Кожному лікареві, який не загубив себе у вирії нашого складного часу,
кожному лікареві, який вважає, що він надає медичну допомогу, а не медичні послуги,
кожному лікареві, який вважає, що окрім платні він має право лише на подяку (навіть матеріальну) від вже вилікуваного хворого,
а також пам'яті хірурга, який подовжив життя 40 тисяч хворих, але не зберіг себе і помер в операційній у віці 52 років
ПРИСВЯЧУЮ
Ірина Солодченко
НЕПРИРОДНИЙ ДОБІР
Ваші думки витимуть, як голодні собаки.
І кожен рядок ви писатимете власною
кров'ю, а це єдина фарба,
що ніколи не втрачає блиску.
Валеріан Підмогильний
Частина перша. Катастрофа.
1.
Листопадовий ранок похмуро завітав через величезні тьмяні вікна до просторої палати реанімації та інтенсивної терапії старої районної лікарні. Навідався, страхополох, та враз й відсахнувся. І в палаті знову запанували сутінки... Та незабаром кімната висвітлилася настільки, що можна було розгледіти древні стіни, обклеєні тонкими в дрібну квіточку шпалерами, подекуди роздертими до того, що крізь шпарини майорів сіруватий тиньк. На вибіленій стелі де-не-де проступали цитринові латки, а з-понад отруйно-зеленої фарби, накладеної на труби й батареї кимось неоковирним, виповзала іржа. Підлогу „екстремальної” кімнати застеляв заяложений лінолеум, від якого пахтіло хлоркою. Вся порізана і в розпливчатих рудих плямах, підлога, втім, була бездоганно чистою.
В кутку палати притулилося залізне ліжко із дещо заіржавілими бильцями, на якому простяглося абсолютно голе неживе тіло, яке вчора ще так справно слугувало жінці років сорока п'яти-п'ятдесяти. Її блідо-сіре обличчя різко контрастувало з навколишнім середовищем. Придивившись можна було уявити, що за життя жінка не була пишною красунею: великуватий ніс, затонкі губи, дещо опуклі очі. Проте залишки недешевої косметики, стильна стрижка з різнобарвними пасмами і ледве чутні парфуми, які не подолав навіть нудотний сморід державної лікарні, свідчили про те, що опинилася вона на цьому вбогому ліжкові цілком випадково.
Три особи - медсестра, чергові лікар та хірург - нишком позирали на освітлену непривітним ранком небіжчицю, утім кожний розміркував про своє. Медсестра Валя, кирпата жвава товстуля, уважно вивчала манікюр покійниці. Сама вона бозна з яких пір не стежила за манікюрною модою, вважаючи, що медичного працівника прикрашають охайні та коротко стрижені нігті. «Треба не забути сказати доньці», - думала Валя, - що зараз у моді нігті недовгі та круглі, а лопаточкою вже не носять»... Офтальмолог Дюдяєв (який чергував цієї ночі по лікарні) являв собою невиразну особу з пісним обличчям і прилизаним попелястими рідким волоссям. “Шкода, що головлікар Семенова так і не наважилися на лапароскопію, - подумав він. Та позирнувши скоса на молодого хірурга, знову завагався... Хірургові, високому і вилицюватому хлопцю приємного вигляду, було не до манікюру і не до сумнівів. Він єдиний серед колег дивився на труп з непідробним жахом лише тому, що ще не звик до летальних кінців до яких він мав безпосередню причетність. Щоправда, за три місяці роботи в цій районній лікарні дві людини вже померли під час його чергування, але то були зовсім інші справи. Першого разу привезли з віддаленого села шестидесятип’ятирічну вчительку з інфарктом, і допоки родичі шукали машину, щоб її сюди допровадити, минуло годин з десять. То ж не дивно, що вчителька сконала ще в приймальні. А ще якось дядько (не з місцевих, а з тих, що до орендарів наймаються) отруївся гербіцидами. Та за тілом його так ніхто й не з'явився, і ховали небораку урядовим коштом.
Але то бабуся з безхатченком, а тут - пещені руки, манікюр, чималі золоті сережки, яскраві пасма волосся... Все тіло цієї жінки нібито дивувалось, яким чином воно опинилося на цьому жалюгідному ліжкові?
Зненацька медсестра Валя скрикнула:
– Кватирка! Хто відчинив кватирку? І коли?
Молодий хірург повільно перевів свої виразні карі очі на вікно й тільки зараз відчув подих вогкого повітря. Він здивовано знизав плечима... Яке це тепер має значення? Над тією, що наразі простягнулась на ліжкові, запалення легенів не нависає...
– Я відчинив, - щиро зізнався хлопець.
– Коли?
– Десь хвилин з двадцять...
– Тепер нарікайте тільки на себе, – похитала головою медсестра, пішла до скляної шафи з ліками і почала там щось перебирати.
Тим часом Дюдяєв всівся за облупленого дерев'яного столичка писати посмертний епікриз. Події минулої ночі досі миготіли в його голові, як кадри з кінофільму, але тепер його думки стосувались досвідченого хірурга районної лікарні Кирпи, який так невчасно гайнув до Туреччини за путівкою фармацевтичної фірми. А тепер невідомо, чим вся ця історія закінчиться: напевно дамочка прийшла з такого світу, де за помилки не пестять.
«І який чорт вирядив її швендяти нашим районом та ще й вночі?”- невдоволено міркував Дюдяєв, швидко застеляя папір каляками-маляками, які в побуті називають «писанням лікаря». Він підвів голову і запитав Валю, яка все ще поралась біля скляної шафи:
- А хто її сюди привіз?
- Та хлопець якийсь... Їхав Калинівкою, бачить – аварія, автівка врізалася у дуб, що на роздоріжжі.
– І де той хлопець?
- Та одразу й дременув!... Каже: в мене дружина в місті народжує, а я тут бозна з ким морочуся. Хотів не зупинятися, а потім рішив, що то йому іспит з небес, і якщо він лишить її напризволяще, то дружина не народить як слід...
Знав Дюдяєв цю Калинівку... І дуб славнозвісний, що на роздоріжжі височіє – теж знав: не один віночок на тому дубові висить, а тепер ще один додасться...
- А родичів повідомили?
- Грець його знає... мобільника в її сумці вони не знайшли...
– Хто це „вони”? Хіба той хлопець був не один?
– Охраннік з базарю йому помагав, а потім вже міліція долучилася...
Дюдяєв дописав посмертний епікриз і подивився на квадратний настінний годинник. Час рухався повільно... Стомленими очима обвів обридлий інтер'єр: декілька залізних ліжок, скляну шафу з ліками й передпотоповими пластиковим махинами брудних сіро-коричньових кольорів. Обплутані трубками та різнобарвними проводами, ці одоробла, либонь, призначалися для порятунку людського життя. На підвіконні височів світло-зелений столітник, встромлений у стару облізлу емальовану каструлю з сухою потрісканою землею. А поруч - ніжна напівзасохла лілея дотягала віку у брунатному горщику.
