«Чесність – прекрасна річ, при умові, що довкола
усі чесні, лиш я один посеред них – злодій»
Г. Гейне.
Розгублені батьки не знали як мені й сповістити про смерть бабусі, хоча, про те, що години її пораховані, знав раніше за них, сам бо ж викликав «швидку», чув пасталакали лікарі: «Немає змісту її кудись везти, (констатували крововилив у мозок), у неї такий тиск... Не витримали б судини молодого, що вже древньої старушенції...» В карету швидкої її забрали, розчулені розпачем мами й тата, що жодним бавом не хотіли погодитись з цією смертю. Спіймав себе на тому, що це мене ані трішки не хвилює, хоча бабцю понад усе любив, і була для мене усім у житті. В цю мить аж злякався, як далеко зайшов процес закостеніння в моєму серці. Увесь час підготовки до похорон проводив закрившись у себе в кімнаті, не міг показати рідним своєї байдужості, а позірне розпачати вважав образою її пам’яті.
Чвалаю за катафалком, дощ ліниво і набридливо цяпає по щоці – може здатись, що плачу... Прислухаюсь до себе: ну ж прокинеться бодай щось схоже на скорботу від усвідомлення того, що навіки втратив найдорожчу мені людину? А воно не приходить...
З того часу став наглядати за собою, як хворий спостерігає за своїм смертельним недугом. Навчившись не виявляти назовні почуття, їхні найдрібніші навіть симптоми, насправді збайдужів серцем. Усі життєві потрясіння сприймаю, як людина сприймає негоду крізь вікно свого помешкання: чує грім, бачить блискавиці, дощ і завірюху, але відчуття того крізь скляну оболонку її не досягає...
Проминув рік, ми подорослішали, майже усі вуличні хлопчаки закінчили навчання й розповзлись хто куди, чомусь, переважно, в «політех», пару мудрагеликів в «універ». За карти сідали зі мною хіба роздушивши пару бомб, цілком вгашені , та й мені з грати з ними було вже не цікаво. Якось підкотився до мене старий друзяка Василько й запитав украдливо.
- Може сядеш зіграти з аристократами? Тільки знай - вони можуть трахнути по самі бакенбарди!
- З аристократами я вже грав, - хотів похвалитись, маючи на увазі татового приятеля - графа Бісядецького, - та вчасно стримався, бо ж говорив про кишенькових злодіїв вищої кваліфікації...
- Бабла в них кури не клюють, – докинув для затравки хитрющий Василько – знав, задля забави тепер за карти не сяду.
- Яка мені різниця з ким? - мовив, як міг байдужо, хоча дрижаки по спині й побігли - видів які ієрогліфи виписували по пиці лезами, затиснутими між пальцями...
- Точно не бздиш?
- Де, і коли? – кидаю цілком обоятно, якби таке для мене звична річ.
- А бабло в тебе є? Поки не засвітиш прес, не пустять за стіл.
- Знайдуться, - відповідаю впевнено, хоч й гадки не маю, де мав би розжитись грошима... Зрештою, не придумав нічого кращого, як поцупити з сімейної каси, її місцезнаходження не було секретом... Виграю, й тут же поверну, ніхто й не помітить! – вирішив.
На наступний день Василько провадить мене у п'ятак , як виявилось, отаборились вони не так щоб й далеко від нашої домівки.
- Башлі є? – запитує інтелігентний з виду паняґа. Витягаю п’ять купюр по десять карбованців.
- Харош! Падай.
