Простий, спартанський інтер'єр кухні. Непишно, але й непогано накритий стіл. Горілка, пиво, кава й дещо закусити. Сизий тютюновий дим, від якого не рятували навіть відчинені вікна й балкон. Проста, щира чоловіча розмова. Без посередників. Без викрутасів, без заздрощів, злоби, підлості й інших симпатичних надбань цивілізації. Два брати. Двоє вже дорослих і сформованих чоловіків зі своїми поглядами на життя, зі своїми відстояними в різних конфліктних ситуаціях принципами й думками. Вони довго не бачились. Іще довше не розмовляли отак просто, без свідків. Їм багато є що сказати один одному, є що розповісти, не криючись і не хитруючи. Тут це зайве й непотрібне.
Вони трохи схожі, але між ними дуже багато відмінностей. Сергій високий, широкоплечий, з овальним випещеним обличчям – чистим і без рубців. Із рівним носом, сіро-зеленими очима й прямим відкритим поглядом юнака. Здавалося б, повна протилежність братові – невисокому й майже квадратному, з модним торсом, на якому навіть у розслабленому стані проглядаються тверді вузли м’язів. Все тіло вкрите рубцями. Різними – великими й малими. Тими, що залишилися з дитинства, й отриманими в більш пізньому віці. Обличчя так само овальне, та одного погляду на нього досить, аби зрозуміти, що цю людину доля била не один десяток разів. Худе і, незважаючи на густу засмагу, бліде. Обвіяне всіма вітрами, в різних місцях укрите невеличкими й ледь помітними рубцями. Важке вольове підборіддя, випнуті вилиці. Міцно стиснуті тонкі губи. Ламаний-переламаний боксерський ніс і деформовані вуха. Брови так сильно нависли над зеленими очима, що ті здаються вузькими прорізами бійниць. Погляд. У ньому щось страшне й водночас добре, а ще – щось незбагненне. Те, що лякає простого пересічного громадянина.
Так багато відмінностей, і все ж брати дуже схожі. Тому що кров одна, а відмінності набуті. Набуті довгими роками розлуки й різними ситуаціями, в яких побували той чи інший.
Розмова між братами йшла легко й невимушено. Питання, відповіді, короткі епізоди, смішні історії й анекдоти. Хоча кожен відчував, що основне – попереду. І через це на кухні відчувалось певне напруження. Ні. Воно не було важким і не нависало над ними темною хмарою, але гнітило, і цей тиск треба було зняти. За першої ж нагоди.
– Ти вже трохи адаптувався в новому світі? – спитав Сергій після короткої паузи.
– В принципі, так, – Ярик дістав із пачки цигарку й закурив. – Хоча не зовсім.
– І чим збираєшся далі зайнятись?
– Бог його знає. Хотів був відновитись в Універі, та треба чекати осені. Зараз так до ладу й не знаю.
– Я теж поки що провисаю. Роман якийсь час підкидав теми, але зараз чомусь уникає зустрічі.
Стоп! Немов якийсь перемикач клацнув у голові Ярослава. Сергій чи навмисно, чи несвідомо сам підвів його до теми розмови. І зараз треба було її розвивати.
– Я думаю, не варто тобі більше з ним зустрічатись у справах.
– Чому? – брат спитав радше так, для годиться, і це ще раз дало зрозуміти Ярославу, що Сергій здогадувався, до чого зведеться розмова.
– Пора зав’язувати тобі з цією брудною справою.
– Ярику, – сказав Сергій після нетривалих роздумів, – я не хочу бути банальним, але чому?
Чому? Отак просто. Чому? Банально, як і сам світ. “Гм! Чому?” – Ярик поставив це питання самому собі. Одному тільки Богові відомо, скільки він придумав відповідей на це братове питання. Скільки він підібрав фраз і переконливих доказів, а зараз... Зараз лишився ні з чим. Він зрозумів, що йому немає чим відповісти. Що всі його аргументи зараз розіб’ються об братові, як хвилі об берег. Але Сергія треба переконати. Просто необхідно.
