Сергій хотів непомітно прошмигнути повз двері вітальні до своєї кімнати, але різкий вигук батька його зупинив.
– Зайди! Треба побалакати.
Батько сидів у кріслі біля вікна. Мама, якась не така, як завжди, – на дивані. Молодша сестра тулилася біля неї. “Щось трапилось?” Він зайшов до вітальні й зупинився. Обвів поглядом усе довкола й присів на стілець біля стіни.
– Щось трапилось? – спитав після короткої паузи.
– Про Ярослава нічого не чув? – дивився батько просто в очі.
– Ні, – погане передчуття потихеньку почало оволодівати його свідомістю. – А що з ним?
– Гм! Що з ним?! – батько опустив очі додолу. – Хотів би я знати, що з ним. Уже два місяці ні дзвінка, ні листа.
Знов запанувала тиша. Тільки телевізор, на який досі Сергій не звертав уваги, здавалось, почав працювати гучніше, діючи всім на нерви. Юля мовчки підняла пульт і вимкнула звук.
– Сергію, може, ти бачив когось із його друзів? – нарешті спитала мама.
“Бачити то бачив, – тупо дивився він на екран телевізора. – А що з того? Вони-то всі тут. Немає тільки його”.
– Відповідай, чого мовчиш? – підтримав маму батько.
– Бачив. Вони казали, що він скоро буде.
– “Скоро”. Це я теж чув.
– Ну, а я звідки знаю? Що чув, те й кажу.
– А чим він хоч там займається?
– Казали, що дорогу будує десь в Африці.
– Знаю я його дороги, – знову невдоволено буркнув батько.
– А що, зрештою, трапилось?
– Добре було б, якби не трапилось нічого, – батько підвівся й пішов до дверей. – Мамі сон якийсь приснився...
31
Не було довгих проводів, піонерів із квітами й оркестру місцевих збройних сил із виконанням національних гімнів обох держав. Усе було дуже просто, втім, як і завжди. Дві армійські вантажівки виїхали на злітну смугу, просто під літак. П’яна ватага, яка ще добу тому була боєздатним підрозділом, із гигиканням, гулюлюканням і піснями вивалилася з машин. Іще якийсь час на злітній смузі розпивали спиртні напої. Прощалися. Прощалися з цією землею, з цим диким народом, із вічно пекучим сонцем і своїми страхами, відкриттями, переживаннями. Так, прощалися. Заливаючи всі свої думки й сумніви слонячими дозами алкоголю. Деякі не витримували бою, їх заносили в літак, а інші продовжували...
Аскер тримався довго. Вимкнувся він аж тоді, коли вже опинився в літаку. Перед самісіньким зльотом. Як кажуть, відключився, торкнувшись крісла. “Все! Війна скінчилася, всім спасибі”, – була його остання думка. Вже вкотре в цьому житті? Потім він бачив якісь сни. Незв'язні й безглузді. Цілковито заплутані фрагменти. Запалений довгим перебуванням у чужому, ворожому середовищі, мозок, здавалося, звільнявся від усього негативного.
Прокинувся важко. Майже зовсім тверезий. Не боліла голова, не нудило. Тільки тіло було якимось не своїм. Надто слабким. Він кілька разів напружив м’язи рук, ніг, шиї, торса, та слабкість не минала. Зрозумівши даремність своїх намагань, спробував максимально розслабитись. Якийсь час посидів із заплющеними очима, наводячи лад у розбурханих думках. Розплющив очі. Літак був майже порожній. Тільки його команда і ще кілька тубільців. Усі спали. Рука, немов сама, без усяких наказів мозку щось почала шукати на підлозі – і знайшла. Відкорковану пляшку віскі. Безтямним поглядом ковзнув по латинському шрифту етикетки. Зумів прочитати тільки “made in Scotland”. Не виникло навіть тіні думки, щоб зупинитись. Усе єство прагнуло забуття, а забуття могли дати тільки алкоголь чи наркотики. Просто з пляшки зробив кілька ковтків. Рідина спочатку обпекла горло, а потім, змиваючи неприємний присмак нікотину, розлилася теплом по всьому тілу. “Алкоголікам закон не писаний”, – чомусь подумав Аскер і зробив іще кілька ковтків. Закурив.
