Ярослав спокійно дивився на співрозмовника, чекаючи, що той йому скаже. Ці люди періодично з’являлися в його житті відтоді, як він почав займатись такою невдячною справою. Вони нав’язувались, намагалися щось вивідати, про щось розпитували й дуже хотіли завербувати його в інформатори. Розмови мали різний характер. Одні погрожували, інші вмовляли. А ще іншим, певно, й самим ця розмова була неприємна, та все ж вони її починали. Служба-а!
– Ну, – співрозмовник дивився просто в очі. – Давай побалакаємо відверто, як два офіцери.
– Дивно, – усміхнувся Ярослав. – Чому ви вважаєте мене офіцером? Я проста цивільна людина.
– Ярославе, – посуворішав чоловік. – Чи може, тобі більше подобається “Аскер”?
Ярик відвів погляд убік.
– Невже ви думаєте, що мене здивує ваша обізнаність? Це ваша робота, і що ви її робите добре – я знаю.
– Не в тому річ. Я хочу тобі допомогти й змалювати деякі перспективи.
– Ви, до речі, не знаєте, чому останнім часом мені всі хочуть допомогти?
Офіцер спецслужби спалахнув, та швидко опанував себе.
– Тільки давай без сарказмів, а то... я ж можу й по-іншому розмовляти.
Аскер різко розвернувся до співрозмовника, тут уже спалахнув і він.
– І як?! – відтак продовжив, трохи стишивши голос: – Викличете наряд, заарештуєте, відвезете у відділок, пристібнете наручниками до батареї, й два сержанти будуть мене бити, аж поки я дам потрібну вам інформацію?.. Дякую. Проходили. Щоправда, то був трохи інший офіцер.
– Можна так, а можна й по-іншому.
– По-іншому працюйте з тими, хто вже вам видав моє псевдо. Будете лякати – розмови в нас не вийде.
Співрозмовник відвів погляд.
– Заспокойся.
– Я спокійний, як двері до пекла.
– Добре, отже, ти відмовляєшся від співпраці?
– Так.
– Чому? Ми ж робимо спільну справу!
– Так! – Ярика це розвеселило. – І як же її робите ви?
– Це службова таємниця.
– І тому ви прийшли до мене вивідати мою службову таємницю. І хто я буду після того, як вам її скажу?
Офіцер дістав цигарки.
– Ти занадто а´ресивний.
– Зрозумійте одне: якщо ви, як стверджуєте, робите ту саму справу, то навіщо нам заважати?
– Ми не заважаємо, а координуємо.
– Угу. Розкажіть це тим п’ятьом хлопцям, що сидять у вашому СІЗО.
Тут офіцер спецслужби не витримав. Він розлютився.
– Зрозумій, що ти й такі, як ти, – це ракова пухлина на тілі держави! Ми з вами боремось – і будемо боротись!
– Ось воно, ваше справжнє обличчя! – Ярослава не злякали ні підвищення тону, ні оскаженіння на обличчі співрозмовника. – Навіщо тоді було ламати цю комедію про спільну справу? – Він змовк, але невдовзі знову порушив тишу: – І знаєте, я й мої друзі те саме думаємо про вас і вашу службу.
– Чому? – агент уже опанував себе й шкодував про шкідливий у цій ситуації спалах гніву. Це можна пробачити якомусь салазі з академії, але ж не йому – досвідченому офіцерові.
– Чому?! – посмішка, схожа радше на вовчий оскал, спотворила й без того суворе обличчя хлопця. – Чому? Цікаве питання. Чому? Та тому, що ви зганьбили себе, і то вже давно! Маючи величезний потенціал, що лишився вам у спадок від Комітету, ви не змогли зробити нічого. Навіть бандитську гру в “дах” програли шостому відділові МВС. Що ви зробили за останні кілька років? Розкрили “страшний” замах на президента і спробу державного перевороту. Заарештували кількох пенсіонерів-маразматиків, посадили наших хлопців. І в усіх випадках справи розвалюються в суді. Якби не ваш тиск на судові органи, тих людей би давно повипускали. Не соромно? Вибачте, але в Зімбабве спецслужби, мабуть, працюють більш тонко.