Офтальмолог вийшов до фойє, усівся у твердий фотель і вкотре за цю ніч замислився. Руки стугоніли розітнути тіло негайно, але то робота патологоанатома, який з’явиться на роботі тільки о дев'ятій. Почувши на вулиці шурхіт, він скочив, підбіг до вікна й під голим галуззям розлогих старезних дерев, на яких ще лишилися подекуди мокрі тріпотливі червоно-жовті листя, побачив міліцейську машину, поруч з якою розмовляли знайомий йому капітан міліції і якийсь рослявий трохи сивуватий чоловік у джинсах і шкіряній куртці. «Родич, - здогадався черговий лікар. – „Держите пенсне, Киса, сейчас начнется!».
Доки капітан з незнайомцем пнулися на другий поверх, Дюдяєв метнувся до свого кабінету, гарячково набрав домашній номер головлікаря Семенової і спитав чи можна везти тіло на розтин. Витримавши невеличку паузу, Семенова нарешті скомандувала: «Телефонуй Смідовичу - най бігцем біжить».
2.
Крізь сон він почув мелодію Морріконе з кінофільму «Професіонал» і за наспівом збагнув хто його турбує. Підвів голову, щілинкою злиплого ока подивився на будильник, який стояв поруч на шафці, і знову гепнувся на подушку.
І що їй потрібно о шостій ранку? Най іде під три чорти... Перевів телефон на беззвучний режим, заштовхав його подалі під подушку й намірився ще трохи подрімати.
Невелика кімната, де лежав чоловік, була вмебльована у спартанському стилі. Нефарбовані стіл та шафка, книжки на розхитаній етажерці, тапчан, грубий стілець із високою спинкою, з якої недбало звисала приношена одежина - от і вся примітивна постанова. Однак, звідси було зручно контролювати життя двоповерхової дачі. У спальню нагору він сходив тільки тоді, коли наїздила дружина, та й то з півночі тікав у своє насиджене кубло, яке його сусіда Марек глузливо називав «будкою виконроба».
Сон не повертався… І покрутившись ще хвилин з двадцять, він по-молодецькому скочив з тапчана, вдягся й покректуючи вийшов у двір.
Олег (так звали чоловіка) вже два роки як зводив цю дачу і вважав її своєю домівкою. Тепер двоповерхова красуня була майже вибудувана. На першому поверсі – величезна зала із кришталевою люстрою й кухня з барним прилавком, начинена усілякою побутовою технікою аж до посудомийної машини. «Виконробська» кімнатою не вважалася, і дружина збиралася одразу ж після завершення будівництва перетворити її у комору. У залі – два величезні дзеркальні вікна. Скільки птахів розбилося об це хамелеонське скло знав тільки він один, бо майже щотижня ховав їх у найближчім яру... Нагорі чотири кімнати з балконами, а одна з них ще й з мармуровим каміном. На кожному поверсі – санвузол з «теплою» підлогою, а у підвалі розташувались сауна, технічне приміщення й гараж. Сауна складалася з трьох кімнат: у першій – роздягальня, у другій – казан АОГВМ для підігріву води і душова, а в третій – парня з поличками. Нещодавно підпілля устаткували централізованим опаленням, кондиціюванням й двотонним іржостійким баком для резерву води. Зовні дача теж виглядала пишно: критий червоною глазурованою керамічною черепицею двосхилий дах вигідно вирізнявся на тлі стін, личкованих природним каменем "аглай" ніжних кремових кольорів з ледве помітними розводами.
Фактично будівництво перебувало на завершальній стадії. Малого не стає - замовити ковані поручні до сходів. Десь дружина побачила ці чортові поручні, і заманулося їй саме такі. Та на додаток ще й балкони обліпити кованими квітами! І все ця мура, на її думку, мала додати їхньому котеджеві аристократичного гламуру.
А ззовні на нього чекав інший «головняк» - будівництво капітального залізобетонного басейну з водоспадами, підсвічуванням та гідромасажем. Треба визнати, що він затягував трохи з цими дідьковими басейном та поручнями, відчуваючи, що коли будівництво закінчиться, то почнеться інший відлік часу. Допоки він зводить цю дачу, спостерігає за робітниками, то нібито в справах. Жінці зручніше мати за виконроба-охоронця свою людину, ніж наймати сторонніх, з якими завжди чимало клопоту. А далі?
Чоловік вийшов у двір і підійшов до рукомийника. Ледве відвоював він собі право на цей рукомийник! Дружині не подобалася простота його конструкції. «Навіщо тобі це лайно, коли в будинку дві ванни й душова в підпіллі? Так сільське з тебе й лізе! Ти б ще мойдодира притягнув», - сичала вона. А йому за щастя похлюпатися, банально попирхати та почмихати на свіжому повітрі. Хіба можна це порівняти з душем у підпіллі? Селом його дружина докоряла через те, що в дитинстві він щоліта гостював у бабусі і перейняв багато сільських звичок. Його рідна Томашівка, заснована запорізькими козаками, розташовувалося на закруті Дніпра. Усі чоловіки там були височезними кремезними красенями, щоправда, й дудлили ці красені добряче, за що майже перевелися ... А нащадок їхній не зловживає і з задоволенням згадує як зранку бабуся подавала на стіл глечик теплого свіжого молока з минтусом чорного хліба, і ця страва досі здається йому смачнішою ніж будь-які ресторанні блюда. Ех! Зараз би молочка свіжого! Але дачу жінка вибудувала в передмісті, де селян поступово викурюють міські капшуки. То ж найближча корова пасеться де-небудь у Калинівці, до якої автівкою їхати хвилин двадцять. Інший варіант - чвалати туди пішки крізь шпильковий ліс три кілометри. Та автівка залишилася у місті (дружина сьогодні після обіду нею приїде), а плентатися заради кухля молока пішака та ще й мокрим лісом, то вже занадто.
… Після нічного дощу поступово вияснялося. Раптом загавкотів Мареків собака, і Олег присунувся ближче до паркану. Втім чому розривався той гавкун – так і не з'ясував. Марек був його найкращим другом за останні два роки. З ним можна було і погомоніти, і в карти зіграти і – чого гріха таїти! – випити чарку вдома чи в місцевому ганделику. В'юнкий, середнього зросту і вже трохи лисуватий, Марек був молодшим за п'ятдесятилітнього Олега на 12 років. Працював він у місті у якійсь будівельній компанії, а мешкав в старій батьковій хаті з провесіні до глибокої осені. Незважаючи на різницю у віці все в них було, як у щирих друзів. Траплялося й до чубанини доходило, особливо коли сперечалися за політику. Олег кілька разів під п'яну руч брав Марека за барки й з лементом: «Ах ти ж, морда жидівська» намагався його в чомусь переконати. Марек у відповідь горлав, що краще бути «жидівською мордою» ніж сторожувати це „собаче лайно”, як він охрестив їх «аристократичну» дачу. Затим примирювалися, звичайно. Їх погляди на політику різнилися докорінно. Під час Помаранчевої революції 2004-2005 років Марек взяв відпустку за свій рахунок і два тижні просидів в наметах на київському Майдані. Він завжди дорікав Олегу за те, що грьобаний «нащадок запорізьких козаків» страшився дупу застудити і всю революцію просидів у своїй „виконробській”. А от Марек - «жидівська морда» - разом з усіма свідомими українцями був на Майдані навіть у ту найстрашнішу ніч, коли нерви сторін здавали конкретно, коли люди падали на коліна і молилися з образами в руках, коли кожний розумів, що це - не кіно, а через мить у тебе почнуть стріляти справжні кулі. Олег займав скептично-нейтральну позицію й стверджував, що всі ці помаранчеві й блакитні - одна банда. Проте Марек плював на його позицію й називав її позицією жлоба, який намагається виставити себе “понад ситуацією”. Словом, незважаючи на деякі непорозуміння, Марек був для «дачного відлюдника» суцільним просвітком, і з ним можна було побалакати на будь-які теми, включаючи улюблені історичні.
