Кожного року – історія повторюється. Історія – то така особлива штука, любить повторюватися, як нудна учителька в школі – не вірить, що її діти зуміють засвоїти сказане з першого разу – довбе і довбе указкою по парті, стукає холодними словами в голову …
На нитку білу шевську,
міцну, як татові руки,
скляні коралі ялинкові,
нанизувала
всміхалася
тішилася
сніжинки з тонкого паперу
папіросного
витинала маленькими ножичками
а ще смішні ліхтарики
(спочатку слід було розмалювати папір,
бо кольорового не було)
і тоді акуратненько
смужечками посередині
чик-чик-чик
з’єднати краї,
прикріпити ручечку паперову
ото усі нехитрі прикраси на ялинку новорічну,
дитячу
з дитинства мого
мама з татом приносили з роботи подаруночки від Діда Мороза
(чи той дід Мороз теж там працював під Новий рік за тринадцяту зарплату?
Він чомусь не вмів прийти до хати, як святий Миколай і принести подарунки під подушку, якийсь такий був офіційний і дуже строгий Дід Мороз, його можна було побачити лише в школі на учнівських ранках, а потім виявлялося, що то перевдягнутий старшокласник, от прикро…)
ми з сестрою розпаковували ті подаруночки,
нам дозволялося з’їсти по кілька карамельок,
а дорогі “Мак” і “Білочку”
нанизувалося на ниточку – і на ялиночку
А вночі на ялинку прилітала зозулька із старого настінного годинника,
годинник самотньо собі бамкав,
з його темно-коричневих нутрощів на ланцюжку звішувалися гирки-шишечки,
тягнули час додолу,
а легковажна зозулька намагалася на новорічній ялинці
заспівати своє знамените “ку-ку”,
засинала потім під тихе годинникове бамкання,
але щоранку, як це не дивно, таки бадьоро знову визирала із свого годинникового віконечка
Я дуже любила скляні бурульки, які згодом до ялинки купили батьки – з бурульками на гілочках ялинка була схожа на витончену балерину, була така елегантна і нарядна, як наша вчителька танців - вона намагалася навчити нас балету, а ми смішно повторювали за нею – батман де пліє, витягували ручку красиво вбік і намагалися так, як і вона, красиво і повільно присідати у першій позиції…
Щороку іграшок на ялинці більшало,
пластмасові кульки-вогники були доповнені новими гірляндами,
до сріблястого, довжелезного, як волосся казкової царівни, дощику, додався волохатий дощик-гірлянда, ним було дуже гарно прикрашати свої коси на шкільні новорічні вечори, проте він все одно коловся і ту красу довго витримати було неможливо – до другого танцю, поки всі ставали живі і розкуті.
А іграшки – старі частенько розбивалися, особливо постраждали тоді, коли наша чорна киця Бега кинулася погратися з дощиком – і ялинка навернулася з усіма прикрасами.
Нове, нове… скляне намисто довелося перенизати, бо дуже багато всього було розбито, потовчені іграшки старанно зібрано в картонну коробочку з-під взуття – то буде посипка на ватну корону до костюма Снігуроньки на наступний рік – і знову – нові бурульки та нові кулі…
Нині ми з донькою вбираємо штучну сосну – прикраси тепер в основному з пластику, не б’ються. Донька моя – прихильниця стильного прикрашання, тільки сріблясті кульки і сріблясті бантики, ніяких бурульок і ніякого дощику, лише коралі – також пластикові білі, перламутрові – ото всі прикраси. А ще дві гірлянди китайських ялинкових вогників – періодично блимають, потихеньку розгоряються, а потім починають витанцьовувати у різних ритмах. Гарні ці вогники. За них я люблю нашу теперішню ялинку.
Але ніхто з нас уже не хоче вішати на ялинку цукерки, не той уже і “Мак” і “Білочка”…
І бурульок нема у мене – всі десь побилися-розгубилися, все стало старим, облізлим, непотрібним…
І свято стало – втомленим і буденним. Щороку добігаєш до того Нового року, як до якогось марафонського фінішу – геть виснажений і втомлений. Робота, криза, фінансові клопоти. І я вже не дитина. І тата давно вже спочиває на маленькому цвинтарі у місті мого дитинства. А мама моя зараз далеко, рідко тепер до неї навідуюсь, і сумую за нею, і відвикла вже від маминих повчань – сама уже мама, сама уже повчаю.
Так дивно і цікаво, от як же ми були дітьми і ні про що не переживали – ні про гроші, ні про навчання, ані про те, що на завтра приготувати їсти.
І мали свято – це так чітко і яскраво тримається у пам’яті…
Історія повтрюється – постійно повторюється. Треба повторити – ми – діти, треба повторити – є свято, є диво, якого завжди підсвідомо ти чекаєш, от тільки у свідомість треба впустити оте дитяче чекання дива, хоча б узяти до рук ножиці і знову повитинати сніжинки для ялиночки, випустити назовні своєю дитячу щирість…
Ще є вона? Подивіться на дітей – усміхніться! Є!
З Новим роком вас, доборі люди!
І нехай зозулька зі старого годинника знову вночі прилетить на вашу ялиночку – і накує вам багато-багато радості і щастя.
З Новим роком!
