Мої тато думками весь час були в себе в дома, в рідному Улючі. До свого Улюча влітали думками, коли лиш вільна в них хвиля була. І хоч Улюча, так в дійсності і не було, бо його у 1946 році спалило польське військо, а вчинило це в рік після закінчення ІІ Світової Війни, вони в своїй душі і в своєму серці весь час бачили і відчували життя і красу свого, бо тільки так його звали, Улюча. Бувало, що пригадали собі якусь важну в їх відчуттю подію з минулого тоді прикликували мене до себе і говорили, щоб я сів біля них. А вони в тоді мов птах влітали думками до Улюча, до котрогось з його присілків і своїми словами вели мене в історію, про яку хотіли розказати. Говорили дуже цікаво і зрозуміло. Я сідав біля них, бувало, дивився в їхні очі і слухав. Уважно слухав, щоб якнайбільше запам’ятати з того, що вони говорили. Коли б я у тамті дні робив записки, нині міг би відтворити все те, що почув від них. А почув я від них дуже багато. На жаль я того не зробив, бо мабуть думав, що в мене добра пам’ять, або тому, що в моїй тодішній уяві здавалося, що тато будуть жили вічно і коли буде така потреба, то прийду до них і в друге запитаю. Нині, коли тата нема між нами, бачу, що я помилявся. Все таки пробую виймати з пам’яті те , що там залишилося. І пробую вилити це на папір, щоб залишилося хоч те з оповідань тата, що я запам’ятав.
Знаю, що в Улючі майже кожна родина крім прізвища і імена мала прізвисько. Коли говорилося про кого не будь з Улюча (думаю, що так було також по інших навколишніх селах а і по цілому Надсянні і Лемківщині) то вживалося перед усім власне того прізвиська. І так говорилося : Роман “Кінщанинів”, бо був сином а може внуком когось, хто з Кіньского одружився в Улючі (Кіньске- село недалеко Улюча). Були в Улючі “Чадусі”, “Трачникі” . Були “Малиї”, були “Дробути”. Були “Ганюрикі”, був Юзко і Владко “Томашів”, хоч їх прізвище то Мільчановський, і багато, багато інших.
Пригадую собі, коли то прийшов рік 1956. Хоч мені тоді було щойно десять років, я як нині бачу і чую атмосферу серед нашого населення. Тоді наші люди пробудилися. Почали говорити, що тепер є нагода вертати на рідну землю, на своє, яке в їхній уяві весь час було чудове. Пригадую собі, коли повставало УСКТ (Українське Суспільно Культурне Товариство). В Зеленій Горі скликано воєводський з’їзд Товариства. На той з’їзд запросили також мого тата (по нинішній день в мене є квиток-запрошення на цей з’їзд) . На ньому був видрукуваний прапор Радянської України, но , все таки України. Пригадую собі, як тато поясняли мені який правдивий наш прапор. Пригадую, як вони заспівали пісню якої початок (а може це був рефрен) звучав ось так :
„ Ще вище, ще вище, ще вище!
Взнесьмо синьо-жовтий прапор.
Могучім ударом ми знищим!
Комуну і ляський терор...”
А вертаючи до згаданого з’їзду. На тому з’їзді у Зеленій Горі попрошено мого тата о слово. З того, що мені відомо в котромусь своєму реченні вони сказали щось таке: Не знаю, чи точно повторю те, що тоді сказали тато, але я впевнений, що думка була така - „Коли дерево пересаджуємо з одного на одне місце, значить на нове місце і хочемо, щоб воно прийнялось там і росло, обертаємо галузками до сонця так на новому місці, як воно росло там, де ми його викопали. А що вони зробили з нами у 1947 році? „ Тут треба нагадати, що у 1947 році мала місце на Закерзонні ганебна акція “Вісла”постановою якої було викинуто нас насильно з рідних земель. Кажучи “вони” тато мали на увазі поляків, а точніше польську владу там тих часів.
Тато говорили, що їхні слова були прийняті сильними оплесками. Мені здається, що їхні слова були друковані або в одному з перших примірників “Нашого Слова”, або в якомусь польському часопису . Пригадую собі такий ось наголовок з якоїсь польської газети з тамтого часу – „Ja choczu wertatysia” (Я хочу вертатися).
