На позір вони були однолітками. Тільки русява, замолоду либонь струнка й вродлива, встигла вже розгубити значну частку жіночої привабливості, а чорнявка виглядала збереженою, доглянутою та недоступною. Вони сиділи навпроти одна одної у вагонному купе, чорнявка тримала на колінах кошичок, в якому муркотіла попелиста, така ж доглянута, як і господиня, кішечка з блакитними очима й химерним чорним „метеликом” на нашийнику; а поруч з русявкою, не вгаваючи ні на мить, крутилися схожа на маму дівчинка років дев’яти й молодший від неї, верткий мов дзиґа, хлопчик.
Русявка дратувалась: діти вередували, діймали її безупинними „чому”, то хотіли їсти то пити, то просилися до туалету, чубились; дівчинка скаржилася, що в неї болить живіт, хлопчик жалівся, що дівчинка не дає йому іграшку... Жінка виглядала змарнілою та невиспаною.
Чорнявка пестила кішечку, розчісувала її гребінцем, від чого та муркотіла ще вдоволеніше, поправляла матрацик у кошичку, щось до неї шепотіла.
− А як звуть вашу кішку? – спитала дівчинка, стрибаючи на правій нозі та замруживши ліве око.
− Клеопатра! – лагідно всміхнулась чорнявка.
„Гм, - ледь не вголос хмикнула знервована русявка. – І куди воно, те наймення? Ох, мені б її турботи! Викохана, розфарбована. Тільки й має певно клопоту, що кота гладить. А накинути б тобі, дорогенька, двох отаких бісенят непосидючих, та чоловіка-п’яничку, та свекруху недужу... ех!“
Чорнявка ловила досадливі погляди втомленої сусідки і, сумно всміхаючись, дивилася у вікно. „Щаслива! Має родину, двійко оцих милих шибайголів... А я сама. Що ж, так вийшло... тільки й товариства, що Клеопатра!”
− Тепленька ти моя! – знову погладила вона кішечку.
Русявка роздратовано відвернулась...