– Ти сам знаєш, – ліпшої відповіді не знайшлося.
Сергій розлив по чарках горілку. Мовчки взяв свою, просалютував братові й випив. Ярик зробив те саме.
– Давай хоч на хвилинку прикинемо, – сказав менший, – що я ні сном ні духом ні про що не відаю. А ти мене переконуєш. Добре?
– А це треба? – усміхнувся Ярослав.
– Так. Я знав, чому ти зі мною побалакати хочеш. І, здається, навіть не приховував цього, але мене просто цікавлять твої аргументи.
– Хочеш артилерійської дуелі?
– Побачимо, наскільки твій обстріл буде нищівним.
Ярик повільно підвівся й вийшов на балкон. Закурив. Сперся на поруччя. Його погляд сягнув кудись удалечінь, понад будинками, за обрій. Відповідь, чи, швидше, просто фраза виринула несподіванно й для нього самого:
– Це болото, Сергію. Страшне болото. Трясовина, яка засмоктує тебе всього, і заглибившись у неї, ти вже не зможеш вирватись. І річ не в тому, що тебе не відпустять. Ти сам себе не відпустиш. Ти без цього більше не зможеш.
Голос Сергія долинув із глибини кухні майже одразу:
– Ти сам хоч віриш у те, що кажеш?
– Так. Звичайно, – здивувався Ярослав.
– Тоді кажи впевненіше.
– Я що, кажу невпевнено?
– Та ні. Не зовсім, – підвівся Сергій і вийшов на балкон. – Слабко, брате. Дуже слабко. Ти не повідав мені страшних таємниць, а твої аргументи... і не аргументи зовсім. Так. Слова.
– Я знаю. Але чого хочеш ти? Ти ж сам чудово знаєш, що чогось особливого не досягнеш у тому світі.
– Знаю.
– Тоді навіщо воно тобі? У кожного шляху має бути кінець.
– Але ж спробувати можна. Дорогу здолає лиш той, хто іде. (Або їде).
– Я згоден з тобою, але чого ти сподіваєшся від цього шляху? Які перспективи?
Сергій здивовано глянув на старшого брата.
– Перспективи?.. Братику, це ти чи не ти? Це від тебе я чую це слово?
– Не про мене зараз мова, а про тебе. Давай дотримуватися сценарію.
– Звичайно, звичайно, – Сергій замовк і собі задивився в далечінь. – Мені просто дивно це чути від тебе.
– Чому?
– Тому що я згадую іншу розмову. Ту, яка відбулася на балконі батьківської квартири. Між тобою й батьком. Вона теж скидалася на нашу.
– То було інше.
– Он як?! А яка різниця? В тому, що то був ти?
– Так, у тому, що то був я.
– Брате! Ось глянь мені в очі. Ні, ти глянь, – Сергій з силою схопив Ярослава за плече й розвернув здивованого брата до себе. – Чим? Скажи, чим я гірший за тебе?
Ярик таки сильно здивувався. Різким і сильним рухом захопив кисть братової руки і, зігнувши її, поставив молодшого на коліна.
– Не роби так більше.
Повернувся на кухню і знову наповнив чарки. Випив. Закусив і сів на дзи´лик.
– Ти не гірший, ти кращий. Мені соромно це казати, але воно так. Так завжди було в житті. Там, де мені доводилось проламувати стіни, ти спокійно заходив через двері. Ти можеш пристосуватись, а я – ні. Там, де ти прогнешся, я впрусь, і мене або зламають, або ж я вистою. Так було завжди й так буде.
– Це все дурня. Чого ти хочеш від мене? – Сергіїв голос не був ображеним. Він зайшов до кухні й сів за стіл.
