«…я благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь», «Слава Богу на висоті і на землі мир, у людях добра воля!»
(Євангеліє від Луки 2:10-11,14)
Наприкінци 2004 року я мав нагоду бувати кілька тижнів у монастирі Лайніч, що знаходиться в долині річки Жіу. Часто мені спогадуються ті незабутні спокійні тихі зимні дні, так само як спогадуються і проповіді старого отця Мелхиседека. В одній з його передріздвяній проповіді йшлося про те, як ми, сьогоднішні християни, святкуємо Різдво Христове? Чи присутній Ісус Христос у наших душах на Свій день народження, чи ми святкуємо Різдво без Нього.
Кожен з нас чекає з нетерпінням свій день народження. Це завжди приємні враження, подарунки, розваги. Всі вітають іменника, він у центрі всього дійства. Це приємний і бажаний день у житті кожної людини.
«Яким виглядав би твій день народження без твоєї присутності на ньому? Коли це привід для проведення якогось заходу, а тебе самого туди навіть не запросили. Святкують без того, чий це день народження. Тебе навіть не згадують, на тебе не звертають увагу, про подарунки навіть мова нема. Як тобі такий день народження? Мабуть, запам’ятається на все життя. Чи таке взагалі неможливе? А Чи можливе?..» – ставить питання у своїй проповіді отець Мелхиседек.
Всі христеяни з нетерпінням чекають Різдва Христового, але не всі святкують його однаково.
Деякі взагалі не знають про ті події, що сталися, інші не придають їм значення і навіть не згадують про них, хоча святкують. На жаль, є люди, які називають себе «віруючими християнами», а значення цього свята втратили. Це дуже характерно для сьогодення. Ми надто завзято готуємось до свята, але не те готуємо. В першу чергу ми думаємо про безліч страв, кого запросити до себе в гості, що одягнути, коли підем до церкви і т. д.
Це свято ми називаємо Різдво. Дуже часто навіть не називаючи чиє. Що стоїть за цією назвою? Що це за свято?..
Далі в своїй проповіді отець Мелхиседек дає приклад одного багатого чоловіка, в якого народився син – єдина довгочекана дитина. З радощів батько влаштував велику гостину, на яку запросив весь свій рід, друзів і знайомих. Люди приходили, вітали батька, вручали матері подарунки, поздоровлювали її, і сідали за стіл їсти, пити, веселитися... На кінець прибув і один старенький друг сім’ї, який забажав перш ніж поздоровити батьків, подивитися і потримати на руках дитинку. Коли підійшли до колиски, в якій лежав новонароджений, знайшли її накритою величезною купою одягу. Перший прибулий, неуважний, мабуть захоплений вітати батьків, чи з нетерпеливості святкувати новонародженого, кинув поверх колиски свою шубу, а за ним, так само зробили й інші. Перелякана мати, почала розкидувати одяг, але, на превеликий жаль, було пізно – дитина вже була мертвою, не маючи повітря, задихнулася.
Різдво – це народження саме Ісуса Христа, а не когось іншого. Це саме Його день. Ось Хто в цей день заслуговує на увагу, на подарунки, на вітання. Ось Той, без Хто не повинен бути осторонь. Ось Той, без Кого не потрібно святкувати цей день.
Народження Христа було описано ще у Старому Заповіті. Ісая ще за 700 років до н.е. пророкував: «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить…», «Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його» (Ісаї 7:14;9:5). Якби ці пророцтва не збулися, то марне було б наше християнство, яке без Христа – неможливе.
Син Божий, один із трьох осіб Пресвятої Трійці, Творець всесвіту, заради визволення нас, грішних людей, від гріха і смерті, принизив Себе – будучи Богом, Він став людиною, не змінившись у Своїй Божественній природі. Бог так полюбив світ і людей, що віддав Сина Єдинородного, «щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Івана 3: 16).
У це велике свято Різдва Христового подякуймо Богові за всі Його милості до нас.
Нехай світлосяйне проміння Різдвяної зірки осяє наші душі й серця світлом правди, миру і любові!
Христос народився, славімо Його!
