Незатишного осіннього повечір’я, коли рясна мжичка надокучливо просотується в рукави, неприємно холодить шию за коміром і нікуди від неї не заховаєшся, їхали темним, як нічна ріка, шосе двоє велосипедистів. Шини з лускотом відривалися від мокрого асфальту, тихо порипували педалі та пружини сидінь; ліхтарів у них не було й лише червоні катафоти на задніх щитках велосипедів недобре зблискували двома хижими, налитими кров’ю очима, коли зрідка наздоганяв їх попутний автомобіль.
Вони їхали швидко, не збавляючи темпу й не перемовляючись. Зовсім не так їде чоловік, повертаючись увечері з роботи. Той крутить утомлено, може й цигарку на ходу запалити. Він уже втішається подумки приємним хатнім теплом, гарячою вечерею на столі (а може й чарочкою), канапою перед телевізором та голосом синочка, котрий, примостившись зручно на татовому коліні, показує щоденника. Ці їхали не так. Кожному, хто глянув би на них, стало втямки, що там, попереду, не чекає на пізніх подорожників ні гаряча вечеря, ні телевізор, ані синочок зі щоденником. Втім, пішоходів на вечірньому шосе не було, а світло фар вихоплювало велосипедистів із темряви на мить надто коротку, аби водії могли хоча б затримати два темні обриси в пам’яті.
Так минули вони одне село, потім інше. Коли велосипедистів наздоганяло авто – притискувались ближче до узбіччя, а як машин не було – виїздили насеред асфальтівки й гнали, не збавляючи ходи та не відпочиваючи.
Ось у промені фар далекого автомобіля висвітилася з пітьми назва села, що мало бути за два кілометри ліворуч від шосе. Велосипедисти звернули туди.
По деякому часі вони в’їхали на темну сільську вулицю, довгим похилим узвозом скотилися до містка через річку й, пригальмувавши, звернули в рясний чагарник, що розрісся обіч шляху. Тут, біля річечки, вони спішились і покотили велосипеди далі, в порослу молодими кленками гущавину. В кленках зупинилися, поставили велосипеди під дерево. Один, той, що їхав першим, вказав іншому кудись у темряву і, з хвилину постоявши, вони рушили в тому напрямку, обходячи корчі й дерева та уважно дивлячись під ноги.
Скоро подорожники вийшли на вузенький путівець понад річкою, що й вивів їх до хати, яка темніла осторонь інших, високим густим штахетником відгороджена від цікавого ока.
Підійшовши до хвіртки, велосипедисти спинилися, тихо перемовились між собою кількома словами. Один дістав щось із-за пазухи й дав іншому. Потім вони натягли на обличчя свої шапочки (в кожній були прорізані для очей отвори), без зусиль відчинили хвіртку й зайшли на подвір’я. Собачого гавкоту вони не почули – панувала цілковита тиша. Одне з вікон великої, з білої цегли, хати світилося й того світла вистачало, аби зрозуміти – люди тут мешкають небідні. Праворуч від хати, вздовж усього подвір’я, розташувався чималий сарайчик – виднілося в ньому кілька дверей; углибині подвір’я вгадувалась іще одна невеличка хатка, либонь „врем’янка”, поруч – гараж, ліворуч, біля воріт – дбайливо схований у зграбному павільйончику колодязь, під ногами – асфальт.
Втім, чоловіки в масках довго не роззиралися. Зійшовши на ґанок, один відступив трохи вбік, а інший підвів руку й натиснув на кнопку дзвоника. Іще в одному вікні засвітилося (тепер стало видно, що чоловік тримає в руці пістолета), але веранда залишилася темною. Потім клацнула засувка й той, що дзвонив, не чекаючи, поки господар відчинить, штовхнув ногою відімкнені двері, виставив руку з пістолетом уперед і ступив через поріг...
За шість років і шість місяців до того похмурого осіннього вечора Василь зі своїм приятелем, бригадним зварювальником Петрухою, вийшли з майстерні – перекурити. Присіли на шпалу, яка невідь-звідки вродилася на колгоспному подвір’ї, подіставали „Приму”.
– Сьогодні впораємось?
– На раз! – різонув долонею повітря Петруха. – Ну, хіба Іванович на інший об’єкт перекине. В них же знаєш як: зранку одне, а з обіду...
– Я його перекину! – прогудів Василь. – І так ледве тебе видер.
– Взяв би біленьку – ми б твого коника й після роботи поварили.
– Ти ж знаєш: я тепер не дуже...
– Скажу тобі, як комуніст комуністові, – стишив голос зварювальник, – глузують із тебе позаочі. Підім’яла його, – кажуть, – Тетяна під каблук! Ні ковтнути, ні погулять. Коли це таке було, щоб Василь Зайченко!..