– Розважаєтесь, лейтенанте? – почувся дівочий голос звідкись зверху.
Повільно, наче все в нього всередині заіржавіло, підняв голову й глянув на ту, що порушила його спокій. Поруч із його кріслом, у проході, стояла Фрея.
– Угу, – видав напівствердну відповідь, а сам подумав: “Господи, який же я п’яний”.
– Дозвольте? – вона вказала на вільне місце поруч.
– Звичайно! Звичайно! – трохи налякано сказав Аскер, чомусь втиснувшись у стінку, наче дівчині не вистачало місця. Втім, за якусь мить він уже себе опанував, іще раз відпив із пляшки й забув про свою сусідку. Тіло повністю розслабилось, а мозок огорнув в’язкий туман. Лейтенант втупився в одну точку на спинці переднього крісла й курив. Курив і мовчав.
– Ви завжди такі напружені? – питання долинуло нізвідки. Немов сформувалося з нічого, з порожнечі.
– Здається, так, – відкинувся він на спину й поставив пляшку на підлогу.
– І що, не вмієте розслаблятись?
– А навіщо? – відповів питанням на питання, і їхні погляди зустрілись.
Тиша. Тільки за бортом літака шум турбін. Дівчина усміхнулась.
– Не можна бути постійно напруженим.
– Чому? Хто це сказав?
– Ну ... – Фрея притихла, та потім швидко додала: – Про це всі знають.
– Хто такі всі? І чому я повинен на них рівнятись? – Аскер продовжував клеїти дурня й сам собі не подобався.
– Дурна якась розмова виходить, – після невеликої паузи промовила дівчина.
– Так, справді, – усміхнувся лейтенант. – Інтелектуальною її не назвеш. Якщо чесно, просто хочу забутися.
– Навіщо?
– Я завжди так роблю, коли доводиться повертатись.
– Не любите повертатися?
– А кого це взагалі цікавить?..
– Ну, скажімо, мене.
– Вас? – Хоч у голосі й було здивування, та обличчя того не виказувало. – І навіщо це тобі?
Дівчина задумалась, але ненадовго.
– Я бачу, що у вас не все гаразд, що вас щось мучить, і хотіла допомогти.
– Ти що, психолог? – криво посміхнувся Аскер. – Так мені психолог не потрібен, зі своєю головою я розберуся сам.
– Так, але без сторонньої допомоги це важко.
– Але можливо?
– Так, якщо сильна воля.
– Дідько знає. Думаю, вона в мене є.
– Тоді чому ж ви напиваєтесь?
– Тому що хочу.
– А треба?
Лейтенант витяг пачку цигарок, відкрив, подивився, хитнув головою й сховав назад.
– Мабуть, так, – буркнув, закінчивши всі ці маніпуляції. – Не хочу повертатися в цивілізацію.
– Чому?
– Тому що я терпіти її не можу.
– Не розумію.
– І не зрозумієш. Я, чесно кажучи, й сам цього не розумію, але щоразу, залишаючи дикі краї, я наче відриваюся від чогось рідного. Я живу не там, не в Києві, не в цивілізації. Я живу тут, на Кавказі, в Югославії, в Південному Лівані... А там існую.
– Але ж можна застосувати цю вашу енергію в інших сферах...
– Наприклад?
– Бізнес.
– Гм, – Аскер мало не зареготав. – Торгашем, – трохи підвищив голос. – І чим торгувати? Квітами? Помідорами? Чи жіночою білизною? Ні, це не для мене.
– Охоронні структури.
– Бути ланцюговим псом?! Красненько дякую!
