Моїй молодшій сестрі Марійці з дитинства було притаманне нестандартне мислення. В її голові завжди вирували різні ідеї і, часом, несподівані й дивовижні рішення. А яка фантазерка була! Яких тільки історій вона не вигадувала. Їхня невідповідність дійсності мене страшенно дратувала. І я просто називала їх брехнею. На що мама тактовно зауважувала, що не можна травмувати психіку дитини такими негідними словами і додавала, що в цьому проявляється творча натура, і що вони, тобто такі історії, допомагають розвивати уяву та розширювати кругозір. Змиритися з цим я ніяк не могла, але боротися з невичерпною фантазією Марійки було просто безглуздо. Річ у тім, що коли сестра вигадувала чергову історію, було неозброєним оком видно, що вона так переймалася нею, так палко розповідала, що вже й сама вірила в реальність тієї оповідки.
Одного дня Марійка запропонувала сходити на риболовлю. Мабуть, ця ідея в неї виникла від споглядання успішних походів до ставка нашого сусіди Юрка. Він старший від моєї сестри років на два. Ой і завзятий же рибалка він був! Одного разу він навіть у кватирку виліз і помчав рибалити. Мами його в той час не було вдома. Вона працювала медсестрою і часто чергувала в лікарні. Юрка про всяк випадок замкнула в хаті, щоб, бува, не побіг до ставу.
Йому щастило, та й ловити рибу він таки вмів. Проте це було не єдине, чому він присвячував свій час. Оскільки Юрко часто залишався вдома сам, то намагався скрасити своє життя різними пригодами. Бувало, зробивши лук і стріли, він уявляв себе відважним індіанцем. Його войовничі вигуки полохали курей, і вони, збентежено кудахкаючи, кидалися врозтіч. Одного разу він приніс із лісу вужа і довго возився з ним, аж поки йому не набридло. А то колись з’явилося у нього двоє сіреньких зайчат, знайшов їх у лісі. Десь поділася їхня мама зайчиха, і Юрко доглядав за зайчатами, годував їх аж поки вони не підросли. Згодом відніс їх до лісу і відпустив на волю... Та все ж найбільше він любив рибалити.
Марійка запропонувала піти наступного ранку о п’ятій. Я відразу ж погодилась, але через деякий час з такою ж легкістю і забула про свою обіцянку.
Світанки в селі чудові. Все, що дарує природа, можна не тільки побачити очима, а й почути, вдихнути, доторкнутися рукою, відчути кожною часточкою свого єства. Густі високі трави посивіли від прохолодної роси. Чисте дзвінке повітря наповнене пахощами садів. Духмяно-прохолодна свіжість струменить у відчинене вікно, з нею вривається стоголосий хор птахів. Які ж вони голосисті! І спати їм не хочеться! Все довкола ще ледь мріє в солодкому вранішньому сні, а вони своїм дзвінкоголоссям завзято розтинають цю солодку сонну тишу. Той край неба, де ось-ось викотиться сонце, ніби прив’язує погляд магією кольорів. З ніжно-рожевих і блакитних відтінків раптом спалахує і, ніби по велінню палички невидимого диригента, вибухає та нестримно палахкотить яскравим червоним полум’ям. Це триває недовго, бо потім, ніби щоб зняти цю кульмінаційну напругу, раптом виглядає краєчок величезного червоно-малинового сонця. Спочатку повільно, а потім все швидше і швидше викочується воно із-за горизонту. Розпочинається новий день.
Той, хто знає, як солодко спиться в дитячому віці на світанку, коли у відчинене вікно струменить свіже, наповнене духмяними пахощами саду повітря, той зрозуміє моє обурення, коли я відчула, що хтось настирливо смикає мене за ногу. Ледь-ледь розплющивши ніби склеєні повіки, я побачила сестру, яка сиділа на моєму ліжку. Вигляд у неї був рішучий.
- Вставай, уже пів-на п’яту. Швидше! Вставай! Ну ж бо!
Я нічого не розуміла.
- Ну, вставай уже. Ще й черв’яків же треба накопати.
