Він таки забув. І на роботі цілий день марно силкувався згадати. А Валя образилася. „Пам’ятаєш, який сьогодні день? – спитала вранці. Він знизав плечима. – Ех ти...” Про всяк випадок вирішив купити квіти...
На базарі вже збезлюдніло, але в квітковому ряду ще стояли, кожна біля свого відеречка, дві бабусі – одна вища, в чорній квітчастій хустці, а друга низенька, в кокетливій плетеній шапочці, та простоволоса, середніх літ жіночка.
− Почім троянди? – схилився над відеречком, що стояло навпроти вищої.
− Десять.
− Візьміть у мене, − озвалась низенька, – за вісім оддам!
− І чого пхаєшся? – засичала, обернувшись до конкурентки, висока. – Бач, чоловік до мене підійшов! Беріть, віддаю за сім!
− Все до тебе та до тебе! – не вгавала низенька. – А мені гроші на ліки потрібні, „Бальзам Бітнера!”
− Знаю я твій „бальзам”, п’янице нещасна! Беріть у мене. Дивіться, які гарні! Беріть за п’ять!
− А ти... а ти... – затнулася збуряковіла від гніву низенька. – А...
Простоволоса жінка мовчки, з сумною іронією спостерігала за сваркою своїх немолодих сусідок.
− А ваші?
− По десять!
Він узяв троянди за десять гривень. І лише дорогою додому збагнув чому. Не лише через те, що сварка двох бабусь-квітникарок викликала відразу, а й тому, що та жінка...
Він тоді був молодий, показний. Аж дві кралі сохли за ним, він сам розривався між ними – ніяк не міг уподобати одну. Так вони й бігали скрізь удвох, аби не втратити одна одну з поля зору. Того вечора суперниці прийшли на танці з подругою, тихою, сором’язливою. Кралі робили великі очі й шипіли одна на одну, з’ясовуючи, з котрою він танцюватиме першим, а на вустах подруги грала сумно-іронічна посмішка. А він узяв, та й пішов танцювати з нею. Просто, для сміху...
Отак вони й зустрілися вперше з Валею. Давно. Двадцять років тому. Сьогодні саме річниця.