– Ну, а будівництво чи щось подібне?
– Не для мене. Не хочу. На цих землях моє серце, і я сам весь тут. Там, у побуті, я тільки й живу спогадами.
– Зрозумійте, життя складається не тільки зі смуги перешкод і регулярних бойових виходів, вогневих контектів і рукопашних сутичок.
– Мені воно подобається тільки тоді, коли складається з перерахованого вище.
Аскер казав неправду. Брехав, безбожно брехав, і не тому, що хотів цієї суперечки. Життя навчило його постійно критись, але через життєрадісну й балакучу натуру це було дуже важко. Тому доводилось вигадувати. Слава Богу, уяви йому не позичати.
– Добре, – махнув він рукою, набридло воно й самому. – Розмову закінчено. Відпочивайте.
Фрея ображено перейшла на своє місце. Лейтенант глянув на годинник. “Іще дві години, пересадка, дві години – й Бориспіль. Гм. Цікаво, я хоч сам вірив у те, що наплів цій дитині? Мабуть, так”.
31
Сергій переживав чергову депресію. Ніяк не виходила з голови остання справа. Хоч усе й пройшло нормально, і гроші були чималі, але. Але... Все не те і все не так. Щось змушувало його згадувати кожну деталь знову й знову, і чому воно так запало в голову, хлопець не розумів. Не було з ким поділитися своїми сумнівами й роздумами. Одні його просто не зрозуміли б, а інші... Іншим про це не слід було знати взагалі. “Кожна людина має бути на своєму місці, займатися своєю справою”. Це колись сказав Ярик. Безумовно, ця фраза не належала йому, але все ж. Сергій за інерцією ходив у спортзал і на пари, але думав завжди про інше. Про інше. Про що? Цього неможливо було сказати відверто. Про що він думав? На таке питання, якби його хтось поставив, пролунала б звичайна, банальна відповідь: “Не знаю”. І все. І це було б правильно. Тому що думки плутались. І не було ніякого бажання їх систематизувати. Навіщо? Хай буде, як є.
Цього дня він не пішов на пари. Точніше, зробив вигляд, що пішов, а сам безцільно блукав вулицями міста. Втомившись, повернувся додому. Довго сидів на дивані, втупившись у вимкнений телевізор. Із забуття його вивів телефонний дзвінок. У тиші квартири він пролунав, як пістолетний постріл. І Сергій здригнувся. Озирнувся навкруги, не тямлячи, що сталось, відтак неквапно підійшов до апарату.
– Алло! – почулося в слухавці, він одразу впізнав Романа.
– Слухаю.
– Чому такий убитий? – веселий голос співрозмовника дратував і трохи насторожував. – Танцюй і співай гімн Сьєрри-Леоне.
– Чого це раптом? – Сергія вже серйозно дратував Романів настрій.
– Не здогадуєшся?
– Ні.
– Ну, поворуши мізками, хоч трішечки. Ну?
– Ромко, не діставай, кажи, що треба. – Сергіїв голос був близький до зриву.
– Добре, – його тон образив Романа. – Хапай тачку і рви в Бориспіль. Через годину там сідає літак, із якого вийде твій старший.
– Як! – перехопило в Сергія подих.
– Отак. Ми вже висуваємось. Так ти будеш?
Пауза запала не тому, що Сергієві подих перехопило, хоч і це була не остання причина, просто він забув слова. Так-так. Просто забув слова.
– Звичайно, – тільки й зміг промовити, оговтавшись.
– Давай! Чекаємо.
В слухавці залунали короткі гудки. Він іще довго стояв із трубкою в руці й тупо дивився на телефон. Потім наче лезом різонуло по мізках: “Чого ж я стою?” Кинув слухавку й заходивсь одягатися. Руки тремтіли й не слухались. Сів, трохи заспокоївся. Почав взуватися. Грюкнувши дверима, вискочив із під’їзду. Швидко добіг до стоянки таксі.