Олег припинив прислухатися до брехні Марекового собаки. Скрізь високий паркан нічого не побачиш, а ворота відчиняти нема пощо. Пройшовся, м’яко ступаючи по мокрій тьмяній травиці - теж об'єкту нескінченних дорікань. Тільки-но дружину ґедзь вкусить - негайно приступається до цього споришу. Вона воліла викласти двір плиточкою, чому душа його нещадно пручалася. Він потайки підсівав по весні травичку, бо не міг відмовити собі в задоволенні проходжатися влітку босоніж по зеленій ковдрі, яка так приємно лоскотала п’яти. Але то до часу.... Допоки басейн не вирили...
Так, оточення в них було поважне, повернувся він думками до сусідів. За Мареком - дача банкіра Латиніна, якого на роботу й з роботи допроваджали гелікоптером. Марек запевняв, що Латинін, кволий двадцатитрьохрічний шмаркач - найсправжнісінький «лыжник». Олег погодився з товаришем тільки після того, як його якось підрізали дорогою до міста. Спочатку він не допетрав що до чого, та коли побачив, як Латинін пішов на подвійне випередження, його волосся здибилося: виявилося, псевдобанкір зі своїм кортежем перегони на трасі влаштували. Ледве втік тоді від тих пробийголів…
Та Латинін - соплій супроти сусіди праворуч. Цей каламутний ділок був одним з перших дачників. Купив у діда хату з ділянкою, привів «канкрєтних рєбят», які вирубали геть усі дідові груші, вишні і яблуні, які славилися навкруги, і відгородився від усього світу п’ятиметровим цементним парканом. Потім завезли техніку, хату знесли, а на її місці почали зводити довгу двоповерхову споруду. А просто на городі, де дід колись саджав картоплю й кукурудзу, заклали основу для тенісного корту. Щойно цей каламутний ділок забетонував дідів город, як його ув'язнили. Не за нецільове використання землі сільськогосподарського призначення, звичайно, а за інші темні оборудки. Нині в цьому недобудованому кістяку лише охоронець мешкає: зробили йому на першому поверсі будку, встановили обігрівача, і сидить дядько, стежить за добром і ні з ним не спілкується. Заборонили, мабуть.. Всезнавець Марек стверджував, що корт зводять з метою бізнесу, тому й особняк такий довгий і схожий на готель. Позаду городу паркан був трохи нижчий, і коли Олегові траплялося його оминати, то йому моторошно було дивитися на той забетонований сільський город.
Щоправда, Марек випікав йому очі тим, що і його город аж ніяк не схожий на картоплище. Слушно... Нема чим й бити. Дача у подружжя Томашенко призначалася винятково для відпочинку її кращої половини після важкого трудового тижня в задушливому й зашкупеленому місті. А відпочинок мав на увазі не на городі рачки стояти, а культурно-цивілізаційно колисатися на сучасній гойдалці посеред зеленої галявини з шашликом біля рота. Також заморений городянин може собі дозволити пірнути до басейну, нахлюпатися там донесхочу й затим витягтися у шезлонзі, підставивши сонячним променям стомлені члени й закривши сльозаві від комп'ютера очі. Ні, з цього приводу Олег не мав чим крити. Який там город?... Пів-городу забере басейн з водоспадами, а решта піде під англійську галявину. «Була б галявина, а пастуша знайдеться», – з сумом констатував. – А чи годні ви ще, Олеже Андрійовичу, на ролю чередничка?
…Чоловік повернувся до рукомийника і взявся зачісувати волосся вузьким густим гребінцем, позираючи у прибите до дерева дзеркало. Енергійними рухами правої руки він водив гребінець від чола до потилиці, намагаючись пригладити неслухняне шорстке і вже трохи сивувате волосся. Задоволено дивився у дзеркало і крутив головою то праворуч, то ліворуч. Та він ще й нічого хлопець! У силі віку, як то кажуть. «Не гарний, але до біса симпатичний», - вимовив уголос улюблену приказку свого діда. А він і схожий на діда: успадкував від запорізьких козаків і високий зріст і дужість. Хоч зараз би відмахав пішки скільки завгодно без усіляких фізичних тренувань. І дівчатам він ще подобається... Згадавши деякі пікантні подробиці свого самітництва, про які дружина, зрозуміла річ, і гадки не мала, Олег вдоволено посміхнувся до свого віддзеркалення.
Пройшов на кухню і розпочав обов'язковий ранковий ритуал - «кавову церемонію». Поставив на вогонь глиняну турку, яку купив колись у Опішні, засипав туди дві чайні ложки кави грубого мелива, зачекав допоки не з’являться бульбашки, зняв каву з вогню, перелив її у великий кухоль і пішов на відкриту веранду, щоб неквапливо і без поспіху випити каву невеличкими ковтками… Саме в неспішності й полягала суть цієї вранішньої церемонії...
Як доля завернула... Але ж Олег Томашенко не завжди трудився виконробом-охоронцем у власної жінки. У золоті дев'яності, коли все державне перепливало до приватних рук, давній друг Діма Леоненко перетягнув його, доцента кафедри історії, з металургійного інституту на свою фірму. Діма тоді гендлював трубами, що вироблялись на великому металургійному підприємстві, де його дядько працював заступником директора. Інфляція, зростання долара.... Кому війна, а кому мати рідна: гроші зненацька сипонули як з рогу достатку - не порівняти з доцентською мізерною платнею з усіма її набавками. Дружина тоді пишалася ним.... Негайно купили музичний центр, телевізор Sony, відеомагнітофон, вдяглися пристойно, почали краще харчуватися. А потім залишили сина тещі й майнули в круїз Середземним морем. Італія, Франція, Греція миготіли як малюнки з «Клубу кіноподорожей». А в Римі в одній кав'ярні його ледь не викрала якась гаряча італійка! Спочатку недвозначно йому сигналила за спиною шлюбної жінки, а потім підмовила офіціантку, щоби та виманила його на вулицю. Мало не повела за собою, бестія! Якби не дружина — чкурнув би за смуглявкою аж закурилось би! Які то були чудові часи!...
Та до кінця століття справи у державі залагодились, інфляція знизилася, дядько - замдиректор віддав Богові душу, і від заводської годівниці їх одразу ж усунули. Зароблені на трубах гроші Олег вклав у кіоски, втім зиску від них так і не дочекався... В сім’ї почалися сварки... Дружина тоді вже перевчилася на бухгалтера й засвоювала практичне рахівництво. Швидко забулися часи, коли він приносив додому гроші пакунками. Жінка раптом схаменулася, що все розтринькано на круїзи, техніку й ремонт квартири, а нерухомості так і не придбали. Та засмучувалася недовго: приятелька порекомендувала її на роботу до приватної фармацевтичної фірми на посаду головного бухгалтера, і матеріальне становище родини Томашенко знову поліпшилося з тією лише різницею, що гроші тепер заробляла дружина. Не порадившись ні з ким, вона придбала цю ділянку й почала вкладати кошти в спорудження двоповерхової дачі. Спочатку будівництво рухалося повільно та згодом пожвавилося. Рахунки будівельних фірм дружина оплачувала легко й обирала насамперед якість. Зведення дачі вимагало уваги, і Олег дедалі більше відволікався від своїх кіосків. Зрештою бізнес довелося згорнути.... Спочатку мав гадку влаштуватися на якусь роботу. Але на яку? Охоронцем? На що він був здатний, крім того, як гендлювати трубами уторованими схемами або читати лекції з історії? І потім... Кандидат історичних наук, який-неабиякий бізнесмен, працюватиме охоронцем? Та згодом питання про працевлаштування відпало само по собі.