Знов запанувала тиша. Долинали тільки уривки розмов від інших лавочок і далекий шум автомобілів.
– Ти багато чого не знаєш.
– А мені воно треба? – Ярик глянув співрозмовникові просто в очі. – Я кажу тільки про те, що ви самі оприлюднили. З вас весь народ сміється, між іншим. Навіть журналіста – і то не змогли нормально прибрати. Росіяни в такому випадку кажуть: “топорная работа”.
– Добре, – після надзвичайно довгої паузи мовив офіцер. – Хоча нічого доброго я в цьому не бачу... Мене цікавить лиш одне. Ходять чутки, що знову запалає Кавказ. Серйозно запалає. Ви не збираєтесь туди?
– Ось так, просто в лоб, – сумно усміхнувся Ярослав. – Я звичайний польовий офіцер, навіть не першої ланки, мені розповідають такі таємниці тільки безпосередньо перед від’їздом.
– А розмов ніяких не чув?
– Ні.
– Брешеш!?
– А ви здогадайтесь, вас же цьому держава вчила, гроші на вас витрачала.
Паузи в цій розмові виникали досить-таки часто. І не через некомпетентність офіцера спецслужби. Швидше за все, йому ця розмова була непотрібна, й вів він її просто так, для “галочки”. А Ярослав її взагалі не хотів.
– А тепер особисте питання.
– Питайте, – Ярик дивився вбік.
– Для чого все це тобі особисто?
– А вам навіщо?
– Просто цікаво.
– Гм! Боюсь я вашої простої цікавості, якщо чесно. – І, трохи подумавши, сказав: – Не знаю. Можна набалакати різного, але то все буде туфта. Це моє життя. Інакше я не можу.
– Кидай це, хлопче. Погано закінчиш.
– Я вам відкрию страшну таємницю: всі ми смертні. Всі ми помремо. Рано чи пізно.
– Може, краще пізно?
– Це ще питання...
Чоловік пішов, а Ярослав іще довго сидів на лавці, аналізуючи розмову.
4
Всі балачки про самоосвіту й поновлення в Університеті так і залишились балачками. Ярослав не зробив жодних зусиль для того, щоб утілити свої плани в життя. Він відверто нудився мирним життям, продовжуючи жити спогадами з минулого. Десятки, а може, й сотні разів прокручував у голові епізоди. Потім сідав за стіл і креслив на папері якісь схеми. Продумував. По-новому осмислював. Знаходив помилки, після чого в гніві рвав аркуш і брав новий. Бувало, тижнями не виходив із квартири й не відповідав на дзвінки. Міг цілими днями сидіти на балконі з кухлем захололої кави й цигаркою. Потім мучився безсонням і засинав аж під ранок. Він нікого не хотів бачити. І єдине, чому міг звірятися, – це папір. Тих аркушів була вже ціла гора на письмовому столі. Всуціль списаних його розбірливим почерком і покреслених якимись малозрозумілими сторонньому оку схемами й картами.
Нудьга! Бажання дій і подій – ось чого він хотів, проте не робив жодних кроків, аби те бажання зреалізувати. Просто чекав, відсторонившись від усього світу, від друзів і родичів. І допомоги їхньої ні в чому не бажав.
***
Чому будильник задзвонив рівно о шостій, він не знав, не пам’ятав. Швидко скинувся й сів на ліжку. “Так далі не можна. Деградую”. Це була одна з його численних думок, що за коротку мить промайнули в голові. “Самодисципліна”. Головне, але давно забуте слово. Основи основ.
Мляво, але впевненно вдяг спортивний костюм і вийшов на вулицю. Побіг. Перші триста метрів далися дуже важко, але далі... Далі пішло краще. Організм знову вловив свій ритм і, здавалося, заспівав іншу пісню. Не ту нудотну й гидку, що мучила останніх два тижні, а іншу, веселу. Тіло слухалось давнього поклику, м’язи полегшено зітхнули, відчувши таке потрібне їм навантаження. Дихання було рівним і спокійним. Серце з легкістю вибивало звичний, іще не забутий ритм.