– На Бориспіль! – впав у кабіну поруч із водієм.
– Запізнюємось? – таксист уже давав по газах і спитав радше для порядку.
– Так-так.
Машина мчала швидко. З порушеннями правил, але якийсь ангел- охоронець забрав із маршруту всіх інспекторів ДАІ. Роман, Рустам, Ліч і Чакі стояли на виході з аеропорту. Машина підлетіла просто до них. Розрахувавшись із водієм, Сергій вискочив із таксівки.
– Ще не було?
– Ні, щойно оголосили прибуття, – сказав Рустам. – Ходімо всередину.
Сергій одразу впізнав Ярика, хоч вони й не бачились понад рік. Той справді сильно змінився. Плечі стали набагато ширші, але обличчя здавалось худим і дуже втомленим. Рухи були повільні, точні й упевнені, як у робота. Та й взагалі, від нього йшла якась незрозуміла, та велика сила. Прикордонний і митний контроль не вельми затримав Ярослава. Не так багато було в нього речей. І ось він у колі друзів. Міцні потиски рук, обійми.
– Холодно тут у вас, – після невеликої паузи сказав він.
– Це тобі не Африка, мавпун, – почулося з-за плечей Чакі й Ліча.
Ярик здивовано звів брови. Хлопці роступились, і Сергій зробив крок уперед.
– Привіт, брате.
ПОГОВОРИМО, БРАТЕ
1
Все пролетіло в п’яному диму. Майже тиждень життя випав і загубився десь у клубках тютюнового диму й алкогольних випарів. Зустрічі з друзями, сімейний стіл, де хоч якось намагався триматись, але все ж... Не втримався. Батьки вкотре помітили в ньому зміни. Тато викликав на відверту розмову, але розмови не виходило. Ярослав не хотів її. Він здогадувався, що ні батько, ні мати не вірили в ті міфічні будівельні компанії, про які він розповідав. І хотіли від нього правди, але викладати її він не хотів. Навіщо?
Важкі ранки й надважкі похмільні синдроми. Треба було вилазити з цього стану. “Я вже вдома. Вдома”. Фраза засіла в голові й пробивалась назовні мало не з кожним ударом серця. “Все було добре”. Інша, не менш часта, фраза. “Було?!”
Надвечір, цілий день промучившись через похмілля, Ярослав вийшов на вулицю. Ніхто йому зараз не потрібен. Побути самому. Банально. Але що вдієш? Втім, сам усе одно не будеш... Важкою, невпевненою ходою він бродив вечірніми вулицями міста, такими до болю знайомими й водночас такими чужими. Відкривав їх по-новому, знову звикаючи до мирного життя. Ходив, дивився. Вдивлявся в обличчя перехожих, прагнучи побачити в них щось нове для себе, те, чого він не знав чи пропустив під час тих постійних поїздок у “нікуди”. Поїздок у “нікуди”, в інший світ, де інші цінності.
Ескалатор повільно спускав його в глибини метрополітену. Спокійно, але прискіпливо Ярослав розглядав пасажирів. З деякими зустрічався поглядом, але люди не витримували його. Щось було в цьому засмаглому відкритому обличчі те, що їх лякало. Якась прихована загроза. Проїхав кілька станцій. “Гідропарк”. Вийшов. Мляво пройшов повз вивіски барів і веселі компанії молодих людей. Звідусіль лунали музика й веселий гамір, але хлопець того не сприймав. Чомусь не було весело. Не те. Піднявся нагору, взяв машину й поїхав у Голосіївський парк.
Тиша теж приголомшує. Вона, буває, б'є по вухах сильніше за вибух ручної гранати. Така тиша подобалась Ярославу. Тиша і темрява. В дитинстві ми боїмося темряви, чи, швидше, не її, а того, що вона в собі ховає. Це страх перед невідомим. Він захоплює, і головне – йому не піддатися. З темрявою треба подружитись, і тільки тоді починаєш розуміти, як багато в ній світлого й зрозумілого. Вона... Вона стає твоїм найкращим другом і союзником, і ти почуваєшся в ній цілком безпечно.
