− Морозиво! Морозиво! – голосно, на увесь вагон електрички, проголошує огрядна тітка з великою картатою валізою, яку жінка несе проходом, виставивши перед собою. – Обухівське, в стаканчиках!
− Мамо, − несміло скубає втомленого вигляду молодичку руденький, веснянкуватий, років шести, хлопчик, − купи!
− Сиди! – голосно шепотить мама. – В нас грошей немає.
− Ну ма-а-а-мо!
І такий у того хлопчика спраглий вигляд, така жага в його, не заторкнутих іще дорослими розчаруваннями блакитних очах, що немолода, обставлена з усіх боків клунками, валізами та візками жінка не витримує – купує морозиво.
− На, дитино. Їж!
− Ні, ні! – сполохано вигукує мама блакитноокого шанувальника ласощів. – Він не буде, ні!
− Та чого ви? – в голосі добросердної жінки бринить образа. – Я ж від серця!
Сусіди бомбардують молодичку осудливими поглядами...
Якийсь час у цьому кінці вагона панує ніякова мовчанка, але враз іще молода, але ніби зів’яла мама руденького хлопчика починає говорити. Вона говорить до всіх і ні до кого особисто, її погляд блукає за вікном:
− Це на побачення їздили. Мій... сидить. За покражі. Птицю крав у людей, погреби обчищав... Такий стид, − молодичка зітхає. – Уже втретє сидить. Тому я й не дозволяю, − вона накриває долонею сяючу хлопчикову чупринку, − нічого не дозволяю йому брати чужого. Боюся... Зовсім нічого – по руках б’ю... Підожди, синочку, − нахиляється до хлопчика, − я тобі вдома морозива куплю.
Хлопчик розуміюче, по дорослому, киває головою...