І тут я все пригадала. Мені зовсім не хотілося нікуди йти, я хотіла одного: спати, спати і тільки спати. Руки мимохіть натягли ковдру по самі вуха. Але треба було знати мою сестричку. Спати вона мені не давала, смикала то за ногу, то за край ковдри. Минула добра година запеклої боротьби. Причому сила моєї протидії була рівна силі її рішучості. Я здалася.
Вирушили ми о шостій, а не о п’ятій, як запланувала Марійка. Вудки у нас були просто класні. Їх довго лаштував батько. Для нього це був як священний ритуал. Гачки теж були якісь особливі. Батько дуже пишався ними. Тож, за Марійчиними розрахунками, риби ми мали наловити багато. Я вже теж захопилася цією ідеєю, хотілося швидше закинути вудки.
Але тут з’явилася перша перешкода на нашому шляху, яка досить таки істотно нас затримала. Ми вже зайшли в парк, у якому був ставок, як мусили зупинитися. Наші вудки зачепилися за гілля дерев. І як виявилось, вивільнити їх було зовсім непросто. Це, звичайно, збило нас з темпу, але ми таки розпутали волосінь і помчали далі. Якби ж то знали, що це був тільки початок! Але ми того не знали...
Чи ми не так тримали ті вудки, чи вони були занадто довгі, але те, що трапилося на початку нашої подорожі, відбувалося і надалі, і не один раз.
Нарешті ми були на березі Панського ставу. Називається він Панським, бо колись тут був маєток поміщика Ґалаґана. Як же тут гарно! Місцеві й заїжджі рибалки дуже полюбляють це місце.
Коли підійшли до ставу, там їх було уже багато. Вони раз-по-раз хвацько висмикували вудки з води й кидали чергову рибину до своїх кошиків. Над ставом здіймався густий туман. У рибалок було вже досить багато риби. Ми теж закинули вудки і почали чекати. Чекали довго. Чомусь у нас не клювало. Ми кілька разів витягували вудки і дивилися на черв’яків. Закидали знову. Нам навіть спало на думку, що, може, наші черв’яки якісь не смачні. І ось! Нарешті поплавок потонув, запружинила волосінь. Ми заверещали й удвох смикнули вудочку. Живим сріблом зблиснула рибина, і… Наша вудка знову зачепилася за гілля та листя дерев. Такої підлоти ми вже й не чекали. Про те, що були геть знесилені та страшенно роздратовані, годі й казати. Мовчки, сопучи, добули ми таки свою вудку, як тут прибіг якийсь хлопчик і сказав, щоб ми хутчіш ішли додому, бо нас уже шукає бабуся. Дивно, але їй здалося, що ми вже дуже давно пішли до ставу. Нічого не поробиш... Похнюпившись, зібрали ми свої речі і мовчки почимчикували додому, розмовляти не хотілося. Було прикро, що не спіймали жодної рибини. Ми вже віддалялися від ставу, як раптом побачили у воді біля берега карася. Він, правда, був якийсь неправдоподібно товстий і чомусь ліниво погойдувався на прибережній хвилі. Але ми з радістю кинулись до води і руками витягли карася. Він був неживий. Але нам вже все було байдуже, вкинули карася до нашого кошика. Хоч який та улов!
Додому хотіли прошмигнути, щоб ніхто нас і не бачив, але не так сталося як гадалося. Чомусь усі, хто траплявся нам по дорозі хотіли знати, скільки ж риби ми спіймали. Але це було ще не все – наші вудки знову запутались серед гілля. Цього разу ми вже просто рвонули їх з усієї сили. Один гачок так і залишився на гілці.Та на нього вже не зважали – хотілося скоріше додому і забути про нашу пригоду.
Дома нас трішки посварили, ми все те мовчки стерпіли. Нашого єдиного карася віддали Левкові, великому сірому коту. Він, капосний, довго на нього дивився потім презирливо пхикнув і відвернувся.
Вже майже й забули про нашу риболовлю, та нам про неї нагадав тато. Він дуже прискіпливо допитувався, чи не знаємо ми, куди це подівся такий гарний риболовецький гачок, отой, що він привіз аж з Кременчука…