*
Один ніколи не залишишся, бо ж людина створена для суспільства і тягнеться до нього. Бар. Якась цікава назва, що стає нецікавою після того, як її прочитаєш, настільки, що одразу забуваєш її. Ярослав сидів за столиком і пив коньяк, закусюючи лимоном і смалячи цигарку. Після першої чарки стало легше, потім пройшло похмілля, але спиртне чомусь не брало. Бар майже порожній, музика не тисне на вуха. Затишно, й думки стають на своє місце.
– Возле вас свободно?
Цей голос змусив трохи здригнутися – з несподіванки. Здивованим поглядом Ярослав оглянув високу темноволосу дівчину.
– Да, – він усе ще залишався приголомшеним і тому, аби зняти напругу, випив іще коньяку. Прикурив і відкинувся на спинку стільця.
Дівчина дістала з сумочки свої цигарки й довго марно чекала, поки хлопець це помітить і піднесе їй запальничку. Та Ярослав просто не звертав на неї уваги. Він утопив свій погляд у бурштиновій рідині пляшки.
– Однако, джентльменом вас не назовешь, – врешті не витримала брюнетка.
– Гу... – хлопець здивовано підвів голову, знову, наче вперше, оглянув дівчину. Потім, наче щось згадавши, налив собі знову й випив.
Дівчині набридло чекати й вона дістала свою запальничку.
– Когда мужчина так хлещет коньяк, невольно создается впечатление, что у него что-то случилось, – брюнетка знову спробувала розірвати тишу.
Ярослав, не відводячи погляду від краю стола, відказав:
– А когда девушка подсаживается к незнакомому мужчине, который так хлещет коньяк, это навевает нехорошие мысли. Скажем даже, неприличные, – він розвернувся й глянув їй просто в очі. – Или как?
– А если я просто хочу помочь? Это не могло родиться в вашей гениальной голове? Или же вы мне понравились...
Ярик закурив і хитнув головою.
– Тогда давайте по порядку. Помочь? Чем и как? И сколько это будет стоить?
– Вы всегда задаете такие вопросы девушкам? – співрозмовниця досить-таки майстерно зобразила образу. – Может, я не о том, что вы подумали?
– Вы читаете мысли? Хм...
– Нет, хорошо. Предложим другую ситуацию. Я сидела одна, мне было скучно, а вы мне просто понравились.
– Это исключено, – Ярик налив собі ще порцію.
– Почему?
– Ну, насчет того чтобы понравиться... я далеко не Ален Делон…
Він не встиг закінчити.
– Причем здесь это, разве нравится только Делон?
– Я не закончил, – урвав її металевий тон Ярика. – Чтобы понравиться обыкновенной девушке, мне для этого надо очень постараться, и уж конечно не в пьяном виде. И чтобы так сразу понравился, да еще в таком состоянии, – похитав головою хлопець, – вряд ли. Значит, появляется мысль, что вы помогаете людям профессионально.
Дівчина усміхнулась і відверто глянула в очі своєму співрозмовнику.
– Ви де в чому праві, але не тим допомагаю, чим ви подумали.
Такий перехід із російської на українську чомусь не вразив Ярика.
– Непоганий початок для розмови. І чим же ви допомагаєте? Тільки не кажіть, що ви...
– Так, я психолог.
– О Господи! – Ярик зобразив на обличчі страждання Одіссея. – З яких це пір при забігайлівках працюють психологи? Ярославе, ти надто довго не був удома.
Цього разу дівчина образилась по-справжньому.
– Я не психолог при барі. Просто зайшла сюди розважитись.
– І знайшли предмет для розваг. Угу. Непогано.
– Скажіть, чому вам так подобається мене ображати?