– Я не хочу! Я тебе прошу, ні, навіть благаю: зав’яжи з цим. Бо добром це не скінчиться. Доста з батьків одного сина-мудака.
– А чому ти сам не хочеш стати “на шлях праведний”?
– Не знаю. Мабуть, іще не час.
Вони довго сиділи й мовчали, не дивлячись один на одного. Пауза затяглась, та її ніхто не хотів розривати. Крізь прочинене вікно долинав гамір вулиці: вигуки дітей, уривки розмов перехожих, шум автомобілів.
– Давай вип’ємо, – Сергієва пропозиція прозвучала дуже вчасно.
– Чому б і ні?
Після того, як закусили, молодший довго дивився в очі Ярославу й нарешті сказав:
– Розкажи про війну.
– Про котру з них?!
– Про будь-яку. Яка тобі більш за все сподобалась, якщо можна так сказати?
– Гм! Сподобалась... – замислився Ярослав. – Такого не буває. В усіх цих конфліктах подобається тільки одне: коли ти в дошку п’яний вивалюєшся з літака в Борисполі. Та й то не завжди...
– А що відчуваєш? Про що думаєш там?
– Що відчуваєш? – старший повторював питання й обмірковував їх, відповіді випливали самі, але, вимовивши фразу, він починав розуміти, що це все фі´ня. – Страшно. Буває дико страшно. Потім настає мить, коли все стає по барабану і, зрештою, все набридає. Абсолютно все. І життя в тому числі. Після цього починаєш розуміти й подвиг панфілівців, і Матросова, й Гастелло. Найнебезпечніші останні два стани. Вони розслабляють. Це перевтома і звичка. До речі, парадокс: що сильніша людина, то довше вона затримується в першому стані. Стані страху. Не фізично сильніша – морально. Психологічно, якщо хочеш. Слабкі швидше ламаються й, піддавшись страхові, переходять у другий, а потім і третій стан. Вони не борються з цим, а треба. Треба, бо ж мужність – це постійна боротьба. Всього не переможеш, але вистояти можна. Краще нічия, ніж поразка.
Він говорив це не братові й не собі, ці слова радше летіли в простір, у порожнечу. Слова не вичитані й не почуті, результат власних спостережень.
– А про що думаю? Та про те саме, що й тут. Хоча ні. В основному, всі думки – про повернення. Про те, як повернешся додому; а коли повертаєшся додому, все входить у якусь іншу колію й твої думки не справджуються.
– Навіщо ти тоді їздиш, коли все так погано? – Сергій поставив питання, яке цікавило не тільки його; якщо відверто, воно цікавило й самого Ярослава.
– Знаєш, що спитати, – усміхнувся брат, але якось сумно.
– Ні, це справді мене цікавить.
– Не тебе одного, – Ярик дістав із пачки цигарку. Не тому, що хотілось курити, просто він підбирав слова. Це питання потребувало відповіді, якої він дати не міг. – Чесно кажучи, я сам не раз і не двічі запитував себе про це. Потім плів купу нісенітниць, але обдурити себе не міг. І відповідь, нійбільш близька до істини, тільки одна: я не люблю, ненавиджу цей світ і себе в ньому не бачу. Світ брокерів, менеджерів, дистриб’юторів та інших англійських матюків, які стали людьми, та й не людьми, а якимись істотами. Світ, де гроші стають проти дружби і решти... святого. Скоро на іконах уже буде долар або ще щось, що прийде йому на зміну! І ось там я ховаюсь від цього.
– Але ж ти також береш гроші за свою... – Сергій не міг знайти потрібного слова. – Роботу.
– Звичайно, адже мені треба повертатись у цей світ.
– А якби не треба було?
– Провокаційне питання, – стенув бровами Ярослав. – Я не знаю на нього відповіді. Одне тільки знаю точно: там теж неможливо бути надто довго.
Сергій підвівся й пройшовся кухнею.