Він відчув себе по-новому, приймаючи холодний душ і ніби змиваючи з тіла весь накопичений смуток і нудьгу. Хотілося нового: нових вражень, нових відчуттів, але цього треба шукати... І знайти.
***
Вирішив пройтися Хрещатиком. Сум минув, хотілося чимось зайнятись, але планів поки не було жодних. Саме тому й потрібна була прогулянка, може, наштовхнувся б на якусь цікаву тему. Туди-сюди снували люди. Веселі обличчя. Зрозуміло: літо, субота, гарна погода. Всім весело – і йому також. Ішов, роздивляючись вітрини магазинів. На душі було легко. Здавалось, тільки зараз, через місяць по приїзді, він зрозумів, що все вже позаду. Що війна закінчилась і він уже вдома. Тільки зараз. Тільки.
– Ярику!
Такий знайомий і колись дуже рідний голос, здалося, виринув звідкілясь із темних глибин минулого й змусив хлопця здригнутися всім тілом. Серце на якусь мить наче стисло лещатами, й забракло повітря. На голос озирався поволі, голова була, немов заіржавіла башта танка. Побачив. Упізнав. Ще тільки почувши голос, він знав, хто за його спиною, й перед очима, як розряд блискавки, майнули її постать і обличчя. Тепер він бачив її саму. З плоті й крові. Зупинився. Права рука механічно сягнула до лівої нагрудної кишені й дістала звідти пачку цигарок. Закурив. Стояв і не рухався. Не робив жодного кроку. Тільки поглядом безцеремонно і якось затуманено оглядав дівчину. Вона теж стояла й дивилась на нього, не роблячи спроб наблизитися. Для них усе перестало існувати і, здавалося, час зупинився.
Хто знає, скільки це тяглося. Скільки тривала ця вимушена зупинка часу. І ось нарешті хлопець опанував себе і зробив перший, ще невпевнений крок. Потім другий. Механічно, мов робот, із якоюсь незрозумілою скованістю в рухах, підійшов до неї.
– Привіт! – стандартне слово привітання було наче вимучене.
– Привіт! – пролунала така сама відповідь. Так само важко.
– У тебе шикарний вигляд...
Що правда, то правда. Втім, вона завжди мала шикарний вигляд.
– Дякую. В тебе теж.
– Гм! Я завжди знав, що в тебе добре почуття гумору, – старий, затертий до дірок виверт.
– Скільки років цій фразі?
– Зараз точно не згадаю, але, здається, вісімсот двадцять один.
Дівчина вимушено усміхнулась.
– Твої жарти не змінилися.
– Все рухається, все міняється, тільки я стою на місці.
– І так само скептично до себе ставишся.
– Така моя важка шахтарська доля.
– Послухай, може досить сипати цими бородатими фразами? Невже після того, як минуло скільки часу, тобі немає чого мені сказати? Раніше ти був більш винахідливим.
– То було раніше. Давно. Дуже давно.
Вони якийсь час стояли й мовчки дивились одне одному в очі. Це незбагненне змагання... В їхніх очах читались і жаль розлуки, й давня образа, й дикий сум через те, що час не повернеш назад.
– Поспішаєш? – це питання вирвалось в обох в одну й ту ж мить.
– Та ні, – так само й відповідь.
Далі не було ніяких пропозицій. Ярослав просто повільно побрів у бік Майдану незалежності. Дівчина підійшла збоку і взяла його під руку. Як тоді. Колись, дуже давно. Мабуть, уже не в цьому житті.
– Чим займаєшся? – питання було кинуто нею після довгої мовчанки, коли вже майже вийшли на Майдан. – І далі працюєш на цю таємну й нікому невідому організацію?
– Майже, – буркнув Ярослав, проходячи крізь натовп тінейджерів.
Вони пірнули в “трубу” і, штовхаючись серед різного роду публіки, вийшли на ріг Інститутської й Хрещатика, попрямували в бік Європейської площі. Як і раніше, не помічаючи нікого. Кожен був поглинутий своїми думками і спогадами. Щоправда, спогади переплітались, і це відчували обоє.