Олег із задоволенням вгруз у глибокий фотель на відкритій веранді, притуляючи до грудей кухоль з гіркою ароматною кавою. Поволі озирав зелені верхівки шпилькового лісу, який манячив десь вдалині, і думав про те що буде, коли будівництво закінчиться. Відчував, що нічого доброго... Марек міг стати у нагоді лише при працевлаштуванні за елементарними будівельними спеціальностями, але дружина такої ганьби не потерпить. Начебто все в неї гаразд, але на необразливе питання: «А чим ваш чоловік займається?» вона спочатку відповідала, що в нього є крамниця на Лівобережжі, допоки якийсь прискіпливий мешканець житлового масиву Лівобережний не зажадав отримати адресу тієї злощасної крамниці. Тоді вона почала всім казати, що крамничку чоловік спродав і наразі займається кіосками, невиразно махаючи рукою у далину... Там...Десь на окраїні міста. Будь-яку жінку, яка робить кар'єру, можна збити з пантелику щонайпростішим питанням: «А чоловік ваш чим займається?». І вся кар'єра затьмарюється, тому що в дами, яка цілодобово длубається на робочому місці, з особистим життям майже завжди не все гаразд. Якщо чоловік і є, то не такий він вже й бізнесмен, як його репрезентують, а часто-густо ніде й не працює, а розтринькує жінчині гроші.
Олег допив каву й ляснув себе по чолу. Телефон! Як він забув?!! Побіг до своєї «виконробської» і витяг з-під подушки мобільника. Оце так-так! Чотирнадцять дзвінків за годину! Що там в неї горить?
Не встиг вмикнути звук, як телефон заграв мелодію Морріконе... Проте із слухавки долинув незнайомий товстий голос:
- Алло, алло... Ви - чоловік Томашенко Марини Олексіївни?
- Так, я ... - здивувався Олег. - А ви хто?
- Капітан міліції Григоренко. Негайно приїздіть до лікарні... Це та, що в райцентрі Прісне. Одразу за містом.
- Щось трапилося?.. Де моя дружина?
- Вона тут. Коли ви будете?
Олег швидко міркував. До Прісного - кілометрів тридцять...Як туди дістатися без автівки? Може Марек підкине? Якщо він вдома, звичайно. Як ні, то доведеться пхатися пішки крізь ліс або ґрунтовкою до траси.
- За годину буду...
- Гроші візьміть і документи, - кинув капітан наостанок.
Олег метнувся до Марека, але той, як і очікувалося, ще зранку поїхав до міста. Вирішив таки тьопати пішака до Калинівки крізь ліс, а відтіля вже якось маршруткою або подорожнім транспортом. Швидко збігав нагору і витяг з сейфу 5000 гривень, які дружина залишила на ковані поручні. Поки метушився, одна-однісінька думка дерла його розпечений мозок: як вона там опинилася? Їхала сюди? Але чому об'їздом через Калинівку? Останнього разу він розмовляв з нею вчора десь о сьомій вечора. Олег схопив мобілку і знайшов перелік дзвінків. Так... Вона телефонувала йому о 18 годині 37 хвилин і повідомила, що запізнюється на роботі. Потім нервово поскаржилася, що всі її задовбали, вилаяла за те, що досі не домовився з різьбярами кованих поручнів та трошечки поскиглила, що завсіди має всі справи сама ладнати. Далі пом’якшала і наказала чекати на неї завтра, тобто сьогодні, у суботу. Приїде по обіді, коли виспиться.
…Через півгодини змоклий як хлющ Олег ледве видибав з лісу. Черевики на тонкій підошві неприємно чвакотіли, і він пошкодував, що не пішов ґрунтовкою. Пройшовши з півгодини уздовж лісосмуги, побачив удалечині на роздоріжжі міліцейську машину, а поруч – сріблясту автівку, яка просто-таки вжмакалася у величезного дуба … У передчутті лиха він прискорив крок і за декілька хвилин впізнав свій Chevrolet... Поки біг вдивлявся у пошкоджену передню частину, зігнуту кришку капота, відірване праве дзеркало, зім'яті дверці й силувався уявити міру важкості травми, яку одержала його дружина. Біля міліцейської машини тупцювали міліціонер (напевно той хрипкий капітан, який йому телефонував) та два даїшники. Олег побіг щосили, не зважаючи на хлюпання води в черевиках. Капітан вже підвівся на підніжку, коли його зупинив крик:
- Зачекайте! То ви мені дзвонили?…
Капітан обернувся.
- Ви хто? Томашенко? Давайте швидше.
Олег на мить зупинився біля свого Chevrolet:
- Подушка хоч спрацювала?
– Ні… Вона ремінь не пристібнула...
Сідаючи до міліцейського УАЗіку, Олег послизнувся на мокрій глині, яка, очевидячки, вже давно просипалася з якоїсь вантажівки. “Не впоралася з кермом”- промайнуло в голові...
Дорогою капітан розповів, що аварія сталася приблизно опівночі. Повз їхав хлопець на «Ланосі», побачив потрощену автівку і подав трохи назад, щоб довідатися в охоронців з базару, де тут найближча лікарня. Один з охоронців під'їхав з ним до місця події і повідомив, що лікарня далеко, а фельдшерсько-акушерський пункт - у п'яти кілометрах. Вирішили, що хлопчина відвезе зомлілу жінку до фельдшера, а охоронець викличе міліцію. Разом вони перевантажили Марину до «Ланосу», хлопець повіз її у ФАП, який, звичайно, був зачинений. Довелось підняти там всіх собак, щоб знайти фельдшерку, але сонна й перелякана жінка наказала негайно везти непритомну Марину до районної лікарні, бо не має чим і уколу зробити. Та коли б і мала чим, то не зробила б, бо побоюється, що лікар тоді не зможе поставити правдивий діагноз. Телефону у фельдшерки теж не було. Хлопець чортихався, що в нього грошей на картці катма, а йому ще треба дружину, яка наразі їде містом до пологового будинку, розважати. Словом, привіз він Марину біля третьої години ночі до лікарні, швидко все це розповів медсестрі в приймальні й тільки закурилося за ним. Увесь цей час ваша жінка щось бурмотіла, але невиразно, наче уві сні. Охоронець стверджує, що від неї тхнуло алкоголем. Щось солодке на кшталт шампанського. Така от тяганина…
Олег слухав капітана і нічого не тямив. Те, що Марина дозволяла собі за кермом дещицю алкоголю - в то повірити не важко. Але, щоб вона поїхала кудись вночі сама-самісінька?.... Ні, такого просто не могло бути, тому що бути не могло. І крапка. За останній час вона так звикла, щоб з нею панькалися, носилися...