– Я тебе ніколи не запитував... Якщо це, звичайно, не секрет... Скільки платять?
– Не розбагатієш, – тут усмішка Ярика була веселою. – Найманцям ніхто ніколи багато не платив. Це все журналістські байки. Максимум, на що може розраховувати стрілець, – 300-350 доларів. Якщо в угоді більше –чекай “кидка” чи кулі в спину. Командирам іноді виганяють до 600-700...
– Це ж мало за той ризик, – Сергій справді здивувався. – Це взагалі нічого. Я чув, що до 5000.
– Дурня і журналістські вигадки. Я вже казав. Такі гроші отримують в армії США, ну, й в інших багатих країнах. Може, в Ле´іоні, а так... Навряд чи.
– І їдуть?
– Їдуть.
– Дивно.
– Зрозумій, коли чуєш, що людина їде по гроші, краще залишити її тут. Це гнилота. Діла з неї все одно не буде. Як правило, це великий боягуз. Хоча бувають і винятки.
– А через що їдуть?
– Через любов до процесу... Від безвихідних ситуацій, від чогось тікають. Та мало від чого, але за грошима краще їхати кудись в Ірландію чи Іспанію: більше заробиш і більше шансів отримати зароблене.
– Але ж тебе не кидали?
– Чому? Кидали й мене, й людей, які не один зуб на цьому з’їли.
– Як можна кинути команду озброєних чоловіків?..
– А що вони, цікаво, зможуть зробити? Скажімо, десь в Африці чи ще гірше – на Кавказі?..
Сергій думав недовго.
– В принципі, ти правий.
Потім розмова перейшла на вільні теми. Під кінець Сергій таки дав згоду зав’язати з криміналом. Мети було досягнуто. Далі йшла просто балачка двох братів.
1 КРОК
Курган Слави. Скільки різних думок і почуттів навіює це місце! Блукаючи між різними експонатами, свідками тієї великої, страшної війни, справжнього подвигу народів колишнього Союзу, мимоволі замислюєшся, чи вартий ти того, щоб називатися нащадком цієї слави. Хай різні горе-патріоти кажуть про “заград-загони”, про мільйони жертв і про Піррову перемогу, що хочуть. А це таки була Перемога. З великої літери. Багатьом нашим сучасникам її не зрозуміти. Не зрозуміє ніколи теперішня розніжена людина жаху артобстрілу чи авіанальоту й азарту зустрічного бою (так-так, саме азарту). Тому що здебільшого просто не встигаєш злякатись. І не зрозуміє вона ніколи “простого піхотного Вані”, який погоджувався вмирати за стрілки на генеральських картах. Для неї це назавжди залишиться абсурдом.
Ярик задумливо стояв біля “тридцятичетвірки”, відчуваючи й немов вбираючи в себе всю силу цієї броньованої машини. “Мої діди, – думав він, – брали Прагу й Берлін. Вони пройшли цю війну від її початку й до кінця. Про що можу сказати я? Я! Зараз багато російських юнаків можуть сказати: “Я брал Ґрозний” – і будуть праві. Історія замовчить те, як вони його брали... А я... Я не брав нічого. Я лише намагався відстояти зарані програні позиції. Так завжди. Так було, є і буде. Переможців не судять і горе переможеним.