– Я не зрозуміла твоєї відповіді, – сказала дівчина. – Що значить – майже?
Ярослав навіть не змінився на обличчі, тільки губами ворухнув.
– Тільки не роби вигляд, що тобі це цікаво.
– А ти не можеш хоч на мить припустити, що мені це може бути цікаво?
– Хотілося б, але навряд чи це може бути правдою.
– Ти мене так і не знаєш.
– Або знаю занадто добре.
– Тобто? – здивовано глянула вона на Ярославове обличчя, намагаючись зустрітись із ним поглядом, але він продовжував дивитися прямо перед собою.
– Ти класна акторка. Я це знаю, але на мене вже не діють твої театральні заморочки.
– Що з тобою? Чому ти такий напружений?
Ярик зупинився, дістав чергову цигарку й прикурив. Думав, що сказати.
– На це питання я не можу дати відповіді. – І наче вгадав наступне питання: – Тому що не знаю її.
Далі мовчки перетнули по підземному переходу Європейську площу й пішли під арку Дружби Народів.
– Ми, здається, тут познайомились? – дала дівчина вихід спогадам.
– Я не пам’ятаю, – збрехав він, хоч пам’ятав чи не кожен день того року, коли зустрічались, а потім разом жили.
– Я нагадаю, – було помітно, що ті спогади для неї приємні. – Тоді ти зі мною на руках вибіг по східцях аж нагору. Здається, заклавшись із кимось зі своїх друзів.
– Так, із фізичною підготовкою в мене завжди було добре.
– Не хочеш згадувати?
– Ні. – Знову збрехав. Він би з задоволенням зараз відновив – бодай у пам'яті – кожен день і кожну хвилину того року, але... Навіщо? Ці спогади навівали смуток.
Стояли біля кам’яного парапету й дивились на Дніпро. Мовчання затягувалось. Його в сьогоднішній розмові було набагато більше, ніж слів. Хоча обоє хотіли так багато сказати.
– Тебе цілий рік не було в Києві, – ця стверджувальна фраза з вуст дівчини прозвучала як питання.
– Так.
– І де ж ти був цього разу?
– Так. Катався.
– І де ж це так катаються, що майже до чорного засмагають?
– В Африці, – мовив, як жарт.
– Знову жартуєш. Хоча засмага в тебе тропічна.
– Ти розбираєшся в засмагах? – сказав радше для порядку, ніж хотів почути відповідь.
– Так. Трохи, – все ж відповіла вона. – Пройшло все добре? Цілий? Не так, як минулого разу?
Ці слова як ножем різонули по мізках, і хлопцеві, як колись, вдарив в обличчя розпечений вітер пустелі. В очах потемніло. І він уже вкотре побачив і пережив... Біг, пісок, недалекий, такий близький і рятівний бруствер окопу і... вибух. Він знову відчув його, всім своїм тілом. Як, пробиваючи обмундирування й шкіру, в спину вгризаються десятки шматочків розпеченого металу і як вибухова хвиля б’є кудись між лопаток, а далі... Далі темрява. Невідомість. Порожнеча.
– Ні, – нарешті витиснув із себе. – Я був на відпочинку.
– Я пам’ятаю, що ці відрядження називались у вас саме так. Здається навіть, “активний відпочинок”. Хороший жартівник це придумав. Цікаво, він хоч раз був там?
– Давай зараз не будемо обговорювати мою роботу.
– Роботу?! – дівчина змінилась на обличчі. – Ти це називаєш роботою? Їздиш, постійно ризикуєш, втрачаєш молоді, найкращі роки свого життя. І що з того маєш? Розладнану психіку, підірване здоров’я й нічого більше.
– А тобі яка різниця?
– Мені є різниця.
– Немає ніякої. І не було ніколи. Забудь – і досить про це.
– Ні, тепер я хочу виговоритись.
– Олю, ще одна фраза на цю тему – й розмовляти будеш із аркою Дружби Народів.
Ольга ображено замовкла. Її гарні сіро-блакитні очі зі злобою дивились Ярославові в обличчя, та він цього, здавалось, не помічав. Просто стояв і дивився на лінію горизонту.