Решту дороги проїхали мовчки. Олег сидів приголомшений і не вірив у реальність того, що відбувається...
3.
«Тук-тук, откройте,
Это я, ваше горе.
Нарисованное море
Глубоко, до дна не достать,
Ни отстать, ни восстать,
Ни пролистать”
Сергій Бабкін.
Повік віків смерть близьких звалюється раптово. Завжди здається, що із твоїми родичами ніколи нічого не трапиться. То десь вмирають діти, сестри, брати, дружини й матері, а в тебе тільки бабуся з дідусем пішли з життя, та й то: бабуся - природним шляхом, а дідусь ще до твого народження. Порюмсали, згадали бабусине нелегке життя й ходимо на гробки як годиться. Нині маємо законне місце на цвинтарі, а в пам'ятну суботу - не сироти які.
Та коли помирають молоді і бадьорі – то завжди катастрофа, навіть якщо людина перед цим довгий час хворіла. Рідня звикає до нападів, приступів, які як не тепер, то в четвер вгамовуються, і людина знову жива, знову вона з ними. Наявність у родині алкоголіка або наркомана – це щоденне очікування чогось жахливого, втім минають роки, а фамільне нещастя опісля кожного запою або приступу знову видряпується. Син Володимира Висоцького розповідав, що хоча його сім’я завжди була насторожі, однаково смерть батька пролунала як грім серед безхмарного неба. Так вже влаштовано цей світ, що люди завжди сподіваються на краще навіть тоді, коли для цього немає жодних підстав.
Та найжахливіше, коли людина не хворіла, бігала собі жива-живісінька, тренувала м’язи, алкоголю й не нюхала, харчувалася лише городиною з садовиною і раптом…. Немає. Це - катаклізм. Кінець світу. Незважаючи на те, що кожний, хто сідає до сучасного транспортного засобу, може почуватися живим лише пів-на-пів. Це схоже на сон... Щовечора ми засинаємо і нібито вмираємо. Свідомість вимикається, але ми чомусь впевнені, що вранці неодмінно прокинемося, тобто народимося знову. Хтось не прокидається, та ми не зважаємо, бо таких одиниці. Щось подібне зазнають і люди, які сідають до автівки. Теоретично вони припускають можливість аварії і увечері поблажливо слухають про невдатників у новинах або по «Магнолії-ТВ». Є навіть пишаки, які вважають себе під Божим наглядом. Тобто, тим неборакою, що загинув в аварії, просто ніхто не опікувався, позаяк він не дуже-то Богу й потрібен був на Землі. А мене Всевишній береже. Наприклад, учора я ледве не зіткнувся з вантажівкою, але якась невідома сила вивернула моє кермо, і наразі я тутечки сиджу перед вами і розповідаю про цей випадок. І ще, продовжує такий сподівака, колись моя мама бігла до трамвайної зупинки, але не встигала. Кондукторка вже готувалась зачиняти двері, і мама помахала їй рукою у сенсі: «Поспішаю, зачекайте!». А кондукторка - хоп! - і прикрила дверцята у мами перед носом. За хвилину гальма того трамваю відмовили, і тепер мама - жива-живісінька, а кондукторка – на цвинтарі. Отже, янгол охороняв саме мою маму, а не ту кондукторку.
І ось ЦЕ трапляється з нами... І ми миттєво усвідомлюємо, що є одного тіста книш з усіма. Та цього разу лихо саме в нашій домівці. А ТОЙ, на якого ми так самовпевнено покладалися, не зачинив перед нами або нашими близькими трамвайні дверцята, а навіть підштовхнув легенько: «Заходь, please».
Оттоді люди і замислюються... Хоча б ненадовго, проте замислюються. Стають такими маленькими-маленькими і вже ні до кого не апелюють. Німують небеса, і вони помовкують. Починають розуміти, що все то була фігня – і мама із трамваєм, і він перед вантажівкою випадково вирулив. Потім йдуть зі своїми питаннями та за розрадою до церкви.
... Якось у травні вирішила авторка цього, вибачайте на слові, роману втекти на свій день народження з ненависного міста поблукати просторами сільської місцевості. І натрапили ми на одну церкву XVIII століття. Церква була порожня, всі двері зачинені, окрім тих, що вели на дзвіницю. Вузькими похмурими кам'яними сходами залізли ми на верхівку, застелену зіпрілими дошками, слизькими від пташиного посліду. Довго дивилися на світ очами дзвіниці й назорили золоті куполи. Попрямували туди…. Табличка на церкві інформувала: «Заснована 12 травня 1947 року». То був саме день мого народження. Збіг? Звичайно. Випадковість? Звісно. Церква була обмазана кізяком і вибілена, як бабусина хата з далекого дитинства. Чистенька й дуже приємна церківка. І бабуся така, справжня сільська бабуся в білій хустинці з блакитними квіточками, відчинила нам двері храму... Ми поставили свічки, постояли, помолились, а потім сіли на широку лаву, застелену квітчастим рядном, розбалакалися з бабусею і запитали, чи багато мають парафіян. Для центральної України питання – аж ніяк не позбавлене змісту. І бабуся відказала: «Ні, небагато.. Люди ходять до церкви лишень тоді, коли яка біда трапиться ... Тоді й свічки ставлять, і служби замовляють».
Ні повстати, ні перегорнути… Життя пішло шкереберть. І виявляється, що той світ, який ти так дбайливо лаштував - не що інше як замок на піску. І тут передбачив, а там соломки підстелив, та все дарма. Катастрофа... І сталося це саме з тобою. Не з кондукторкою, яка начебто не мала янгола-охоронця, не з кимось в екрані телевізора, а саме з тобою… Тому що ніякий ти не особливий... І нікого твоє горе не стосується, окрім тебе і тих, кого воно стосується також. І ніякі розради тобі не допоможуть. Тому що ти - один з тих, з якими щохвилини, щомиті може статися щось жахливе.
4.
Смідович сьорбав свій ранковий чай, коли тонесенько задзеленькав старий телефонний апарат. Патологоанатом уважно вислухав стривоженого Дюдяєва і не поспішаючи поклав слухавку на важіль. Що за терміновість? Такого ще не було, скільки він працює в цій лікарні. І який дурень призначив цього офтальмолога черговим лікарем? Відомо який. Головлікар Семенова... Матері про це краще не казати. Мама - медсестра старої радянської формації і заведе стару пісню про те, що в її часи черговими призначалися лише висококваліфіковані фахівці з неабияким досвідом практичної й організаційної роботи. А до Дюдяєва все це не мало ніякого стосунку. «Він же буде неспроможним коректно поводитися в екстрених випадках, - скаже мама, - і буде усім телефонувати й питати, що йому робити. А допоки він там надзвонюватиметься, хтось визіхне духа».