Думки і плани висли в повітрі. Менше з тим. Йому запропонували роботу, роботу на виїзді, роботу, яку він знає... Він ходив до свого наставника радитись після того, як сказав, що подумає над пропозицією. Вчителеві слова були прості й безхитрісні, а про їхній зміст Ярослав здогадувався ще до розмови. “Ти вже великий хлопчик, ти офіцер, ти мій учень, і це твоя справа, відмовитись чи погодитись. Особисто я вже передав тобі все, що знав сам. Більше просто не зможу передати фізично. Думай... Шкода, що це не від організації, й ти їдеш як звичайний найманець. І, я тебе заспокою, тобі буде дуже важко з тим контингентом, який ти отримаєш. Вирішуй сам. Але це шанс. І в цьому шансі все залежить від тебе”. Так. Зараз там він уже не буде другим номером. Тепер він сам буде командиром. Сам прийматиме рішення й відповідатиме за них. Сам. Тепер йому дали можливість зробити крок, і він має вирішити: робити його чи відмовитись. “Зірки на погонах не лише піднімають, а й давлять”, – згадалась улюблена фраза полковника. Що відповісти?.. Та тут і не треба відповіді, адже не було й питання. Коли Ярик уже збирався йти, наставник раптом сказав йому в спину:
– Це я їх послав до тебе. Вчися приймати рішення самостійно.
І ось тепер він прийшов на Курган Слави з надією знайти тут відповіді на свої питання. З надією, що залізні свідки минулих війн дадуть йому пораду. “Пораду?! А чи потребую я порад? Здається, я був згоден на це завжди. Це моя робота, це шлях до кар’єри, це перший самостійний крок на цьому поприщі. Дорогу здолає лиш той, хто іде. Так і тільки так. Хай кар’єра – це примара. Хай офіцер неіснуючої армії, але – офіцер, а не мудак у погонах. Це крок до слави або моє останнє сальто. І все одно воно має статися рано чи пізно. Я знаю, що мені не поставлять пам’ятник у першому випадку й не вручать нагороди в Маріїнському палаці в другому. Але це робота, яку треба виконувати. Це моя робота, і я на неї погоджуюся”. Слова вимовляв пошепки, для самого себе. Хлопець зважувався на крок, хоча готовий був його зробити вже давно. Але зараз це вже був свідомий вибір.
Сумніви відкинуто, пора до справ. П’ять місяців відпочинку – більш ніж досить.
2
Чому люди бояться висоти? І в основному бояться її ті, хто ніколи не мав з нею справи й жодного разу навіть не бачив, як хтось падав із хмарочоса чи зривався в прірву. Вони її просто бояться. Мабуть, від незвички.
Ярослав стояв над ущелиною й дивився вниз. В нього не крутилась голова й не було страху. Внизу, затиснута між двома кам’яними стінами, котила свої води гірська річка. З ревом, штовхаючи своїми хвилями великі кам'яні брили, тягнучи по поверхні води важкі вікові колоди. Вона текла кудись, тільки їй відомим шляхом. Ярослав навіть сумнівався, що вона є на карті. Хоча, здавалося б, у двадцять першому столітті немає нічого непозначеного. Річка притягувала, як магніт. Вона манила з собою й до себе. До своїх вод, які навіть із такої висоти не здавалися лагідними, але... Але щось у них було приємне й бажане. Що? На це ніхто не відповість.
Ярик хотів зробити крок уперед, але схаменувсь, адже стояв на самісінькому краєчку прірви. Хотілося вниз до річки. Хотілось, але тут не було спуску. Він був з іншого боку. Там, на тому боці, чітко виднілася стежка. Хлопець прикинув ширину ущелини. Можливо. Цілком можливо перескочити. Й він мовчки відійшов на кілька кроків.
– Стій! – почулося ззаду.
Голос був рідний і до болю знайомий.
– Ти що зібрався робити?
Це був Сергій.
– Стрибати. Ти що, не бачиш?
– Тут високо, і той берег далеко. Ярику, не треба.
– Малий, ти що?
– Я нічого, навіщо воно тобі?
– Це просто, я хочу цього.
– Нащо?
– Я хочу побачити річку зблизька.
– Але ж ти можеш розбитися!
– Сергію, “можу” – це ще не означає “розіб’юся”. Це гра, і виграє той, хто ризикує.
– Не завжди.
– Отже, така його доля.
– Може, не варто її випробовувати?
– А може, досить усього боятись; навіщо тоді жити? Стрибок – це якісь секунди.
