Ви колись святкували спокійно Новий рік? Я – ні. Це свято до мене точно не байдуже, його почуттям міг би позаздрити найфанатичніший маніяк.
У моїх друзів вже існує правило: хочеш шалений непередбачуваний Новий рік – поклич на його святкування Настю. Я б могла описати будь-який Новий рік. Той, коли мене на ялинці вкрав невідомий Дід Мороз(взяв на руки і почав тікати) і друзі гналися за ним хвилин 15. Чи коли о другій годині ночі мене п’яний в зюзю знайомий поздоровив з днем народження ( який в мене в травні) і я з друзями так йому повірила, що ми святкували мої іменини до самого ранку. Або коли під вечір першого січня я прокинулась, подивившись у вікно, ще довго дивувалася як змінилося за одну ніч моє рідне місто, а коли зрозуміла, що я в Чигирині, була просто в ступорі. В такому ж стані були і мої друзі, а також подруга – власниця чигиринської квартири. Коли ж ми зібрали до купи всі пазли власної пам’яті і зрозуміли, що за кермом була я, то замість шампанського всі чомусь пили валер’янку.
Та найбільше хочеться розповісти про минулий, на той час новий, 2010 рік.
Була четверта година ранку… Не хотілося нічого: ні випити, ні закусити, ні танцювати, н-і-ч-о-г-о… Голова була важкою і просила тиші. В квартирі її шукати було марно, тому я непомітно вислизнула до під’їзду. Сівши на сходи, хвилини зо три насолоджувалася самотністю. Аж тут двері квартири напроти відчинилися і з них буквально виплило щось в костюмі Діда Мороза.
- Біля вас не зайнято? – запитав мене новоявлений символ дитячих казок, який ледь тримався на ногах.
- Ні. – відповіла я.
Дід Мороз сів. Це був чоловік приблизно років так під п’ятдесят і в такому стані, коли «Сатурну більше не наливати».
- А я Дід Мороз. – намагався почати розмову незнайомець. Я чесне слово не знаю чому незнайомих людей так тягне зі мною поговорити. Зі мною починають розмовляти бабусі в маршрутних таксі, незнайомі дядьки на зупинках, в чергах в магазинах і навіть сектанти з усього люду обирають мене. Напевне це карма.
- Я бачу. – і, вказавши йому на свою червону новорічну шапку, додала – Я теж.
- Е…ні! Ти ж не справжній Дід Мороз, а я – справжній!
- Як скажете.
- Та чесно! - намагався довести свою правоту співрозмовник. – Я прилетів сюди здалеку. З цеї..як..її…де ще людей мацають…тьфу ти, лапають…
- Лапландії?
- Ага! Ось притомився трохи та вирішив перепочити…
- Ясно. А олені ваші де?
- Там! – махнув Мороз у бік квартири, з якої він з’явився.
- П’ють?
- Відпочивають.
- Зрозуміло.
- А знаєш, як мені важко? – остаточно зріднився зі своєю роллю чоловік. – Ти тільки уяви: до всіх треба встигнути, всіх поздоровити, всю Землю облетіти… Ще й за репутацією слідкувати. В моїй справі імідж вирішує все!
- Ага.
- Ти мені не віриш?
- Чого ж, вірю!!! Ви Дід Мороз. Відкрию вам таємницю: таких як Ви сьогодні дууууже багато! І всі такі казкові-приказкові…сині-пресині…
- Даремно… Ох, даремно ти з дідуся знущаєшся!
- Все! Триндець мені! Знайду під ялинкою замість подарунку вуглинку. Бо погана я дитина… В Дідуся Мороза не вірю! Тьфу на мене!
- Перестань!
- Перестала.
- От і добре! Я тобі доведу, що я справжній! Загадай бажання – я його виконаю.
- Ой… я вас благаю…
- Ну загадай… Тобі що, важко?
- Навіщо?
- Язик же в тебе не відпаде, якщо ти бажання скажеш…
- Добре. Хочу диво. Не якого там одноразового чуда. Хочу, щоб чудеса траплялися кожного дня! Ну як, дідусю, виконаєте?
- Виконаю. – захитав головою співрозмовник. – От тільки доведеться зачекати декілька місяців.
Я засміялась:
- Зрозуміло…
- Нічого тобі не зрозуміло! Просто я ж не резиновий, я і так не встигаю. Спочатку треба діточкам подарувати казку… Потім добрим людям… А потім і до тебе черга дійде.
- Тобто я не добра людина?
- Я такого не говорив! Я ж сказав: почекай декілька місяців. І буде тобі диво.
- Ага.
Ми ще трохи з ним поговорили, потім мені набридло і я пішла далі святкувати Новий рік.
Минуло декілька місяців, і в моєму житті з’явилася людина, навіть появу якої з упевненістю можна назвати дивом. З того часу чудеса зі мною трапляються постійно. Спочатку я думала, що в мене дах їде в довготривалу відпустку… Потім чудернадським подіям почали дивуватися друзі… Тепер, здається, вже всі звикли. Та це вже, як то кажуть, інша історія.
Ні, я не вірю в те, що зустріла справжнього Діда Мороза. Відмовляюсь взагалі визнавати факт його існування. Та я знаю одне: вірити в казку в наш час – вже диво. А дарувати надію на те, що твоє бажання збудеться – справа благородна. Тому, якщо зустріну минулорічного Дідуся Мороза, я теж віддячу йому подарунком, а саме пляшкою мінеральної води. Чомусь мені здається,що вранці першого дня року цей подарунок для нього буде на вагу золота.
P.S. Написала цей твір за два дні до Нового року, та розмістити його ГАКу не було часу.
За дві години до Нового 2011 року я послала все в геть не новорічному напрямку, вирішивши вперше за все життя відсвяткувати його спокійно, в пустій квартирі. Приблизно о першій годині ночі в двері постукали. Я мовчки їла «Олів’є», вдаючи цілковиту байдужість. По той бік не здавались. Я ігнорувала. Закінчилось тим, що мені вибили двері! За секунду я згадала, де в мене лежить сокира, як дістатися до шокера і який ніж найгостріший. В кімнату зайшов…Дід Мороз! А за ним ще 5 не геть тверезих людей, які почали вітати мене зі святом. Коли шок і поздоровлення минули, виявилось, що колядувальники-самоучки просто переплутали квартири… Як наслідок, у мене нові двері, шість нових знайомих і, як завжди, не стандартний Новий рік.
Я вже не знаю чого чекати від Дідів Морозів, від однієї згадки про цей казковий персонаж в мене починає сіпатись око (цікаво, чи є така фобія?), та точно знаю одне: життя – це диво, сповнене чудернадських чудес. Можна в них не вірити, та головне, в нас вірять вони.