Тисячу й один раз Смідович прослухав мамине тужіння про неславу їхньої районної лікарні. Як і всі пенсіонери, що проробили все життя на одному місці, вона полюбляла розповідати як на роботу колись не йшла, а летіла, а колектив лікарні уявляв собою зладнану родину. Згадуючи колишнього завідуючого Жаборовського мама незмінно скидала сльозу. При ньому вважалося за щастя лікуватися саме тут, адже мета кожної медсестри, лікаря й санітарки була одна – звести хворого на ноги. А як вони сподівалися працювати в просторих корпусах з новим обладнанням! І мрія вже майже втілилася: у 1982 році заклали будівництво нового чотириповерхового корпуса, висадили чимало саджанців, декоративних кущів, троянд... Дерева розсаджували як медичний персонал, так і хворі, тому що за Жаборовським усі були ладні у вогонь та воду...
Подальшу історію Смідович знав і без мами. На початку дев’яностих фінансування припинилося. На недобудований корпус і прилеглу землю майже в 2,5 гектари накинули оком заповзятливі ділки з якоїсь донецької фірми, приватизували за безцінь, обгородилися зеленим парканом, а дерева вирубали... Так лікарня втратила і новий корпус, і частину своєї земельної ділянки.
Смідович був невисоким сухорлявим чоловічком. Густе рудувате волосся безладно прикривало його високе чоло із двома глибокими довгими борознами - звичка супитися, через яку його мама ще в дитинстві лаяла. Колись він працював терапевтом у міській поліклініці, куди прийшов одразу після інтернатури. Згодом одружився, народилася донька... Проте з медициною у молодого лікаря якось не склалося. Не вмів він ані витягати з пацієнтів гроші для потреб лікарні, ані виліковувати хворих в три дні. З чим вчащають до терапевта? Кашель-нежить або всередині щось ріже. Пацієнта треба ретельно обстежити, а в того грошей катма. Через те лікував Смідович майже навмання, а з антибіотиками вкрай заплутався. Ніколи не розділяв укоріненої думки колег про те, що тривалість курсу лікування антибіотиками має тривати 10-14 днів. Прийде якась недужа і скаржиться: «П'ю ампіцілін сім днів, а він мені не помагає». Смідович змінює схему лікування, а та - до головлікаря: «Я вже витратилася на ці ліки, а він мені інші прописав!». Так само не призначав він ніяких пробіотиків іноземного виробництва від дисбактеріозу (нібито побічного ефекту антибіотиків), бо вважав, що всі ці йогурти - вигадка західних фармацевтичних фірм. Пацієнти знов юрбою до керівництва: «Ось моїй сусідці гарний дохтур Н. призначив йогурт, а цей не хоче. Напевно хоче зіпсувати мій шлунок!». Колеги крутили біля скроні: «Тобі що, важко призначити?».
Дружина пішла від нього, коли остаточно впевнилася, що співробітничати з фармацевтичними фірмами її чоловік не збирається. Тому коли трапився їй якийсь продувний дядько, вона схопила доньку і втекла до нього. Мало не рік жінка терпляче роз'яснювала чому його зустрічі з донькою травмують малу. Смідович довго не розумів, чим він може зашкодити дитині під час їх прогулянок парком? Він що, гепає дівчинку об гойдалку? Вони лишень прогулюються разом, батько розповідає власній доньці про бабусю, розпитує, що там у неї у дитячому садочку. Дружина пояснила, що мова йде про психологічну травму. А!... Душевна рана – то інша справа. Він, дійсно, трохи запиячив після їхньої ретиради, але це тривало тільки півроку. До доньки він завжди приходив тверезісінький. «Так у чому травма?»- запитав він щиросердно, вдивляючись у вузенькі оченята колишньої дружини. «Травма в тому, що ти нічого їй не дав, а після спілкування з тобою вона сльозами вмивається!». «Я розумію, – похитав головою Смідович, - ти виховуєш робота: щоб не зажурився, не засміявся й не тямив, що навколо коїться...».
Сперечатися була даремно, а тут і мати заслабла. В місті його вже нічого не тримало, він здав однокімнатну квартиру, яка дісталася йому після розлучення, в оренду колегам-молодятам і виїхав до райцентру Прісне. Медичних кадрів на селі катастрофічно не вистачало, і його із задоволенням взяли на вакантне два роки місце патологоанатома (до цього хірурги за потребою самотужки анатомували). Поступово нова робота здалася вельми цікавою, а згодом він второпав, що то був порятунок. Мертві нічого не вимагають, і нехай вони не такі симпатичні, втім з ними спокійніше. Щоправда, він втратив в іміджі та байдуже. Який імідж у патологоанатома? Жахливий. Обідає поруч із трупами, неодмінно п'є, цинік яких світ не бачив. У Смідовича було все навпаки: алкоголем не зловживав, за п’ятигодинний робочий день зголодніти не встигав, а від “спілкування” з неживим матеріалом його релігійні почуття навіть зростали. Як ніхто інший він знав як чудово складена людина і при кожному розтині милувався витвором Великого Конструктора. Він не дивувався тому, що його колеги були здебільшого безбожниками, але він вражався, коли про це сповіщалось вголос. Як академік Амосов, наприклад... Шанована людина, а на кожнім кутку вихвалявся своїм атеїзмом.... Навіщо?
Смідович страждав від того, що люди не вміють цінувати свого тіла - «транспортного засобу», який уможливлює існування на Землі. Коли він розбирав людину після смерті, то з гіркотою споглядав маленьку світлу горбисту печінку й бичаче серце пияки, чорні легені й закупорені нікотином судини курця. А вигляд зморщеного, у фляках і виразках, мозку з безліччю дрібних крововиливів викликали в ньому розпач. Його дратувало, коли люди піклувалися радше про своє майно ніж про власне тіло. От взяти сусіда Миколу. Цілоденно лежить під своїм легковиком, щось там підкручує, змазує, переіначує, регулює. Затим вирачковує з-під машини, дістає з холодильника дволітрову пляшку пива і жлуктить її, незважаючи на наявність десятилітрового черева. Інший сусіда, Іван, над усе в світі любить свою хату... Все життя він її будував, перебудовував, планиця до планиці, вицяцьковував вікна та підвіконня. Таке було враження, що й спить цей Іван з дрилем під ліжком, бо днинами той струмент дзижчить з їхнього двору. З роботи прийде, не встиг попоїсти - знову дриля до рук і гайда! І додрелювався до інсульту. А інсульт від чого? Від перевтоми, перенапруження і маніакальній зацикленості на одній меті. А дядькові вже під 60 років, і усе життя з роботи – до дриля. Теперечки лежить в лікарні... Відпочиває... І сусіди спочивають...
Серце патологоанатома заходилося від жалю, коли він бачив, як цілеспрямовано люди псують свій унікальний організм, який допомагає їм рухатися, бачити, почувати... Харчуються абияк, рухаються замало, заливають себе алкоголем, наповнюють дурманом - словом, роблять все, щоб якнайскоріше вивести себе з ладу. Бачив на своєму віку Смідович чимало, отже до свого організму ставився з благочестивою повагою. Часом навіть розмовляв з ним. «Що, брате, сподіваєшся на щось тривне на вечерю? І не розраховуй», - такі балачки він вів зі своїм шлунком. Хто б почув, вирішив би, що чолов'яга збожеволів на ґрунті своєї професії.
Таким чином вони прожили разом з матір'ю п'ять років. Роботи в лікарні було небагато: коли-не-коли помирали в районі не своєю смертю. Здебільшого селяни йдуть до лікаря із застарілими радикулітами й алкогольними отруєннями, а якщо хтось і віддасть Богові душу, так родичі переважно від розтину відмовляються. А хто заможніший - той в місто їде лікуватися і там же, усяко трапляється, кінчає свої дні.
