з тобою щось буде не гаразд, батько може не витримати, ти ж це розумієш?
— Ма, а може, давай я поїду з тобою до лікарні?
— Ні, Дениско, краще не треба. Навіщо тобі все це бачити? Краще йди погуляй з друзями — тільки не допізна, а я приїду і все тобі розповім. Добре, синочку?
— Добре, ма…
Коли за Денисом зачинились двері, Ольга ще деякий час сиділа на кухні і дивилась у вікно. Потім дістала з шухляди заховану пачку цигарок.
Палити Ольга почала, коли Денис сплутався з цією. Палила потайки від чоловіка і сина. Зараз, нервово затягуючись, Ольга сварила себе за те, що знову зірвалась і накричала на сина. Господи! Тільки б з Сашею все обійшлося! Денис повернувся і, здається, нарешті усвідомив, яким ударом для них був його зв’язок з /i>цією… Саша одужає, і вони знову заживуть щасливо, як і раніше… Тільки б з Сашею все було добре. Отче наш, сущий на небесах, да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам на сьогодні і прости нам провини наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашім, і не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого…Господи, допоможи Олександрові, не лишай нас у біді…Благаю…
Треба було збиратись до лікарні.
Ольга прибрала сліди свого «злочину» — недопалок і попіл спустила в унітаз. Пачку цигарок знову сховала у шухляду. Та в останній момент витягла її й кинула собі в сумочку.
Дорогою Ольга намагалась відігнати погане передчуття і щосили зосереджувалась на уявленні про те, як все буде добре, коли Сашу випишуть з лікарні і вони знову заживуть спокійно. А там може вона познайомить Дениску з якоюсь гарною скромною дівчинкою, яка буде поважати і самого Дениса і його батьків…
— Що я можу вам сказати, Ольго, — Ігор Олександрович сидів за столом і уважно вдивлявся в обличчя жінки. — Новини невтішні. У вашого чоловіка був другий інфаркт. Ми зробили все можливе, але є межі людських сил. Потрібна термінова пересадка серця…
— Я згодна! — поспішно сказала Ольга.
— Так, добре, але є певні проблеми. Ми зараз не маємо серця для пересадки.
— А коли з’явиться?
— У тому то й справа, що це не від нас залежить, а трансплантація потрібна вже сьогодні. Я непевен, що ваш чоловік доживе до ранку.
Тремтячими руками Ольга дістала із сумочки пачку цигарок, запальничку і, підкуривши, нервово затягнулась. Ігор Олександрович кинув несхвальний погляд, але нічого не сказав.
— Що ж робити? — Ольга благально подивилась в очі доктора, намагаючись віднайти в них хоч якийсь натяк на порятунок. — Може все ж таки є якась можливість…
— Якась можливість є, — задумливо промовив Ігор Олександрович. — Але тут є кілька моментів…
— Що я маю зробити? — від проблиску надії Ольга підібралась, наче левиця, готова стрибнути на здобич.
— По-перше, гроші. Це буде коштувати дещо більше, ніж планова трансплантація, бо пов’язано з додатковим ризиком…
— Це не проблема. Будь-які гроші. Тільки б Саша жив. Не хвилюйтесь за це. В нас лежать гроші в банку, а як не вистачить — позичу.
— Це добре. Але є і ще один момент. Так би мовити, етичного характеру. Пошук донора — справа досить делікатна…
— Я не хочу про це нічого знати. Робіть, що маєте робити. Мені не цікаво, де ви знайдете це серце — Саша має жити. Решта — несуттєво.
— Добре. Тоді я починаю готуватись. За дві години ви маєте принести, — Ігор Олександрович щось написав на папірці та показав його Ользі, — ось цю суму. Встигнете зібрати? — Ольга кивнула. — І ще стільки же — після завершення операції. Домовились?
— Так.
Коли Денис прийшов, хлопці вже зробили бульбік. Пару хапок — щоб зняти напругу.
Їх було четверо — Денис, малий Колюн, Кєнт і Свєтка. Розмовляли мало. Навіть після драпу.
Всі трохи нервували.
Врешті Денис не витримав і підсів до Свєтки. Почали цілуватись. Кєнт і Колюн тактично відвернулись, але з кімнати не вийшли. Зрештою зі Свєткою по черзі трахались усі троє, так що особливих секретів одне від одного не мали. Денис задрав Свєткє спідницю і стягнув стрінги. Дівчина не пручалась.
Рипіння дивану заспокоювало — такі звичні й милі серцю звуки. Натхнення додавав і Свєткін стогін.
— Ден, кінчайте вже швидше, — хвилин за п’ять кинув Кєнт. — Скоро з Арменом стрілка.
— Нікуди не дінеться твій Армен, — нервово озвався Денис. Але Кєнт таки мав рацію, і Денис пришвидшив темп.
За півгодини вони вчотирьох вже були у Куренівському парку, що знаходився неподалік дому.
Вечоріло.
Армен спізнювався. Нарешті, коли нервове очікування сягнуло апогею, той таки з’явився.
— Прішлі? Харашо. Пакажітє бабкі.