– Та знаю, Петрухо, – незлобиво всміхнувся Василь. – Нехай собі – мені до лампочки.
– А може воно й той, – продовжив Петруха вже зовсім пошепки. – Може й правда?
– Що?
– Ну, нашептала... Такий же козак був!
– То воно й на краще! – реготнув Василь. – Ну скажи, хіба мені погано ведеться? А по правді: я, Петрухо, як зайшов тоді до неї в палату, глянув у вічі... А там і біль, і відчай, і гнів, і така, Петрухо, беззахисність!.. Дивиться на мене й шепоче: „Нащо?..” А я товчусь, такий величезний, неоковирний, як мамонт! А вона така... І мені наче які більма з очей. І мої загули, і мої запої – таким видалися глупством, таким нікчем’ям... Ні, нічого не могла тоді Тетянка навідьмувати, не до того їй було. Втім, хай ворожить, що хоче. Я вірю їй, як собі ніколи не вірив!
З дверей майстерні визирнув Іванович, бригадир:
– Гей, Зайченко, біжи скоро до телефону! Шукай тебе тут...
„Кому це я, в біса, знадобився?” – знизав плечима Василь і поквапився до неохайної комірчини Івановича, яку той претензійно іменував кабінетом.
– Ало! Це Наталя Петрівна, зі школи. Знаєте, в Лесі температура. Ви мабуть підійдіть та заберете її додому.
„От лихо, – занепокоївся Василь. – Та вона ще вранці, коли в школу складалася, була якась невесела. Як це Тетянка не помітила?” Пояснивши ситуацію бригадирові (той делікатно чекав за фанерними дверима), він подався до школи.
Змалку Васько ріс буйним та некерованим, наче молодий, вигуляний на літніх випасах, бугайчик. Не злічити, скільки разів повертався він додому з синцями й саднами на обличчі, скільки разів латала йому мати порвані штани та пошматовані сорочки, скільки разів п’яничка-батько діставав паска, поки хлопець не підріс та не випручався якось із батькових рук, зиркнувши при цьому так, що в того назавжди зникла охота виховувати непокірного нащадка.
Звідтоді Васько перестав зважати на „предків” і ріс собі сам, як хотів. Однолітки Васька боялися. Спершу забіяка встановив незаперечне лідерство на кутку, а згодом, коли цього йому видалося замало, стулив із „підлеглих” войовничу ватагу й заходився влаштовувати відчайдушні набіги на інший край села, де завжди першим кидався в бійку й не мали тоді його нерозумні супротивники ні співчуття, ні пощади.
Вчився Васько сяк-так, а в старших класах і взагалі махнув рукою на навчання, а вчителі, схоже, махнули рукою на Васька, бо й самі вже стали його побоюватись. Шибайголовою починав уже цікавитися дільничний і ніхто не мав особливого бажання встрявати зайвий раз у суперечку з непередбачуваним хуліганом. Коли Васька щось запитували, він понуро підводився, товкся похиливши голову, м’яв у недитячих долонях кришку парти (здавалося: от-от вирве її з м’ясом) і чекав поки йому підкажуть настрахані й безвідмовні однокласники. На перервах відверто палив, а батьки на докори завуча, що прийшов було якось аж до хати, лише розводили руками: „Що ми вдіємо? Не міліцію ж до нього викликати!..”
Василь зайшов до школи, де Наталя Петрівна вивела йому з класу принишклу Лесю.
– Що з тобою, маленька? – присів біля дитини.
– Нічого, – відказала дівчинка тихо. – Тільки голова трохи болить... І в горлі дере...
– Ну, то не біда. Зараз підемо додому й мама нас вилікує!
Взяв Лесю за руку й вони вийшли надвір.
– Нехай ляже одразу в ліжко, – напучувала їх навздогін турботлива вчителька, – чаю з малиною вип’є. Ну, Таня знає. І завтра дитину до школи не гоніть – хай полежить.
Ще у восьмому класі почав Васько вчащати на танці, або, як стали тоді казати: на дискотеку. Спершу ніяковів перед дівчатами, але скоро ту ніяковість переборов і науку спілкування з протилежною статтю пройшов, можна сказати, екстерном. Власне, нічого надзвичайного та наука собою не являла. Досить було роздушити з парубками пляшку під парканом, залузуючи її насінням та закурюючи єдиною на всіх „приминою”, а тоді вже заходити в клуб і – все в ажурі, ніяковість куди й дівалась! Васько швидко став своїм у компанії старших парубків, а за рік-два, коли тих одного за одним забрали до армії, він і взагалі залишився єдиним на ціле село некоронованим „королем”. Офіційна сільська путана Гашка без зайвих прелюдій дозволила хлопцеві детально розібратися в любощах; він рано пізнав насолоду, рано в ній розчарувався, смачно цвіркаючи крізь зуби, називав усіх жінок профурами й коли настала пора йти до армії, та отримала в його особі збайдужілого холодного циніка, який вважав, що пізнав життя, нічого не боявся, нічому не дивувався й ні від кого не хотів залежати...