Грають переважно мовчки. Порозуміваються прудкими поглядами. Якраз насупроти мене похмурий дядечко, істий броньовик , насуплений, мов з бодуна, та іще якась бецалка , з певністю молодша за мене. Броньовик старанно тасує карти – він банкує. У банку червінець! Благо, не надто багато. Кидаю п’ятірку. Вгашений так само. Бецалка сунула трояк, та Броньовик сикнув на неї, і та швиденько кинула п’ятірку. Заразом подалась разом з кріслом вперед, і висунула голову, як писочок змії. Позосталі так само зосередились на грі. Розкинув усім по карті, останню – піковий ас, засвітив, й показавши усім поклав собі. Ас той - мене трохи насторожив, та я й сам отримав десятку – непогано... Прошу іще карту – король, іще – шістка. Що ж, розклад для мене – кращий бути не може... Усі взяли – перебору немає ні в кого. Банкір поволейки засвічує валета, опісля шістку. Дев’ятнацять! Я виграв! Тепер вже не ставитиму з такою осторогою на кон... Іще два рази Фортуна голубить мене, опісля декілька програшів, знову виграш. Граємо з годину, а я все ще у виграші, не великому, та п’ятдесят-шістдесять карбованців гріють серце.
Врешті за стіл всідається інтелігент Арнольд й пропонує перекинутись у «шістдесят шість» - на серці теплішає – моя улюблена гра! Змагаємось у трійку – Арнольд, Броньовик і я. У першій грі банк зростає до двохсот, його зриває Арнольд, та я усе ще у виграші, наступний банк знову ж його, та моя позиція стабільна – сім десяток виграшу все ще у мене. Ніколи не забуду того хвилювання, яке огорнуло мене на тій грі. Ні, не усвідомлення того, що граю зі злодіями, людьми якби з іншого, не мого світу, а сам вигляд столу і карт... З певністю це щось на кшталт тремору в акторів... Не хвилювання, хоча, й хвилювався, але в тому хвилюванні якась незбагненна, не зрозуміла, несамовита радість!
Броньовик - програвся ущент. Виходить з-за столу, розводить якимось жартиком непозбутню гіркоту. Арнольд показно байдуже ховає свій виграш у гаманець. Невже кінець? Згадався вислів Мадам де Сталь: «Гравцеві, не настільки важко перенести те, що він програв, як те, що доводиться закінчувати гру»... Несміло розсовую гроші в кишені. Для мене вони справжнє багатство. Усе ще не вірю, що аристократи мене так і відпустять... Напевне відчитавши деяке спантеличення на моїй бузячці, Арнольд посміхається.
- Бери, бери синку, йди і не бійся, ніхто твого виграшу не відійме – картяр це єдиний злодій, який краде не ризикуючи потрапити під суд... - голосно реготнув, хоча слова ті, я й не сприйняв як дотеп... Наелектризований, немов під люфами снайперів, покидаю блатхату. Арнольд з рафінованим лукавством запрошує приходити наступного вечора. Не обіцяю, хоча такі суми мені й не снилось ніколи, та й нерви напружені до краю – другого такого вечора за підряд можу й не витримати...
Закінчив школу, не надто успішно. Вступити у вуз звісно ж не вдалось, та й бажання великого не було. То ж пішов працювати на телевізійний завод. Робота на конвеєрі у три зміни не принесла багато радості. Тільки за картярським столом повертався до свого старого джерела, увесь позосталий час жив, якби позиченим життям. Мене повністю опанувала Її величність – Пристрасть. Хіба маю право так до неї звертатись, була вона володаркою поколінь аристократів, (справжніх!), так само, й інтелектуальної еліти. Толстой, для прикладу, міг спустити за вечір невеличке село з мешканцями, Достоєвський теж був справжнім ігроманом. Про Лермонтова та Пушкіна, чиї карточні борги змушена була погашати царська казна, вже й говорити не буду. Справжній зиск із карт отримував лише Некрасов, почасти за карточні виграші утримував свій «Современник». Навіть в літературі мене цікавила одна площина - стосунок до карт... Я лиш плигнув у потяг, початкова станція якого загубилась в глибинах віків, - вирішив тоді... але не з резиґнацією, навпаки – з гордощами!
Клавуня – дама мого серця, моя червова дама – так назвав її іще в школі, звісно, нічого яскравішого в моїй уяві, безповоротно скерованій в один лиш бік, й виникнути не могло... Мою пристрасть до карт дівчина цілком поділяє, імпонує їй, мій товариський, веселий і грайливий спосіб спілкування. Так само як приятельство зі старшими, з витонченою поведінкою поважними панами. Добре, що не знає їхнього способу заробляння грошей...