– Падіння також!
– Туди твою.
Ярик зробив кілька швидких кроків і відштовхнувся від краю...
Тривожний писк будильника повернув його з сонного царства у світ живих. Різким рухом сів на ліжку. Ще сонними очима обвів стіни командирської кімнати. Глянув на годинник. “Та-а-к. Двадцять третя тридцять. Пора”. Мовчки заходився одягатись.
У двері постукали.
– Так!
– Дозвольте, – на порозі виник високий плечистий хлопець зі слов’янськими рисами обличчя, вбраний у пустельний камуфляж.
– Так, я вже прокинувся, дякую. Збирай решту.
– Слухаюсь.
“Дивно, чому гори? – раптом згадав сон. – І до чого тут брат? Гм! Дуже дивно. Цікаво, долетів чи ні? Ех! Ще раз побачити б цей сон, тільки вже до кінця”. Зібравши спорядження, вийшов із кімнати. На вулиці біля джипів шикувалась рейдова група. Черговий рейд. Такий, як і решта, протягом ось уже чотирьох місяців кампанії. Ярослав дав вказівки своєму замові, скомандував “по машинах” і сам сів у передній джип. Як завжди.
3
Сергій їхав на зустріч із Романом, вельми дивуючись, що той йому зателефонував. Уже з півроку вони не бачилися. Час від часу зідзвонювались, але до зустрічей справа не доходила. Останній дзвінок був дуже дивний. Роман сумним голосом попросив під’їхати до нього в бар. На питання “що трапилось?” просто відповів, що все розповість при зустрічі.
Сергій непокоївся. Мовчки штовхнув скляні двері й зайшов до зали. Кивнув барменові і глянув у бік улюбленого Романового місця. Там була вся їхня компанія: Ліч, Чакі, Рустам, Роман і якийсь незнайомий чоловік зрілого віку. Компанія випивала. На краю столу стояла склянка горілки, накрита шматком хліба з сіллю. Тривожні думки наче молотом ударили хлопця по мізках, але він, опанувавши себе, мовчки підійшов і привітався.
– Привіт, – тихо промовили всі в один голос.
– Знайомся: це Валерій Олегович. Валерію Олеговичу, це Сергій, рідний брат Аскера.
– Приємно, – чоловік кивнув головою.
– Також, – Сергій сів на вільне місце.
Роман швидко налив йому коньяку.
– На, випий.
– Сам?
– Трохи доженеш нас, – сказав Рустам, дивлячись кудись під стіл. Сергій випив, закурив.
– Що трапилось, панове?
Всі уникали його погляду, відводили очі вбік. Роман налив йому ще.
– Тримайся, малий, – нарешті сказав Валерій Олегович. – Твого брата більше ніколи не буде з нами.
Цигарка випала з онімілих пальців і, скотившись по куртці, впала на підлогу. Щось обірвалося всередині. Потемніло в очах. У мозок немовби напустили туману, а вуха взагалі перестали щось чути. Сергій машинально взяв склянку і випив усе, не відчуваючи смаку й пекучості. Налив іще і знову випив. Рустам простягнув йому прикурену цигарку й ляснув по плечу.
– Тримайся, старий. Всі там будемо.
Ці слова долинули звідкілясь із порожнечі. Всі мовчали, чекаючи, поки він хоч трохи отямиться.
– Як це сталося? – Сергій ледве вимучив ці слова.
– Ніхто з нас там не був... – почав було Ліч, але його перебив Валерій Олегович.
– Дай я розповім. – Він мовчки налив собі в склянку води й випив. – Як мені сказали, не було нічого особливого. Був звичайний рейд.
– Коротше, – прошепотів Сергій.
– Якщо коротше, то його зняв снайпер. Одним-єдиним пострілом. Отак... Один постріл – один труп.