Смідович доцідив нарешті чай і тільки-но застібнув останній ґудзик на своєму старенькому пальті, як з вулиці зайшла мати. Жалісно обдивилася сина і зняла з його пальта недоступну окові нитку.... Потім зітхнула і приголомшила новиною:
– Вчора зустріла Настю Горпинівську, так вона казала, що оті донецькі… ну що прихватизували лікарняні корпуси… так вони там ресторан одкриють і ще якісь розваги: чи більярд, чи булін, чи чорт-зна що ...
– Боулінг. Це як кеглі…І хто туди ходитиме? Наші хворі?
– Знайдеться кому. З міста понаїздять.
Мати скинула свою заношену фуфайчину і за хвилину вже гриміла на кухні своїми каструлями.
- Що коїться, що коїться, - бубоніла стара....- добре, що хоч Жаборовський не дожив до такої ганьби.... Як же це так? Людей лікувати в них нема грошей, лікарям платити – теж нема чим, а як на гульбища, то - будь ласка. Все є... Мала бути лікарня, а буде казна-що... Кеглі!
Під материне бурмотання Смідович вийшов з хати. Дощ вже скінчився, і він повільно попрямував до парку, начисто забувши про прохання-наказ Дюдяєва бігти бігцем. Парк був старий і напрочуд гарний... Дорогу він знав напам'ять, тому звичайно дивився не попід ноги, а на старезні розкішні дерева й рожевий небосхил. До роботи - десять хвилин, і то були найкращі хвилини його життя. Вже не там, але ще й не тут. Ніхто не капає на мозок і маєш час поміркувати над чимось. Зараз він згадав Валю, яка нещодавно з'явилася в його житті. Валя була вдовою і працювала медсестрою у їхній лікарні. Її двадцятидворічна заміжня донька нещодавно народила сина і зі своєю сім'єю мешкала у матері. То ж у приймах місце не вільне: там вже зять оселився. Валя іноді натякала, що непогано було б продати його міську квартиру і купити тут у селі будиночок, та Смідович цю ідею геть відкидав. Поки що...
За роздумами він увійшов на територію лікарні. Сьогодні Валя чергувала у нічну зміну, і звичайно в цей час вона виходила до нього на ґанок. Але цього ранку ґанок був порожнім, так само як і вікно маніпуляційного кабінету де вона подеколи маячила. Смідович оминув головний корпус й вийшов на каштанову, покриту мокрим осіннім листям алею, яка вела просто до моргу.
... Не встиг скинути пальта, як зателефонував Дюдяєв і роздратовано повідомив, що мрець вже у дорозі. Патологоанатом начепив клейончастий фартух, натяг гумові рукавиці, розклав на серветці скальпель, пилку, реберний ніж, ложечку-ковшик і распатор. Пилку він уважно оглянув та зітхнув. Тупа, що й киселю не вріже…. Не раз і не два вимагав у начальства циркулярку для кришки черепа, та хіба допросишся?
Подивився на зламаний холодильник... Погано… Вийшов зі строю ще півроку тому, і ремонту за старістю не підлягає. А головлікар лише заспокоює, що попереду зима, а навесні вона натисне на спонсорів... І що то за спонсори? Такий час, що навкруги орудують якісь спонсори. Тільки й чутно: „Знайдемо спонсора, домовимось зі спонсором, ми не знаємо, як спонсор на це подивиться...”.
Чи може він щось проґавив, і державою верховодять Спонсори?
5.
Не вистачало часу усвідомити, що відбувається. Люди навколо аж ніяк не зважали на його шоковий стан, а капітан Григоренко раз у раз поглядав на годинника й нетерпляче очікував відповіді на елементарне запитання: «Чи знаєте ви цю жінку?».
- Так... це моя дружина…. Томашенко Марина, - ледве вичавив з себе...
Увесь цей час Дюдяєв напружено вдивлявся у запорошене вікно. Побачивши в лікарняних воротях патологоанатома він хутко спитав:
- Ви ще довго? Нам тіло потрібне на розтин.
Від слова «тіло» капітан невдоволено збрижився, а Олег здригнувся й понуро схилив очі додолу. Та за півхвилини отямився:
- А я можу відмовитися від розтину?…
Дюдяев мало не підскочив:
- За інструкцією якщо людина померла в лікарні, то розтин ...., – тут він зніяковів і, зирнувши на капітана, вирішив слово „труп” оминути, - провадиться негайно після встановлення біологічної смерті.
- А з головлікарем поговорити можна?
- Аякже, - з полегшенням відказав офтальмолог і повів його до холу, де стовбичили два жалюгідні фотелі, оббиті зеленою засмальцьованою тканиною. Олег погидував туди сідати і відійшов до вікна. Хвилин за десять повз нього прошелестіла висока шклява чорнявка, вдягнена в агатове блискуче довге пальто й високі білі чоботи з блискучими пацьорками. На її голові височів шиньйон трохи темніший за гладко зачесане волосся. Жінці було добре за п'ятдесят, а не дуже вдалий яскравий макіяж лише підкреслював її вік. Блимнувши на Олега невеличкими очами-свердликами, вона впевненою ходою забігла до кабінету з мідяною табличкою «Головний лікар Семенова О.А.». Дюдяєв сунувся слідом, втім швидко й вийшов, кивнувши мимохідь Олегові.
- Прошу сідати... - с удаваною теплотою в голосі почала Семенова, але Олег перепинив її.
- Скажіть, я можу відмовитись від розтину?
- Ось про це ми зараз і поговоримо, - вела далі головлікар, витягаючи з шафи хрусткий сніжно-білий халат. - Я всю ніч не спала... Ми радилися з фахівцями. Ваша дружина була в стані, який не вимагав термінового хірургічного втручання... Ми чекали до ранку і мали на це право. На ранок було призначено консиліум… Черговий лікар вжив всіх застережних заходів, але, на жаль, травми виявилися несумісними з життям.... Вашій дружині провадилася інфузійна й антишокова терапія.... Сподіваюся, ви нас розумієте... У мене навіть серцевий напад був від хвилювання...
Семенова дійсно витягла з шухляди стола якусь білу пігулку, і, не запиваючи, почала її старанно пережовувати. Щелепи її енергійно рухалися тим часом як великі мляві червоні губи лишалися нерухомими... Мимоволі Олег навіть відчув щось схоже на співчуття... Головлікар простягла йому аркуш паперу й з очами слізьми повними, начебто вимагаючи чуйного ставлення до її безсонної ночі, прошепотіла:
- Підпишіть, будь ласка...
Олег витягнув з кишені окуляри, начепив їх собі на носа і побачив заздалегідь складену «рибу», куди він мав вписати свої прізвище, ім'я та по батькові й підписатися. Відповідно до надрукованого на комп'ютері тексту він, Олег Томашенко, не мав ніяких претензій до лікарів ЦРЛ села Прісне. Чоловік підвів очі і з докором спитав навпрямки у нерухомих кривавих губ:
- Як я можу мати або не мати до вас претензій? Я ж нічого не тямлю в медицині!
Губи миттєво склалися в пом'ятий бантик.