Наші сходини завше відбуваються у неї дома. Найбільше веселить мою любку той факт, що поки вона одягається, і чепуриться, я встигаю виграти в її батенька чи дідуся в «мізерку», «очко» чи «дурня» пару карбованців. Родичі теж не в образі - можливо, раді мені, саме за те, що мають нагоду розворухобити старіючу кров...
Необорима спрага до гри повністю заволоділа моєю свідомістю, пропоную гру кожному, при першій же зустрічі. Граю у все - доміно, шашки, шахи, вони як усілякі там сурогати для алкаша, замінники головного трунку – карт. «За не имением имения...» граю в усе, що підпадає під руку.
Стосунок з рідними гіршає. Більше не знаходжу розуміння, навіть у батька... Вони разом з матінкою ополчились на мене, коли покинув працю на заводі. Огризався, як міг.
- Хіба я не працюю? Гра – моя праця! Карти ті ж гроші! Батько аж зблід. І це він навчав мене не виявляти емоцій!.. – кепкую подумки, холодний і незворушний, як порцеляновий кухоль.
- Чесність – прекрасна річ, при умові, що довкола усі чесні, лиш я один посеред них злодій, – казав колись Гейне, - нараз проголошує одну з тих фраз, які молода людина зазвичай бере мов найцінніший набуток у подальше життя.
- Та ти хіба не сліпий – довкола самі лиш злодії... Борше рак на Говерлі свисне, ніж ти їстимеш хліб з картярських грошей! – вибухає запально, і вже спокійніше.
- Грати можна лиш до часу, поки виграш тобі байдужий, коли ж він займає в свідомості перше місце, кидай карти, забудь думати про гру! Готовий дерти лаха зі свого старого - це ж безглуздя!
- Мета любої гри виграш і лише виграш! – вигукую запально.
- У грі головне участь, а не перемога, - відрізає батько.
- Хто обирає таке кредо – уже програв! – кидаю переконливо, а й зловтішно, - нема чого прагнути, очікувати - він уже виправдав свої невдачі... Батько, видко, внутрішньо не погоджується, й заперечливо похитує головою, достоту як статуетка Сак’я Муні в буддійському храмі.
- Ти більше не пануєш над собою, то ж не маєш права грати! Тебе полонив азарт! – промовля з гіркотою.
- Боїшся, аби не став картярем? –іронізую, відчувши в старому слабинку.
- Ти вже ним став, - мовить з резиґнацією.
- Боїшся азарту, мов чуми чи холери, між тим, гра домислює азарт, без нього неможлива жодна спортивна звитяга, без гарячої захопленості – жодне відкриття, - виголошую трибунно.
- То речі благі. Був би щасливим батьком, якби ти, сину, увесь свій запал тратив на спорт чи науку... Усе ж що робиш нині так чи інак піде у рінь...
Спорадичні батькові візії мене анітрохи не засмучують, не думки в старого, а якесь каліччя – звичайні старечі сентенції – пояснюю собі. «Усі злодії»? То й що? Мав би напудитись? Цієї ситуації змінити не можу, ото ж маю стати серед них таким цвайкепеле, по зрівнянні з яким, усі останні здавалися б невинними овечками...
Нині для мене усі й усе – баґателя! Сам Арнольд погукав мене на покер, обіцяв навіть гроші на розкрутку позичити... До вечора час тягнувся залишаючи в душі свій клейкий, мов у слимака слід.
Словник рідковживаних слів.
Борше – швидше.
Дерти лаха – насміхатись.
Баґателя – байдуже, нічого не важить.
Блатхата - місце зустрічей і проживання злочинців.
Броньовик - людина з повільною реакцією, дурень.
Бецалка - неповнолітня повія
Бомба - пляшка дешевого вина місткістю 0,7 л.
Вгашений - у стані алкогольного сп’яніння.
Трахнути по самі бакенбарди - сильно обдурити.
П'ятак - місце збору злодіїв
Цвайкепеле – дуже мудрий.