– Ну, по-перше, чим я вас образив? А по-друге, ви або поганий психолог, або... – Ярик розвів руками. – Хочете зіграти цю роль, але вам не вдається.
– Ви праві, я – студентка.
– Тим більше. Чим ви можете мені допомогти?
Розмова заходила в глухий кут усе далі через небажання Ярослава її продовжувати, тим більше – пускати когось у свою душу. Співрозмовниця тим часом почала нервувати. Дістала цигарку й довго морочилася з запальничкою. Тут уже Ярослав змусив себе зробити джентльменський жест.
– Не поділитеся коньяком? – питання прозвучало якось пригнічено.
– Звичайно, – Ярик подав знак офіціантові.
Коли на столі з’явився ще один келих, він наповнив його й простягнув дівчині.
– Ви навіть не поцікавились, як мене звати, – сказала вона, трохи відпивши. – Невже я вам не подобаюся?
– Це ще якийсь психологічний трюк, – весело всміхнувся хлопець. – Звичайно, подобаєтесь, але, на жаль, у мене нема ніякого бажання з кимось знайомитися.
Це був відступ. Ярик почав відчувати дію спиртного, і це йому не подобалось. З п'яних очей можна такого набалакати... Пора закінчувати комедію.
– Добре, – підвівся він. – Мушу вас залишити.
– Чому?
– Пора. Мене чекають в іншому місці.
– Ви навіть не глянули на годинник.
– Мене там чекають завжди. Хочете пораду?
– Яку? – дівчина здивовано зиркнула на нього.
– Не чіпляйтесь до підпилих чоловіків із бажанням допомогти, якщо ви справді психолог. Донкіхотство ніколи не цінувалось людьми. Бувайте!
– Щасти...
Ярик вийшов на вулицю. Піймав машину й поїхав додому.
2
Оклигавши від різних прийомів і пиятик, Ярослав зняв собі однокімнатну квартиру. Не міг, а чи й не хотів жити з батьками. Взагалі-то, коли людина стає дорослою або відчуває себе такою, це важко. Адже для батьків ми назавжди залишимось дітьми. Сьогодні він їхав на зустріч із Романом. Чомусь той захотів зустрітись у Гідропарку. Вибір Романом місць зустрічей уже давно перестав дивувати Ярика. Часу було ще багато, тому, вийшовши за скляні двері станції, він вирішив прогулятись, на щастя, погода сприяла.
Весна. Рік тому десь о цій самій порі він від’їжджав, точніше, відлітав у своє останнє відрядження. І тому весна запам’яталась йому найбільше. Хоча це вже майже літо, середина травня. Минув цілий рік, а здавалося, що до тієї, минулорічної весни, він і не жив. Присів на лавку. Закурив. Почав згадувати минулі поїздки, але всі вони були як у тумані. Обличчя давніх друзяк. Декого вже немає, а інші... Кожен пішов своїм шляхом. Одиниці повертаються на війну знову й знову. Чому? Цікаве питання. Який психолог зможе розібратися в цьому?.. Всі вони, начинені незрозумілими й здебільшого абсурдними теоріями Фройда і йому подібних, пояснили б це якимось незбагненно-непристойним потягом або дитячими травмами на тому ж таки сексуальному ´рунті. І вважали б, що мають рацію. “Добре, – думки Ярослава пішли в цьому руслі, – а як тоді на основі теорії сексуального потягу пояснити подвиг трьохсот спартанців, студентів під Крутами, панфілівців, Гастелло? Та й багатьох інших? Прикладів можна навести безліч. А відповідей? Хоча зазвичай у природі існує скільки питань, стільки ж і відповідей. Де в чому Фройд правий, але не в основі. Основа, здається, в вихованні. Взяти хоча б слова з пісні Висоцького “Баллада о детстве”:
Значит, нужные книги
Ты в детстве читал.
А все інше – побічне. Хоча, в принципі, це тільки мої думки. Основна маса чомусь думає інакше”.
З’явився Роман. Ярик завжди помічав його другим. Той умів з’являтися раптово.