Сергій підвівся з-за столу й побрів до виходу. Він не бачив нічого й нікого, він просто брів. Вийшов на вулицю й чвалав, дивлячись просто перед собою, не розбираючи дороги. Його наздогнали Рустам і Чакі. Взяли під руки й повели додому, але цього хлопець уже не пам’ятав. У голові тільки звучав братів улюблений вірш із “Дон Жуана” Байрона:
“Богов любимцы долго не живут, –
Сказал мудрец. – Преград они не знают.
Для них друзья и дружба не умрут,
И юность и любовь не увядают.
В конце концов в могиле отдохнут
И те, кто слишком долго избегает
Могилы, но прекрасней доли нет,
Чем сей покинуть мир во цвете лет».
Епілог
Всі ми прийшли з темряви і врешті-решт туди повертаємось. Але, як кажуть росіяни, “смерть смерти рознь”, і це справді так. Люди вмирають по- різному: хто швидко й легко, хто довго і в муках.
***
І знову ліс. Темрява, але її не буває цілковитої. Звиклі до неї очі вже чітко розрізняють стовбури дерев, обриси кущів. Розрізняють легко. Зору не напружуєш, адже це безглуздо. Безглуздо орієнтуватися в темряві на зір. Слух. Слух і шосте чуття або страх попередять тебе про небезпеку. Адже людину не створено хижаком. Може, в цьому її мінус. А може, й ні.
Аскер ішов легкою, невимушеною ходою. Він нічого не боявся в цій темряві. Нічого вже не могло його злякати. Він просто йшов. Ішов як добре тренована людина, що звикла до далеких переходів. Людина, що скинула важкий і зайвий тягар, людина, якій більше не треба ні про що думати. Ліс був тихий. Тиша панувала цілковита й урочиста, як на цвинтарі. Колись, у дитинстві, це сильно лякало б його, але не зараз. Ось він зупинився. Вуха щось вловили. Це “щось” було недалеко. Інстинкти не попереджали про небезпеку, тож хлопець пішов на звук. Так само легко й не криючись.
Вийшов на край яру. Вниз, звиваючись змією, вела стежка. А внизу... Внизу він побачив багаття. Вогонь наче запрошував його підійти, посилаючи якісь незрозумілі сигнали на рівні підсвідомості. Не було страху. Не було відчуття небезпеки. Навпаки, навіть з’явилася радість, базована на приємному здивуванні, адже багаття хтось розпалив, отже, він не один у цьому лісі. Аскер зробив перший крок. Не так, як завжди, а впевнено і радісно. Пішов. Легко й швидко почав спускатися стежкою й вийшов до багаття. Воно, весело потріскуючи й розповсюджуючи навкруги світло й тепло, горіло в акуратно й правильно, зі знанням справи, зробленій заглибині. Поруч не було нікого. Світло вогню вихоплювало з мороку невеличкі будинки, побудовані з колод.
– Вітаю тебе, друже Ярославе! – почулося поряд, майже над вухом. – Ти так захопився спогляданням багаття, що більше нічого й не чуєш?
– Девід, – упізнав він голос. – Де я?
Девід вийшов із темряви й присів на колоду біля багаття.
– Там, куди всі потрапляють по смерті.
– Не зрозумів.
– Ти пам’ятаєш нашу останню розмову?
– Але ж то був тільки сон, – сказав Аскер якось невпевнено.
– Тоді так, але не зараз, – усміхнувся Девід. – Смерть – тільки перехід до іншого життя.
– Якась нісенітниця.
– Звикнеш.
Стали відчинятись двері будиночків – із них виходили люди.
– Так це рай чи пекло? – ще не міг збагнути Ярослав.
– Ні те, ні друге. – Девід підвівся й глянув на натовп чоловіків, які півколом скупчились біля багаття. – Вітаю вас, друзі. Ми зібралися тут для того, щоб прийняти до наших лав нового товариша. Знайомтесь – Ярослав. Він жив, як воїн, і помер, як воїн.