- Ні, це не те...Ви ж розумієте, що ми зробили все, на що були спроможні...
- Але я не знаю, чи зробили ви все, на що були спроможні!…
- Мені шкода... Коли так, то нам доведеться провадити розтин, - і щелепи домололи залишки пігулки.
В одну мить Олег збайдужів... Він згадав, скільки справ на нього чекають, а ще й з міліцією та ДАІ треба розбиратися.... Марину вже не повернеш… Її вже немає серед живих...
Він підписав папірець і глухо спитав червоного метелика, коли можна приїхати за тілом. Так і сказав: тілом.
- Найпізніше - завтра вранці, - розправився той у пурпурний бантик. - Ми її, звичайно, забальзамуємо, але холодильник в нас не працює...
Вже в холі Олег почув, як головлікар прокричала комусь у слухавку: «Терміново на розтин!». Крізь бантик тепер пролунав зовсім інший голос: владний і безапеляційний.
На сходах його перехопив офтальмолог і запросив зайти до кабінету на розмову. Уп'явшись своїми безбарвними очима кудись у вікно, Дюдяєв пояснив, що хтось має компенсувати витрачені на лікування Марини Томашенко кошти у розмірі 500 гривень. Олег мовчки витяг з нагрудної кишені куртки гроші й помилково відрахував шість сотенних купюр. Потім вийшов у двір, і повільно, як сновида, поплентався повз високий зелений паркан, за яким визирала недобудована споруда.
…Пізніше, згадуючи ці страшні хвилини, він сам собі дивувався. І сліпак би збагнув, що Дюдяєв разом з головлікарем Семеновою квапилися, нервували і тиснули на нього, використовуючи його шоковий стан. Навіщо він так легко віддав їм гроші, коли, можливо, і лікування ніякого не було? Адже якби його дружина лишилася живою, він залюбки віддав би їм удвічі, утричі більше! Навіщо він підписав ту розписку?
За ворітьми лікарні на нього чекав капітан. Знову вони сіпалися в УАЗіку до місця події. Даїшники вже закінчили свою роботу й дозволили відтягнути побите сріблисте Chevrolet до найближчої стоянки. Там він забрав Маринині речі і вийшов на трасу. Хвилин за п'ятнадцять поруч зупинилося таксі, з переднього сидіння якого вилізла стара баба з кошиком. Виявилося, що таксі їде до міста. Позаду сиділа ще одна пасажирка, яку він вловив побіжно, бічним поглядом. Таксист, говіркий молодий хлопець, слово по слову витягнув з Олега всі його лиха. Він уважно слухав, хитаючи головою на знак згоди і врешті-решт підсумував: «Всі лікарі – сволота!». Згодом розповів, як помирала його теща: на лікування було витрачено купу грошей, а медики, чудово розуміючи безнадійний стан своєї пацієнтки, змушували родичів купувати в певній аптеці недешеві ліки й даремні біологічні добавки.
– Тому про ескулапів я знаю все. Наслухався в лікарняних коридорах, поки теща там лежала і надивився. Ніякої уваги до хворих, допоки не принесуть їм ліки і не сунуть «на лапу». Мета одна – запудрити мозок, щоб побільше вичавити. Навмисно ставлять неправдиві діагнози й намагаються на цьому якомога більше заробити. Все їм віддали. На похорон довелося займати в друзів. А тут інші «фахівці» як вороняччя налетіло. Вдень ми з дружиною поїхали в похоронне бюро, і вдома на деякий час залишилися п'ятирічна дочка з сусідкою. Ми мешкаємо у приватному секторі, от вони в дворі і гуляли, бо у хату зайти побоювалися. Тут прийшло якесь мурло і набрехало сусідці, що його викликали. Та впустила, і воно заходилося гримувати тещу. Нафарбувало їй губи, очі підвело, навіть зачіску феном уклало…Словом, прикрасило так, що сердешна і при житті такою гарною не виглядала! - розреготався таксист. - Ми з дружиною повертаємося додому, а цей хмирь пред'являє нам свою роботу і вимагає 200 гривень за «косметологічні заходи, що включають гримування, підфарбовування брів, вій і губ та укладання волосся феном». Півгодини дружина доводила, що ми його не викликали, поки мені це не набридло, і я не виштовхав цього візажіста утришия.
Приїхали до міста. Олег розрахувався і вже виставив одну ногу з автівки, як з позаду долинув ніжний голос тихоні-пасажирки. Скоромовкою, неначе побоюючись, що її не дослухають до кінця, вона видихнула: «Вам треба було написати заяву відмови від розтину, бо патологоанатомічний розтин може не провадитися, якщо є письмова заява близьких родичів і відсутні підозри на насильницьку смерть або з інших поважних причин. Потім ви б у місті довідалися причину смерті. А той папірець, що ви не маєте претензій, не має ніякої юридичної сили».
Олег трохи зачекав, щоб збагнути почуте..
- І що ж мені тепер робити? – спитав у відчаї.
- А тепер вже нічого....Вони в протоколі розтину напишуть все, що їм потрібно.
Олег розвернувся і побачив делікатні дівочі риси, світле довге волосся... Великі сірі проникливі очі дивилися на нього чомусь винувато. Навіщось він попросив візитівку. Дівчина трохи попорпалася в сумочці і простягла йому темно-синю картку із золотавими буквами. Не читаючи, він сунув візитівку до верхньої кишені куртки й вийшов з таксі.
Зайшовши до квартири вже опівдні, він одразу витяг Маринин мобільник, щоб подивитися, з ким вона спілкувалася вчора ввечері після сьомої. Та телефон виявився розрядженим... Найгірше, що і пін-кода він не знав. Метнувся до тумбочки біля ліжка, перетрусив увесь сервант, але коробку від стартового пакета як вода змила. Напевно, десь на роботі лишилася...
Що ж, час діяти.... Олег кинув оком на недопиту пляшку шампанського, що самотньо височіла на журнальному столику. Чогось не вистачає.... Келихів!... Дійсно, не вистачає келихів з масткими губними плямами на вінцях і відбитками пучок на склі...
Чистенькі, сухі й недоторкані келихи вишикувалися у серванті на своїх місцях. А на кухонній плиті якось недоречно кидалася в очі пательня з недосмаженими червоними відбивними...
6.
Тук-тук, откройте.
Это я, ваша смерть.
Я устала ждать за дверью,
Я хочу войти.
По поверью вся в белых перьях.
Соберетесь по пути!
Пора идти...
Сергій Бабкін
Поховання - це останній спектакль, який демонструє стан і рівень життя людини на момент її ретиради з цього світу. Проте ця сумна церемонія аж ніяк не є мірою якості буття особи або як довго її будуть затим пам'ятати. За труною тих, хто пережив всіх друзів та родичів, звичайно шкультигають лише два-три сусіди. А може й так трапитися, що на грошовитого і заможного чоловіка наприкінці віку звалиться революція чи ще за якимось обставинами він зубожіє настільки, що й домовини купити нема за що. Або навпаки: прожив одинаком, а помер у статусі керівника районної податкової інспекції. І бреде за тілом такого податківця юрба посадовців, які назавтра і не згадають померлого. А Моцарта, уявіть собі, в останню дорогу супроводжували лише декілька чоловік. А скільки достойників кинуто до загальних могил без жодних церемоній?...