– Тату!
– Що, маленька?
Лесина долонька була гарячою. Її ранець він перекинув собі через плече.
– Купиш мені ляльку, яка розмовляє?
– Ляльку? А чи не завелика ти стала для ляльок? Тобі вже либонь книжки пора купувати, а не ляльки!
– А Валі Дорощук, ну – ти знаєш, хрещена подарувала ляльку, яка розмовляє. Таку гарну. Імпортну!
– Цікаво, скільки те диво коштує...
– Валя не знає – це ж подарунок!
– Ну, коли й тобі хтось подарує, то я не заперечуватиму.
– А як ніхто не подарує – купиш?
Повернувся Василь з армії хмурним та небалакучим. Казав, що відтарабанив три роки в береговій частині при морфлоті, а взагалі розводитись на теми служби не любив і на будь-які запитання з цього приводу відповідав так, що надто допитливий одразу втрачав бажання продовжувати розмову.
І одразу пустився в загул. Пиячив із сільськими холостяками, волочився за розвідними молодицями; часто під’їжджали ввечері до хати друзяки на мотоциклах, брали Василя на заднє сидіння, або й за кермо сідав, і гасали десь вони, вирішуючи свої таємничі справи, цілими ночами. Уже й дільничний навідався був до матері: чого це син на роботу не влаштовується? „Та він же щойно з війська – хай нагуляється!” – захищала вона Василя, хоча й самій на серці шкребло: до чого вони приведуть, оті відчайдушні синові загули... І таки привели.
Добряче загачений мчав він тої ночі збезлюднілим селом, потужний МТ рвався з рук... і звідки вона вихопилась, та непевна, наче безтілесна, тінь? Але то була таки жива плоть! Глейкий удар... Мотоцикла смиконуло вбік, а Василь шугнув через нього десь у малинові хащі й поки підводився приголомшений, поки виборсувався з якогось гілля, з трухлого паліччя, збіглося вже хіба що не півсела. Хтось кричав, хтось голосив, хтось бив його, вкляклого, долонею по щоках, на диво оперативно наче з неба впали і „воронок” і швидка...
Під вечір наступного дня Василя відпустили під підписку й він одразу пішов у лікарню. Боліла голова, чи з похмілля, чи біс її зна чого, але не те його турбувало. Розпитав, де лежить учорашня потерпіла...
Тетяну він добре знав ще змалку, вона й жила неподалік, але якось ніколи особливої уваги на тендітну чорнявку не звертав. І от... Прочинив двері палати й сторожко, увійшов. Біля ліжка сидів Ілько – Тетянин кавалер. Побачивши Василя, схопився, сполотнів, тоді збуряковів, хватонув за барки...
– Ти... ти... це ти...
Ледь не на голову нижчий Ілько п’явся навшпиньки, вдавав задерикуватого півня, але в нього не виходило – ніколи не було в Ількові задерикуватості.
– Щезни, – втомлено мовив Василь і відсунув Ілька вбік.
Перебинтована, бліда, мов сніг, вона була при свідомості. Звела свої, кольору морської хвилі, очі й виринуло до нього з тої хвилі болюче, нестерпно-болюче питання. „Нащо?” – прошепотіли її скеплені вуста. Чи йому тільки здалося, може то промовляли її очі? „Нащо ти мене скалічив? – промовляли вони. Що тобі з того?”
Василь не витримав, відвів очі вбік. Сів на стілець, похилив голову. А за кілька хвилин, коли знов наважився звести погляд, у хвилях-очах панувала лише беззахисність. Цілковита. „Вибач, що так вийшло, – промовив подумки. Або не вибачай – однаково. Відсьогодні я тебе лише боронитиму.”
Потім він приніс гроші – видер материні – на смерть. Розгублено й невміло пхав до кишень білих лікарських халатів хабарі, вишукував дефіцитні ліки, довго й ретельно розрівнював зіжмакані папірці на клейонці хиткого столика перед її змарнілим батьком. Мовчки. Не мав що казати.
Минуло нескінченно-болючо-довгих три тижні, поки в глибині хвиль-очей Василь уперше розгледів не біль, і не відчай, і не беззахисність – приязнь. Спершу. А далі й любов. Сам себе на той час без Тані вже не уявляв. Її батько забрав заяву. Справу з наїздом зам’яли. Ілько якось тихо, непомітно, розчинився...
Мати довго плакала, довго виціловувала, змушуючи зігнутися дорідного сина ледь не вдвоє, коли почула про його намір оженитися.