– Здоров, братухо.
– Привіт.
Після привітання пройшли мовчки кілька метрів.
– Ну, – почав Роман, – кажи, що в тебе.
– Є кілька питань і кілька відповідей, хочу розібратися. Давай десь присядемо за кавою.
– Нема питань.
Швидко знайшли кафе. Присіли.
– Ну що, став свої питання, – Роман рідко квапив співрозмовника, але таке траплялось.
– Я про Сергія хочу побалакати.
Це Романа не здивувало, було видно, що він це передбачав.
– А про що балакати? Хлопець працює, заробляє непогано.
– Хочу, щоб він із цим зав’язав.
– Я так і знав. – Роман відпив трохи кави й відкинувся на спинку крісла.
На якийсь час запанувала тиша.
– І чому таке бажання, Аскере?
Ярослав здригнувся. За минулий тиждень він уже встиг призабути псевдо, яке носив цілий рік.
– Небезпечно.
– Хто б казав. Згадай себе.
– Мені здається, ти мав би розуміти: що легко проходило на початку дев'яностих, зараз може скінчитися досить-таки погано.
– Та годі! Досі ж усе миналося.
– Досі, – Ярослав помітно нервував. У його пальцях з’явилася вже третя цигарка. – Досі. Ти розмовляєш, мов якийсь пацан. Сам знаєш, чим це закінчується.
– Це тільки твоє бажання, – перебив Роман.
– Поки що так, але Сергій іще сам не знає, що думає так само.
Знову тиша повисла в повітрі. Кожен обдумував сказане.
– Добре. Добре. Якщо він захоче піти, я заважати не буду. І лізти з пропозиціями також.
– Він тобі нічого не винен?
– Та ні. Нічого. Але ти занапащаєш перспективного пацана.
– Кримінал – не перспектива. – Ярослав сам усміхнувся від цього вислову.
– З яких це пір ти став філософом?
– Та так, із недавніх.
Повз кафе пройшла висока струнка білявка з пишними формами. З одежі на ній був лише купальник, який так мало прикриває тіла. Хлопці довго дивились їй услід.
– Н-да-а-а, – мовив нарешті Роман. – Весна гірше за ожеледь.
– Весна чи та мамзель?
– Та знаєш скільки їх зараз повилазить?
– Здогадуюсь.
Ярослав підкликав офіціанта й замовив іще кави.
– Добре, з цим закінчили; а сам ти чим збираєшся зайнятись? –хитрувато примружив одне око Роман.
– Поки що гроші я маю. Займуся самоосвітою, може, поновлюся в Універі.
– Ще підзаробити не хочеш?
Ярик задумливо подивився на співрозмовника. Взяв чашку з кавою й перевів погляд на темну рідину.
– Ні.
– Чому?
– Не хочу.
– Подумай, є добре замовлення.
– Ні, Ромко, однозначно – ні.
– Поясни.
– Я – не кілер, я – солдат. Я воюю з солдатами, а не з банкірами.
– Подумай: п’ятнадцять тисяч. Тобі тридцять місяців горбитись десь у джун´лях чи горах.
Аскер мовчки дивився на шинквас.
– Ні. Принцип є принцип.
– К бісу принцип, такі гроші!..
– Коли в світі стільки безпринципних людей, хочеться бути принциповим.
– Безглуздо.
– Згоден. Зате чесно. Кожен має робити свою справу.
– Не розумію.
– І не зрозумієш. – Ярослав одним ковтком допив каву, обпікши собі язик і горло, та навіть не скривився від болю. – Я не корчу з себе праведника, і гріхів за мною, ти знаєш, чимало, але тут стріляти я більше не буду. Хіба що коли якимось чином зачеплять мене.
– Дарма.
– Можливо, але давай закриємо цю тему.
– Якщо так... То давай.
Вони ще якийсь час сиділи й балакали, але розмова вже не клеїлась.