Денис витяг з кишені пачку баксів. Кєнт і Колюн також дістали свою долю.
— Дєвачка чістая? — спитав Армен, роздивляючись Свєтку.
— Ображаєш! Тільки спочатку покажи кокс.
— Нє баісь, синок. Кокс — висший клас. У меня, как в аптєкє.
Армен перерахував гроші і кинув хлопцям пакетик з порошком. Свєтка задрала спідницю і обперлась об лавочку відпрацьовувати свою долю.
Армен драв дівчину довго і завзято. Аж раптом Колюн, що відійшов відлити побачив ментівський патруль.
— Шухєр! Менти! — Щосили закричав він і перший кинувся геть з парку.
Якби в малого були міцніші нерви, то патруль їх напевно і не помітив би, але на галас Колюна відреагували миттєво.
Прийняли усіх.
Навіть Колюна наздогнали за два квартали. Хоча Колюну-то якраз хвилюватись треба було найменше. Неповнолітній, якось відмажеться.
Гірше за все було Армену — його пальчики не перший рік гуляли міліцейською базою.
Зрештою і Денис міг би сподіватись на сприятливий для себе результат: за інших обставин всього-то й треба було — дати матері знати. Вона якось би його витягла. Але зараз він не міг дозволити собі турбувати матір. Батько в лікарні — їй і без того непереливки. А тим більше, як батько дізнається, що він заплутаний у справі з наркотиками… Ні. Ніхто ні про що не повинен знати. Так вирішив Денис і, аби полегшити життя своїм батькам, на допиті почав косити під дурня.
Нічого не знаю, нічого не пам’ятаю. Сам не з Києва. Родичів немає. Приїхав вранці, якісь бандюки по голові вдарили і пам’ять відшибло. Увесь день тинявся містом, а під вечір випадково з цими хлопцями познайомився. Ні, товариш начальник, раніше нікого з них не бачив. Які наркотики? Нічого не знаю.
— А яка в тебе група крові, синку? — нарешті спитав його слідчий у справі.
— Перша…
— О, так групу крові ти пам’ятаєш, а як звати — ні?
— А в мене наколка з групою крові, — сказав Денис, задираючи рукав. Наколка нагадувала події, які він з радістю забув би. В той день колишня дружина Аліса Лі, тоді ще його зоряна кохана, написала СМС, що він перевернув хлопцеві світ: "В нас буде маленький. Зараз йому двадцять днів від зачаття!". Алісу насамперед цікавила група крові чоловіка — адже у неї була перша, до того ж — міцна імунізація від інших груп (спадок окультних ритуалів та кривавих братань). Від Денисової групи крові залежало, чи житиме маля, яке поки що на моніторі УЗД нагадувало хвостатого головастика. Хлопець своєї групи не пам‘ятав. Мовляв, перевіряли у військоматі, але результати із голови випали. "Тож зроби у поліклініці аналіз та запиши собі на лобі," — із звичною прямотою порадила Аліса. На лобі, Денис, звичайно записувати не відважився. Але невеличку наколку Сашко йому зробив. Кілька тижнів майбутній батько радісно погладжував кривий напис І(0) Rh+. Дитинка мала всі шанси. А потім... Розлучення та люта ворожнеча. Мати все ж таки була права. Не треба було одружуватись на цій. Тільки наколка залишилася. Треба буде її звести чи забити якоюсь картинкою. І знов забути. І події того часу, і свою групу крові.
— Ти диви, дійсно… А проблем із серцем немає?
— Та ні…
— І що ж мені з тобою робити?
— Може, відпустите, а?
— І куди ж ти підеш, якщо нічого не пам’ятаєш?
— На вокзал. Я впевнений: там пам’ять повернеться. Я поїду з Києва і більше ніколи не повернусь. Відпустіть, а?
— Може, і відпущу, — протягнув слідчий, думаючи про щось своє.
Коли Дениса вивели, слідчий ще раз продивився результати пошуку по базі даних. На хлопця нічого не було. Ну то і добре, вирішив він і взяв слухавку. Набираючи номер, слідчий задоволено посміхався.
— Алло, Ігоре Олександровичу? Так, це я. Здається, є в мене для вас клієнт. Так, перша група. Серце здорове. Родичів і близьких в Києві немає. Добре. За годину він буде у вас.
Ольга стояла і дивилась у вікно палати. Всередину не пускали, але Ігор Олександрович сказав, що операція пройшла успішно, ніяких ускладнень немає. Ольга задоволено посміхалась. Господи, дякую тобі, він житиме. Він житиме… Тепер усе буде добре…
Трохи непокоїло те, що Денис, незважаючи на обіцянку повернутись не пізно, взагалі не ночував, але таке вже траплялось раніше. Повернеться. Куди він подінеться від мамочки…
Тепер все буде добре. В грудях у чоловіка б’ється нове, здорове серце. Денис не живе з цією.
Тепер все буде добре…
P.S.
«Розбите серце» є складовою частиною роману «Новітні міфи міста Києва» літературно-містичної ватаги ТРИПЕРА. З питань видання роману - звертатись на мило zipa@ukr.net