З лікарні Василь виніс Тетяну на руках (тїй важко ще було ходити), а скоро так таки, на руках, і з ЗАГСу. Подарунок молодята отримали від колгоспу неабиякий – хату, тож укупі з весіллям відгуляли й вхідчини. Василів старий, який спився вже на той час остаточно, втрапив ліктем у холодець, обпудився й, падаючи під стіл, здер зі свахи спідницю. Але та прикрість була єдиною.
Скорочуючи шлях, Василь повів Лесю через занедбаний садок за сільрадою і ось вони вже біля хати. Відчинив хвіртку, пропустив доньку вперед. Лео – ледачий, розбещений Лесею, пес радісно виснув, Василь збіг на ґанок і натиснув на ручку дверей...
Одружившись, Василь таки змінився. Не вабили його вже ні приятелі, ні гульки, ні випивка. Як кидався колись безоглядно в найзапеклішу припарку, роз’юшуючи суперникам носи й терпляче зносячи бухани у відповідь, так кинувся він тепер у вир любові, служіння й вірності. Зразу після роботи (ще до весілля пішов працювати на трактор) поспішав додому, до Тетянки, вона після наїзду накульгувала й Василь бігав круг жінки, і беріг, і допомагав, чим міг. Хоч і не вмів гарно говорити й не навчений був шепотіти лагідні слова, а й сліпому видно було що кохає, а як питала його: чи любиш? – то лише посміхався ніяковіючи й одразу заходився цілувати та тискати, либонь йому зручніше було довести силу свого почуття не словом, а ділом!
А вже як народилася донька то для Василя й узагалі щез навколишній світ. Лише дві найдорожчі та найбеззахисніші в світі жінки стали його світом, його сонцем і сенсом життя.
„Не інакше як приворожила вона його, відьмочка”, – похитували головами колишні Василеві приятелі, розпиваючи десь у холодочку півлітру, а він лише вітався безтурботно, пробігаючи повз них і поспішав собі додому, до своїх коханих дівчаток! І не обходили його ні глузи, ні балачки, ні зневажливі погляди декого з недавніх „корефанів”.
Двері не відчинились. „ З якого це вона дива замкнулася?” – здивувався Василь і нетерпляче застукотів кісточками пальців у фільонку. Тиша... Праворуч від дверей було вікно кухні, а ліворуч – їхньої з Тетяною спальні. Спершу зазирнув у кухонне – там нікого не було. Потім заглянув у вікно спальні. Воно виявилось завішеним, але між шторами залишався ще просвіток...
Пізніше, навіть по тому, як минули роки, Василь ніяк не міг пригадати до ладу події, котрі відбувалися в наступні кілька хвилин і змінили все його подальше життя. Не пам’ятав достеменно, що робив сам, що діялося навколо, лише якісь розрізнені уривки, вихоплені з безмежної сірої мли, що нею свідомість, вочевидь, прагнула відгородити його від безумства...
Спочатку Василь пригадував тіло. Огидне, крейдяно-біле голе чоловіче тіло, яке коником стрибало по кімнаті, махало руками, хапало ними якесь ганчір’я, силкуючись одночасно й прикрити свою наготу, і заховатися, й вискочити з пастки... Потім він бачив двері. Білі, нещодавно пофарбовані двері його власної хати котрі, зірвавшись із завісів, летіли кудись, аж у сіни. І крик. Нестерпний крик, що лунав невідомо звідки (лише згодом Василь здогадався, що той крик був його власним криком):
– Чому-у-у, сука позорна! Чому-у-у! Я ж спокутував усе, хіба ні? Уб’ю-у-у!!!
Далі було вікно. Навстіж відчинене вікно в садок... І волосся. Великий жмут м’якого волосся опинився раптом у його долоні й іще щось було під тим волоссям – важке й неповоротке. Василь тягав те з кутка в куток, наштовхуючись на меблі та перекидаючи стільці; він розмахувався час від часу ногою та вганяв носок черевика в незграбний кавалок м’яса, який виникав звідкілясь прямісінько в нього під ногами...
А тоді повисло враз щось на Василевій нозі. Він саме розмахнувся, та несподіваний тягар пригнув ногу донизу. Василь хотів струснути, скинути той баласт , як скидають на підлогу важкого чобота, та воно прикипіло до ноги намертво. Василь заревів, забігав кімнатою, не випускаючи з руки волосся й те, що під волоссям, та дригаючи ногою, щоби скинути з неї той дратівливий гніт...
Потім вскочили сусіди, гуртом повалили Василя на підлогу, відтягнули закривавлену Тетяну й довго ще не могли відірвати від нього маленьку Лесю, яка, вчепившись побілілими пальчиками в батькову ногу, все кричала й кричала:
– Не бий маму, тату! Не бий маму! Не бий маму, тату! Не бий маму! Не бий маму! Не бий маму!..