– Що трапилось? Ти став чужим.
– Чужим я став дуже давно, але ти сама цього хотіла.
– Я не хотіла цього.
– Але робила все, щоб це сталося.
– Поясни.
– Без пояснень.
– Я пам’ятаю цю фразу. Остання, яку ти сказав тоді по телефону, але я хочу знати, чому так.
– Без пояснень.
– Я пам’ятаю цю фразу. Остання, яку ти сказав тоді по телефону, але я хочу знати, чому так.
– Ти вже доросла дівчинка й повинна була сама здогадатись.
– Через той випадок у барі?
– І через нього теж. Розумієш, – вперше за весь час, що вони стояли під аркою, він глянув їй в очі, – ніщо так не дістає, як дрібниці, а на той час їх зібралось так багато, що вони вибухнули й сталось те, що сталося.
– І більше ти нічого не хочеш мені сказати?
Ярослав замовк. Довго дивився на Дніпро. Потім дістав із кишені пачку, витягнув останню цигарку, а пачку кинув униз. Прикурив. Зробив кілька нервових затяжок і нарешті сказав:
– Знаєш, за цей рік не було жодного дня, щоб я не моделював собі нашу сьогоднішню зустріч. Я продумував усе. Я все собі уявляв. Фрази, окремі слова, міміку, жести і навіть навколишній пейзаж. Усе. Все до дрібниць. Я так багато тобі мав сказати й скільки хотів розповісти, але ... – Він замовк, відтак, трохи подумавши, вів далі: – Щиро кажучи, я розповів і сказав тобі все, все, що хотів, але не такій, як зараз... Не реальній. А тій, тій, що існувала в моїй уяві. І зараз, коли ти стоїш переді мною, я розумію, що все, що я плів там, – дурня. Воно нікому не потрібне. Ні мені, ні, тим більше, тобі.
– Ти вже вирішив за двох?..
– Так, а як інакше?
– А можна я буду сама вирішувати за себе?
– Здається, я вже казав тобі, що в природі існує тільки дві думки: моя і неправильна.
Тепер надулась вона, але, на подив Ярослава, після цієї фрази не пішла. Ольга просто стояла й дивилась на Дніпро.
– А знаєш, – злісно всміхнулася зрештою, – я рада, що ти пішов.
– Я знаю.
– Я ще не закінчила. Ти був правий, коли сказав під час тієї телефонної розмови, що ти не єдиний чоловік на цьому світі. В мене зараз є хлопець. Фактично чоловік, ми живемо разом. Він в усіх відношеннях кращий за тебе. І найголовніше – він мене кохає й не суне голову в зашморг, як деякі. Ти погано закінчиш, Ярославе.
Вона стояла розлючена й дивилась йому в очі, намагаючись вловити потрібні тільки їй відтінки. Але не побачила нічого, крім зухвалої усмішки. Ярослав відверто сміявся з неї, з її нападу гніву.
– Амінь! – нарешті промовив він, насміхаючись.
Хто б витримав таке знущання? Ніхто. Ольга різко розвернулась і швидко пішла.
“Цікаво, – думав Ярослав, залишившись наодинці, – вона так говорила, наче хотіла все повернути, наперед знаючи, що повернути не вдасться. Тоді навіщо? Та й, думається, їй це повернення було не потрібне. Цікава порода – жінки. Втім, годі. Як я не останній чоловік, так і вона не єдина жінка. А їх, за статистикою, більше, ніж чоловіків”.
5
Хоч зустріч з Ольгою й не додала Ярославові приємних хвилин, але все ж він відчув певне полегшення після розмови. Це так чи інакше слід було зробити. Треба остаточно розібратися зі своїм минулим, щоб воно більше не било й по без того розхитаних нервах. Наступна зустріч і дуже неприємна розмова мала відбутися з братом. Сергієві треба було якось пояснити ситуацію, в якій той перебуває. Інакше можуть виникнути дуже серйозні проблеми. Ярик якнайдовше відтягував цю зустріч, але відчував, що далі тягнути вже не можна.
Сергій радо прийняв братове запрошення. Вони мали зустрітись на квартирі в Ярослава.
